Украинская дипломатия

 

Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет  Украї­ни. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалежності України українська дипломатія продовжила справжню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави.

 

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широке офіційне визнання України державами світу і встановлення дипломатичних відносин. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встано­вити дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91 держава визнала її незалежність, із 27 було встановлено дипломатичні відносини.

 

За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі. Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом відбувалося б так швидко, як щодо України.

 

Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною  Радою України 2 липня 1993 р., — "Про  основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко визначив фундаментальні загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

 

Одним з головних завдань  української дипломатії було утвердження  й розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян Украї­ни, її юридичних осіб за кордоном.

 

У процесі реалізації своєї  дипломатії Україна вважає себе, порівняно  з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких пере­ваг і винятків з цього принципу для жодної з державправонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.

 

Дипломатія України у  другій половині 90-х років XX ст. спрямована на розширення і розвиток інтеграції нашої держави з європейськими структурами та забезпечення ваго­мої підтримки з боку США. А тому цілком очевидно, що саме Україна першою з країн СНД підписала Угоду про парт­нерство і співробітництво з Європейським Союзом.

 

У процесі здійснення дипломатичної  діяльності Україна керується принципами примату права у зовнішній  політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами  національного права.

 

Завершуючи питання про  основні етапи розвитку україн­ської дипломатії, потрібно зазначити, що за останні 15 років зроблені суттєві  зрушення у напрямі виведення  української зовнішньої політики за межі протокольно-бюрократичної дипломатії, здатної лише на прийняття порожніх політичних декларацій, і поставлено її на рейки політичного практицизму та економічної доцільності.

 

РОЗДІЛ 2 Становлення української дипломатії та консульської служби ХХ поч. ХХІ ст.

Україна розпочала свій шлях у світ повною мрій і сподівань, із твердим переконанням у класично відомій тезі: «Захід нам допоможе». І тому романтичний період у зовнішній політиці республіки був часом ейфорії і протверезіння, великих надій і втрачених ілюзій, часом гордості, що нас сприймають серйозно, і образи, що нас серйозно не сприймають. Подібно юній провінціалці, що потрапила до великого міста, Україна з перших самостійних кроків на світовій арені шукала своє місце, підтримку, співчуття.

Цілком закономірно, що у  процесі формування і практичного  здійснення власної моделі зовнішньої політики мали місце обґрунтовані рішення  та емоційні демарші, конструктивні  діалоги і політичний туризм, тобто  помилки і відкриття, здобутки і  втрати.

Що ж здобула українська дипломатія на міжнародній арені  у перші роки незалежності?

1. Частково вдалося вийти  з «тіні Росії» і здобути  визнання світового співтовариства.

2. Опрацьовано правову  базу та механізми ядерного  роззброєння.

3. Розпочато процес інтеграції  України в європейські структури.

4. Незважаючи на численні  вузли протиріч і суперечностей  у російсько-українських відносинах, вдалося уникнути серйозної конфронтації  з Росією.

5. Дотримуючись тактики  «різних швидкостей» інтеграції  у межах СНД, Україна змогла, частково задовольнивши власні  національні інтереси, не включитися  у процес перетворення співдружності  на наддержавну структуру.

Головним позитивним результатом  періоду, безумовно, є здобутий досвід участі у міждержавних стосунках. Саме він, до речі, дозволяє тверезіше подивитися на оточуючу дійсність, побачити в ній  результати не лише обґрунтованих рішень, а й помилкових. На нашу думку, основними  помилками при визначенні зовнішньополітичної  лінії були:

1. Домінування ідеології  над прагматизмом.

2. Необгрунтовані розрахунки  на широку допомогу Заходу  і швидку інтеграцію в економічні  і військові структури Європи.

3. Економічно шкідливе  для національних інтересів дистанціювання  від Росії та країн СНД.

4. Підхід до СНД як  до тимчасової організації, своєрідної  «контори для цивілізованого  розлучення».

У підґрунтя моделі зовнішньої політики періоду 1991-першої половини 1994 рр. було закладено принцип «балансу інтересів». Це зумовлено рядом чинників — геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними  процесами. Однак вийти за межі концепції  «балансу інтересів» і чітко та послідовно, незалежно від перепадів політичної кон'юктури проводити власну лінію  на міжнародній арені Україна  не могла; на жаль, не може і зараз  через уповільнений темп економічних  реформ.

З приходом до влади Л.Кучми  відбулися помітні зміни й  у зовнішньополітичній сфері. Намагаючись  зберегти певну спадкоємність та імідж серйозного, надійного ділового партнера на міжнародній арені, Президент  неодноразово підкреслю¬вав, що зовнішня політика України залишиться передбачуваною і виваженою, базованою на тих  основних документах, які прийняті за останні роки. Йдеться передусім  про «Основні напрями зовнішньої політики України», схвалені Верховною  Радою 2 липня 1993р., та Конституцію України (Основний закон), прийняту 28 червня 1996р. Разом з тим, після президентських виборів 1994р. весь розвиток зовнішньої політики України пішов по лінії  модифікації, розстановки нових  акцентів у пріоритетах. Базовим  принципом модифікації було проголошено  виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Іншими словами, започатковано  спробу вивести українську зовнішню політику за межі протокольно-бюрократичної  дипломатії, здатної лише на прийняття  порожніх політичних декларацій, і  поставити на рейки політичного  практицизму та економічної доцільності.

Зміна базових принципів  не тільки змінила акценти у пріо¬ритетах, а й серйозно вплинула на трансформацію  моделі зовнішньої політики України:

1. Президент відкинув  тезу про нібито традиційну  орієнтацію України виключно  на Захід, а також тезу про  Схід як джерело самих тільки  загроз нашій незалежності, якими  керувалися його попередники.  Наша держава має свої інтереси  і на Заході, і на Сході, її  географічне положення та структура  економіки визначали для неї  не роль «санітарного кордону»  проти будь-кого, а роль мосту  для взаємного проникнення і  збагачення східної та західної  культур. Щоб мати можливість  керувати цим процесом, спрямовувати  його в річище співробітництва,  Україна повинна бути представлена  як у європейських структурах, так і в СНД.

2. Президентська команда  вважає, що історична та духовна  близькість, економічні інтереси  нашої держави зумовлюють найважливіше  значення для України східного  напряму її зовнішньої політики, де пріоритетом номер один  є Росія, на добросусідські  стосунки з якою, за висловом  Президента, «ми приречені».

3. Визначення особливого  значення взаємовідносин України  з Росією зовсім не означає  дистанціювання від Заходу. Навпаки,  саме на західному напрямку  республіка повинна зробити найбільший  прорив у своїй зовнішній політиці, адже лише забезпечення співробітництва  із західними країнами, не менш  масштабного, ніж з Росією, дасть  змогу утвердити самостійність  української держави.

Запропонована модель зовнішньої політики України є спро¬бою не тільки максимально прагматичне підійти  до задово¬лення потреб та інтересів  нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції і зовнішньополітичне орієнтування населення країни.

Нині вимальовується інша, ніж п'ять-шість років тому, політична  ситуація, змінюючи політико-стратегічні  вектори діяльності на зовнішній  арені. Йдеться про стратегічну  переорієнтацію ряду північне- й східноєвропейських країн, їх поетапне входження до структур НАТО. Тобто, вони виходять на новий  рівень міжнародних відносин - рівень багатосторонніх політичних, економічних, військових відносин.

З іншого боку, Росія переконливо  демонструє свій непередбачуваний характер з відчутними елементами паксамбіційності, прагнучи диктувати свої умови гри. Така ситуація змушує інакше дивитися на позицію, яку займала Україна  до цього часу.

Отже, перед МЗС України  виникає непросте завдання: перейти  певний рубікон і визначити якісно нові орієнтири зовнішньополітичної  діяльності.

Отже, поява нових політичних мотивацій, зміни в блоковому  розкладі сил, що найближчим часом торкнуться країн, котрі межують з Україною, - це ті чинники, які змусять Україну  зробити свій вибір. Від нього  залежатиме, чи перебуватиме наша держава  в зоні політичної напруги і чи знайде в собі сили й мужність вийти  з неї.

 

, що Україну треба раз  і назавжди визнати як окрему  від Росії державу. Висування  територіальних претензій або  демонстративне ігнорування кордонів  між двома державами могло  мати тільки один результат:  цілковиту переорієнтацію України  на Захід [28,с.129]. Пріоритет Європи  у зовнішніх орієнтаціях України  остаточно визначився у травні 2002 року. Сталося це через якісну  зміну геополітичного становища  України внаслідок встановлення  нових відносин між США і  Росією.

Отже, за роки незалежності зовнішня політика України набула необхідного  деталізму і почала успішно виконувати завдання із забезпечення стабільності міжнародного становища держави  та її демократичного розвитку. Україна  стала важливим чинником  системи  міжнародних відносин і надійним партнером у світовій співдружності  незалежних держав.

        

 

РОЗДІЛ 3 Структура дипломатичної служби України та методи її роботи

Дипломатична служба будь-якої держави світу перш за все призначена забезпечувати практичну реалізацію зовнішньої політики держави, представляти і захищати її інтереси у сфері  міжнародних відносин, а також  її юридичних осіб та громадян за межами країни.

Саме тому після прийняття  Акта про незалежність України 24 серпня 1991 року перед Міністерством закордонних  справ України постали нові відповідальні  завдання, які вимагали нових професійних  підходів, реформування структури МЗС, створенням відповідної законодавчої бази.

Дипломатична служба на початковому  етапі свого формування зіткнулася з рядом проблем, серед них:

1) проблема фінансування;

2) проблема обмеженої  кількості підготовленого персоналу;

3) проблема взаємодії  між закордонними установами  та міністерством;

4) проблема структури;

5) проблема контролю.

Все це, разом узяте, зумовила масштабну структурну реформу, спрямовану на оптимізацію роботи зовнішньополітичного відомства України. На Міністерство закордонних справ були покладені  функції реалізації завдань у  сфері зовнішньої політики, основні  напрямки якої були на той час визначені  Декларацією про державний суверенітет  України.

Ефективне функціонування системи  МЗС України вбачалося можливим насамперед за умови забезпечення інтенсивного розгортання мережі підпорядкованих  йому закордонних дипламатичних  установ. В цьому контексті оперативно здійснювалася робота щодо створення  дійових внутрішньодержавних правових основ. В 1992 році було затверджено  “Положення про дипломатичне представництво України  за кордоном”. В ньому були розроблені головні критерії, за якими визначалася  доцільність відкриття закордонних  дипломатичних установ України. Визначальними були такі обставини:

- тереторіальна наближеність країн до України (країни – сусіди);

- ступінь впливу  країни на міжнародній арені;

- наявність у країні потужної української діаспори;

-    країни – центри багатосторонньої дипломатичної діяльності;                        

-    країни, що утворилися на території колишнього СРСР.

Але перші посольства України, як правило, розгортались у країнах, де вже існували “острови багатосторонньої дипломатії” – предстаництва  УРСР при міжнародних організаціях: були люди на місці, їх службові приміщення (навіть у колишніх союзних, а потім  російських будинках), автомашини, житло  та інше. Так було у Сполучених Штатах Америки, Швейцарії, Франції, Австрії. В окремих випадках брак коштів вдавалось  подолати за допомогою української  діаспори. Остання була вищою у  США та Канаді, що і позначилось  на перших кроках посольств. Цінна допомога була надана у Великобританії, Франції, Аргентині.