Відчуття – єдине джерело людських знань

Якості наших відчуттів відображають якості, властивості тих об'єктів, які їх породжують, діючи на наші органи чуття. Предметний світ у всій різдоманітності його властивостей, якостей знаходить свій відбиток в якостях наших відчуттів.

Відчуття дають нам образи об'єктивно існуючих властивостей предметів, явищ зовнішнього світу. Ці властивості речей виявляються в процесі впливу останніх на органи чуття, взаємодії з ними. «... Світловий вплив речі на зоровий нерв,— пише Маркс,— сприймається не як суб'єктивне подразнення самого зорового нерва, а як об'єктивна форма речі, що знаходиться поза очима. Але при зорових сприйманнях світло дійсно відкидається однією річчю, зовнішнім предметом, на іншу річ, око. Це — фізичне відношення між фізичними речами»2. Відчуття світла, кольору є результат впливу об'єктів з певними якостями, властивостями на зоровий рецептор. Тому якості відчуття не можуть бути одірвані від тих об'єктів, які їх викликають.

Разом з тим кожне відчуття є функцією рецептора, мозку індивіда. Воно завжди належить певному суб'єктові, відбувається в його голові. Воно не може бути відірване і від суб'єкта. Безглуздо було б заперечувати, наприклад, той факт, що «...зоровий образ дерева е функція моєї сітчатки, нервів та мозку...», що «...відчуття, тобто образи зовнішнього світу, існують в нас, породжувані діянням речей на наші органи чуттів». У відчуттях виявляється єдність суб'єкта й об'єкта. Тому всяке відчуття являє собою єдність об'єктивних і суб'єктивних моментів [15, с. 231].

Відчуття відбивають властивості об'єктивних речей, явищ зовнішнього світу. В той же час вони залежать від розвитку органів чуття, через які вони здійснюються, від розвитку суб'єкта, його попереднього досвіду, настанов, з якими він підходить до сприймання тих чи інших об'єктів. Одні й ті ж об'єкти з їх властивостями відбиваються при цих різних умовах з різною повнотою, глибиною, чіткістю й ясністю. Відчуття виявляють (хоч би почасти) і ставлення суб'єкта до цих об'єктів, при тому ставлення не споглядальне, а дійове. Вони виникають у процесі взаємодії організму з середовищем, зв'язані з станом організму, його потребами, беруть участь в організації його діяльності і через цю діяльність самі розвиваються.

Єдність суб'єктивного і об'єктивного у відчуттях не е сталою, а змінюється, набуваючи різного змісту на різних ступенях розвитку відчуттів і в різних їх видах. На нижчих ступенях розвитку життя недиференційована єдність суб'єкта й об'єкта знаходить своє виявлення в примітивній чутливості, в якій відбиття об'єктивних властивостей речей вливається з переживанням стану організму і безпосередньою його реакцією на той чи інший подразник. На дальших ступенях розвитку чутливості ця дифузна її єдність розчленовується, об'єктивні відображення дедалі більше звільняються спід влади суб'єктивних почуттєвих переживань, завдяки чому вони тільки і можуть стати справжніми відображеннями властивостей предметного світу. Вони стають тими даними, на яких будується «живе споглядання» дійсності, можливе в справжньому розумінні цього слова тільки там, де ця дійсність стає для суб'єкта предметним світом.

Предметний характер людських відчуттів найяскравіше виступає в таких їх видах, як наприклад, зорові, слухові, дотикові відчуття, в яких ми дістаємо найоб'єктивніше відображення властивостей предметів, явищ зовнішнього світу. Зокрема він виявляється в локалізації цих відчуттів (особливо зорових, дотикових) у просторі (ми бачимо, наприклад, колір не у власному оці, а в тому місці об'єктивної дійсності, де знаходиться відповідний предмет і ін.). Проте і в них зв'язок з почуттєвими елементами не зник остаточно. Доказом цього є зокрема той почуттєвий тон, яким супроводиться багато з цих відчуттів. Почуттєвий тон являє собою елементарне почуттєве переживання, яке супроводить деякі відчуття (наприклад, різке світло або різкий пронизливий звук викликають неприємне почуття), вказуючи на єдність їх об'єктивного змісту й ставлення до нього суб'єкта. Проте, з розвитком свідомості людини почуттєвий тон все більше віддиференційовується від об'єктивного змісту відчуттів, змінюється під впливом набутого досвіду особистості і стану її в даний момент.

В деяких видах відчуттів суб'єктивні моменти виступають значно яскравіше, навіть часто підпорядковують собі об'єктивні відображення, як це має місце, наприклад, в больових, органічних відчуттях. Ясно виражений емоціональний тон таких відчуттів, зокрема негативний, має важливе біологічне значення, даючи змогу організмові уникати небезпечних, шкідливих для нього подразників і спонукаючи його до задоволення своїх потреб.

Між якостями відчуттів кожного виду існують переходи. Такі переходи існують, наприклад, між різними відтінками кольорів, між тонами різної висоти, різними запахами і т. п. Між різними видами відчуттів переходів звичайно немає. Наприклад, відчуття зеленого кольору, холоду і тону до другої октави е різнорідні відчуття: Проте, і між відчуттями різних видів є дещо спільне, є зв'язок. Деякі види відчуттів тісно між собою зв'язані, як. наприклад, смакові і нюхові відчуття. «Давно вже визнано,— писав Енгельс,— що нюх і смак є спорідненими, зв'язаними між собою чуттями, які сприймають зв'язані між собою, коли навіть не тотожні, властивості; зір і слух сприймають коливання хвиль. Дотик і зір так доповнюють один одного, що ми часто можемо передбачити на основі вигляду якої-небудь речі її тактильні властивості». Основою цього зв'язку відчуттів є насамперед об'єктивний зв'язок властивостей самих речей, а також спільні риси в збудливості рецепторів[15, с. 312].

Трапляються також випадки злиття якостей таких відчуттів, як зорові і слухові відчуття. Це злиття особливо яскраво виявляється у випадках так званого кольорового слуху, який буває в деяких людей. Випадки синестезії (злиття якостей різних видів відчуттів) теж свідчать про те, що диференціація і спеціалізація наших рецепторів не абсолютна, а несе в собі деякі риси примітивної їх спільності.

Суб'єктивні моменти в наших  відчуттях  не   раз давали підставу деяким ученим неправильно тлумачити відношення відчуттів до об'єктивної дійсності.  Найбільше приводів для цього давали факти збудження рецепторів  неадекватними  їм подразниками.

Так, ще Демокріт звернув увагу на те, що один і той же об'єкт може викликати різні відчуття залежно від стану організму. Хворій людині, наприклад, мед може здаватися гірким. Звідси він зробив висновок, що мед сам по собі не гіркий і не солодкий, а є тільки комбінацією без'якісних атомів. І взагалі, на його думку, солодке, гірке, тепле, холодне, кольори, звуки існують тільки в нашій свідомості, а в дійсності існують тільки атоми й пустота.

В нові часи це вчення про суб'єктивність якостей відновили деякі вчені, які стояли загалом на матеріалістичних позиціях, не кажучи вже про представників суб'єктивного ідеалізму. Зокрема Дж. Локк вважав, що об'єктивно існують тільки такі первинні якості речей, як іх протяженість, густина, форма, положення в просторі, число, рух. Інші, вторинні, якості, як кольори, звуки, запахи, смаки і т. д., існують ніби тільки суб'єктивно. «В самих тілах немає нічого подібного до цих відчуттів. В тілах є тільки здатність творити в нас ці відчуття». Між цими відчуттями й тілами е тільки відповідність, а немає схожості. В цих думках Локка теж яскраво виступав непослідовність його матеріалістичних поглядів.

Подібні погляди на якості наших відчуттів мали місце і в деяких філософів XVIII і XIX ст. В XIX ст. з'явились спроби їх уґрунтувати з фізіологічного боку. Одна з таких спроб належала видатному німецькому фізіологові, Йоганнесу Мюллеру (1801-1858). Працюючи експериментально в області порівняльної фізіології органів чуття, Мюллер встановив, що різні неадекватні подразники, впливаючи на даний орган чуття, викликають тільки специфічні для нього відчуття. Так, тиснення, тертя, термічна енергія, гальванічний струм, хімічні реактиви, запалення сітківки і т. д., впливаючи на орган зору, викликають у ньому світлові й кольорові відчуття. Внутрішні причини можуть викликати відчуття тепла, холоду і т. п. Гальванічний струм, діючи через голову на зоровий нерв, викликав світлові відчуття; подразнюючи орган слуху через внутрішнє вухо, він викликає відчуття шумів і тонів, а діючи на волокна нюхового нерва,— відчуття запахів.

Звідси Мюллер зробив висновок, що відчуття, властиві кожному рецепторові, можуть викликатися різними зовнішніми і внутрішніми подразниками (оптичними, механічними, електричними, хімічними і т. п.). Один і той же подразник (наприклад, механічний), діючи на різні органи чуття, і різні подразники, діючи на один і той же орган чуття, викликають специфічні для кожного з них відчуття. Причиною цього е «специфічна енергія», властива кожному органові. Це положення дістало назву «закону специфічної енергії органів чуття». Мюллер вважав не розв'язаним остаточно питання, чому належить ця специфічна енергія — периферичній частині рецепторів, нервам, нервовим центрам чи рецепторові в цілому [19, с. 57].

Виходячи з цього закону, Мюллер зробив висновок, що «відчуття не доводить до свідомості якої-небудь якості чи стану тіл зовнішнього світу, а доводить до свідомості тільки якість, стан чутливого нерва, викликаний якою-небудь зовнішньою причиною, і ці якості, різні в різних чутливих нервах, є енергії органів чуття», що якість відчуття не залежить від якості подразника. «Світло, темрява, кольори, звуки, тепло, холод, різні запахи і смаки, словом усе, що ми відчуваємо нашими п'ятьма чуттями,— це не дійсні властивості конкретних речей, а тільки якості наших чуттів». Тому «знання, які ми дістаємо про зовнішній світ з допомогою органів чуття, нічого не можуть нам сказати про природу і суть цього світу».

Ідеалістичні узагальнення, які Мюллер зробив, базуючись на своєму законі, одержали від Л. Феєрбаха назву фізіологічного ідеалізму, їх поділяв і ряд інших учених. Тим часом вони необгрунтовані й невірні. Потребує, перш за все, перегляду фактична сторона цього «закону» Мюллера. Мюллер перебільшив можливість одержання специфічних відчуттів у наслідок впливу неадекватних подразників. В дійсності на різні органи чуття впливають тільки ті неадекватні їм подразники, які мають загальні збудні властивості і лише остільки, оскільки в різних органах чуття є взаємозв'язок, спільні риси їх збудливості. Одержати повноцінні відчуття через неадекватні подразнення тих чи інших рецепторів неможна. Ці відчуття виникають тільки в наслідок дії адекватних кожному органові зовнішніх подразнень. По-друге, Мюллер невірно розуміє специфічність функцій органів чуття, підходячи до неї не історично. Вона виникла в процесі розвитку живих істот, їх органів чуття в наслідок пристосування останніх до сприймання певних видів зовнішніх подразнень. Тому вона е не перешкодою до об'єктивного відображення властивостей предметного світу, а необхідною його умовою. Чим специфічніші функції рецепторів, тим диференційованіше відчуття, тим досконаліше вони відображають об'єктивні властивості предметів, явищ зовнішнього світу. Правильність цих відображень підтверджує як життя тварин, так і суспільна практика людей. Успішне пристосування тварин до їх середовища можливе тому, що їх відчуття дають їм відображення об'єктивних, біологічно важливих для них властивостей об'єктів. Феєрбах, критикуючи фізіологічних ідеалістів, дотепно запитував: «Чому ж кішка впивається своїми кігтями в мишу, а не в свої власні очі, коли миша, яку вона бачить, існує тільки в її очах, коли вона є афекція її зорових нервів ? Успіхи пізнання навколишнього світу людьми і його практичного опанування найпереконливіше доводять, що наші відчуття, відбиваючи об'єктивні властивості цього світу, дають нам відомості про його дійсну природу.

Таким чином, Мюллер, не вміючи піднятися від механістичного тлумачення зв'язку подразнення з відчуттям до матеріалістично - діалектичного його розуміння, скотився на позиції ідеалізму. Замість того, щоб показати, яку роль в наших відчуттях відіграють суб'єктивні моменти і як їх елімінувати в нашому пізнанні, що базується на цих відчуттях, він відірвав їх від властивостей предметного світу. «Ідеалізм цього фізіолога полягав у тому, що, досліджуючи значення механізму наших органів чуття в їх відношенні до відчуттів, указуючи, наприклад, що відчуття світла виникає при різного роду діянні на око,— він схильний був виводити звідси заперечення того, що наші відчуття е образи об'єктивної реальності» 2. Неправильно витлумачивши специфічність функцій наших рецепторів, він зробив агностичні висновки і дав козир у руки суб'єктивним ідеалістам.

Ідеалістичні узагальнення Мюллера вплинули також на погляди в даному питанні такого видатного вченого, як Г. Гельмгольц (1821 — 1894). Ставлячи питання про відношення наших відчуттів до зовнішнього світу, останній вважав, що наші відчуття є не образи речей, а тільки їх «умовні знаки або символи». Немає ніби ніякої схожості між якостями відчуттів і якостями об'єктів, які їх викликають, а е тільки відповідність.

Данину цій теорії віддав і такий видатний російський фізіолог, як Сєченов, а також Плеханов в його «теорії ієрогліфів», за якою відчуття й уявлення людини е ніби не відображення дійсних речей і процесів природи, а тільки умовні знаки, символи, ієрогліфи. Критикуючи цю теорію, Ленін показує, що Гельмгольц, який був видатною величиною в природознавстві і стояв на матеріалістичних позиціях, у філософії був непослідовним і часто скочувався на ідеалістичні позиції. Розглядаючи почуття тільки як символи, а не образи зовнішніх об'єктів, він тим самим вносив недовір'я до наших органів чуття, непотрібні елементи агностицизму, ставив під сумнів існування зовнішніх об'єктів, бо символи й знаки можливі і у відношенні до вигаданих предметів. Ці висновки Гельмгольца суперечили вихідним матеріалістичним його положенням, в яких він визнає реальне існування зовнішніх об'єктів та їх вплив на органи чуття й свідомість людини. Плеханов також зробив помилку в розв'язанні даного питання.

1.5 Інтенсивність відчуттів.

Однакові або схожі якісно відчуття можуть розрівнятися за своєю інтенсивністю. Кожному відчуттю, яке ми переживаємо, властива якась   інтенсивність. Відчуття світла, наприклад, буває більш чи менш яскравим, тону — голоснішим чи тихішим, тиснення — важчим чи легшим, кислого — сильнішим чи слабкішим і т. д. Взявши яку-небудь інтенсивність відчуття за вихідний пункт, ми можемо йти в один бік, у напрямі її поступового зменшення, до цілковитого зникнення самого відчуття, і в другий бік, у напрямі його зростання, до найбільшої інтенсивності відчуття.