Украинские обычаи

Тотемічно-культові гаївки є відлунням прадавніх  поглядів та уявлень про тварин та духів, їх вплив на життя людей  у весняний період; а також відображення системи культів, які панували серед  праслов´ян. Найдавніші твори цієї групи зберігають риси тотемізму  та анімізму. Вірою у тотемних тварин пройняті такі гаївки, як «Котик і мишка», «Горобеєчко», що відображають не лише архаїчну віру в тотемних предків, а  й виявляють зв´язок весняних свят із культом поминання померлих:

Ой  умер горобеєчко на вишні, на вишні, на вишні, Та його ніженьки повисли, повисли, повисли  Приспів: Ой горе, горе, ненько,

Тай не жив же він буде... Поховали горобейка  у стрісі, у стрісі, у стрісі, Поминали горобейка у лісі, у лісі, у лісі. Насипали в домовину травиці, травиці, травиці, Затужили за сіреньким  всі птиці, всі  птиці, всі птиці.

Далі оспівуються  відвідини горобейка сороками, воронами, ластівками, синицями та його оплакування. Цей твір є відлунням давніх жертовних  ритуалів, а часті протяжні повтори  наближають його до похоронних голосінь. Із культом померлих предків пов´язані  також гаївки «Кострубонько», «Смерть  Кострубонька», «Похорон Костру-бонька», центральними образами яких є анімістичне  уособлення зими. Тотемічною також  є гаївка «Воробчик», якою супроводжувалося символічно-імітаційне дійство у  формі діалогу між хороводом  та головним персонажем у центрі кола:

Рефрен: Воробчику, маленький  пташку,

Не  вилітай із зеленого ліску (співається після  кожного питання-відповіді)

—              А вже гніздо звив?      

—               А вже ти си яйця наклюли?

—              Вже.

—              Вже наніс?        

—               А вже вилізли?

—              Вже.

—              Вже.

—              А вже сидиш?    

—               А вже писклята вилетіли?

—              Вже.

—               Вже.

Потім усі підбігають до воробчика, піхоплюють його і підкидають з хоровими вигуками «Гесюге! Гесюге!». Подібними є діалогічні гаївки «Перепілонька» (ця пташка вважалась вісником неба); «Жайвориночка». У них теж відбитки тотемних вірувань поєднані з культом  яйця як символом життя. На питання  зажуреної «перепілоньки», яка прилетіла  в час снігів, де їй вити гніздечко, відкладати яйця, виводити діток, хор  відповідає, що сніг зійде, або що є  «долина-лука, де трава велика».

Цікавою, з огляду тотемних вірувань, є древня гаївка «Ремез». Ремез через незвичайний  спосіб будування гнізда (яке він  склеює з волосинок-ниточок і  підвішує на гілці у недосяжному  та недоступному місці) вважався містичним  птахом. Тому ця гаївка має сакральний зміст і звучить як замовляння:

Ой  ремезе, ремезоньку,         

Твоє  гніздо забирати.

Не  вий гніда на лідоньку.     

Увий  собі в темнім лісі,

Буде  лідок розтопати,        

В темнім лісі на орісі.

Далі в цій гаївці ремеза відраджують вити гніздо на горісі, до якого можуть прийти люди, і радять вити гніздо на сосні. Потім, відповідно, відраджують вити на сосні, яку можуть зрубати, і т. д. Твір завершується закликом звити гніздо «у дівиці, у  дівиці, у світлиці», яку ремез  може радувати своїм співом і дарувати їй щастя. У цьому творі простежується  зв´язок із давнім повір´ям про те, що хлопець, який знайде ремезове гніздо, буде щасливий у взаємному коханні.

Значна кількість  гаївок зберегла вірування праслов´ян про тотемні дерева. Наприклад:

Ой, хвалилася да березонька:        

Не  ти свою кору да вибілила,

Що  на мені кора да білесенькая,  

Не  ти своє листя да широчила,

Що  на мені листя да широкеє,     

Не  ти своє гілля да височила.

Що  на мені гілля да високеє.

Вибілило  кору да яснее сонце,

Ой  відозветься зелений  дубочок:  

Широчив листя да буйний вітер,

Ой  не хвалися да березонько,        

Височив гілля да дрібен дощик.

Персоніфіковані образи дерев постають тут як живі розумні  істоти, що розмовляють між собою (древні люди вірили, що шум дерев  є їх своєрідною мовою). Про те, що ця гаївка дещо пізнішого періоду  творення свідчить її зв´язок із астрально-природними культами поклоніння сонцеві, вітру, дощеві.

Одним із найдавніших  ритуалів, що зберіг елементи культу священних  гаїв, є обряд «Шум-шум´ячий» («Зелений Шум»). Гаївка, що його супроводжує, будується  на основі звуконаслідування весняних звуків лісу, що первісно мало магічний характер:

Ой нумо, нумо, в  Зеленого Шума — А в нашого Шума зеленая шуба. А Шум ходить по діброві...

На деяких лісистих територіях донедавна зберігався весняний обряд «Шума заплітати», про який говориться у давньому тексті: «Ііпли дівчата Шума заплітати, Ой дівки, парубки, Шума заплітати». Часті повтори звуконаслідування  на «ш» (типу шума, шуба, нашого, ішли) звучали  як магічні замовляння і мали на меті імітативно накликати швидке розпускання  дерев.

Подібною у функціональному  плані є гаївка «Жучок». У її драматичній  частині мала дитина, що виконує  роль жучка, повзає по «містку», складеному з рук дівчат; а поетичний текст  є звуконаслідуванням природи, що імітативно повторюється:

Ходить  Джудж по джуджині,

А дівчина по калині.

Играй, Джудже, играй. 

Жу-жу-жу, жу-жу-жу,

Грай, Жучку, грай.

Ця гаївка має  велику кількість варіантів на різних територіях, але усі вони містять  образи тотемних символів — калини, лілеї, барвінку, тощо. Метою творів такого типу було «пробудити» природу  від зимового сну, накликати шум  дерев, птахів, тварин, комах (основна  функція яких полягає в запиленні  квітів і фруктових дерев).

Елементи звуконаслідування, побудованого на вірі у магічну дію  слова як такого, та риси архаїчних  замовлянь спостерігаються й  у іншій групі творів весняного  циклу — міфологічних гаївках. Найдавніші з них поєднують елементи праміфа  про світове дерево, згадки язичницьких  божеств з натяками на контагіозну  магію:

Гей, як то було на початку  світа? 

Верба, хлись, бий до сліз!

Рефрен: Ладу наш!     

Не  я б´ю, верба б´є,

Гей, не було там ні неба, ні землі,

За  тиждень — Великдень

Гей лиш там були темні  моря,

Будь  великий, як верба,

Гей на тих морях золота верба!

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля...

Відмінність їх від  попередньої групи в тому, що в  них з´являються звернення-замовляння до праслов´янських божеств —  Дани, Лади, Ярила. У них частими  є рефрени, типу «Ой Дану, кажи Дану, ой туда та Дану», «Гой, Дана, Дана, Дана, Дана, гой Дана, Дана», «Ші-ді, рі-ді, ші-ді, рі-ді, ші-ді, рі-ді, Дана», («Оді-ріді, оді-ріді, оді-ріді, Діна»), що сприймаються як звуконаслідування весняної води, потоків; або: «Ой Лада-Лада», «Ой  Льолі-Ладо», «Ладонька-Ладонька», які  часто супроводжувались так званими  «ладуваннями» чи «ладанками» —  ритмічним плесканням в долоні на честь Лади, що відбувались у формі  магічних ігор між парами. Тепер  важко знайти пояснення багатьох таких рефренів, як «Чим-бар, чим-бар, чимбарина гарна», «Гоп, чинди-ринди-рін, чинди-ринди-ріща». Але вони, втративши  зв´язок з міфологією, згодом увійшли  в ліричні пісні, у яких не несуть такого семантичного навантаження, як у давніх творах календарної обрядовості.

У міфологічних гаївках  образи язичницьких божеств постають як такі, від яких залежать природні явища, і які стоять вище, ніж тотемні  предки. Наприклад, у гаївці «Ой ти, соловейку»:

Ой  ти, соловейку,       

З правої ручейки

Ти  ранній пташку,      

І ключики видав.

Ой  чого так рано       

3 правої ручейки

Із  вир´їчка вийшов?     

Літо  відмикати,

«Не сам же я вийшов,

3 лівої ручейки

Дажбог  мене вислав.  

Зиму  замикати»...

У цьому творі  відобразились міфічні уявлення предків про прихід весни (міф, що весну приносять на крилах птахи  з вирію), а також віра, що в  той час ключами відкривається  небесна брама, через яку весна  та весняні божества сходять на землю. З останнім віруванням дов´язані  гаївки типу «Ворота», «Воротар», «Небесні ворота», що є драматичним відтворенням міфу про повернення з вирію весни  крізь небесний отвір, через який начебто відходять душі померлих та приходять душі новонароджених. Виконавці цих гаївок стають парами, імітуючи піднятими вгору руками чи протягненими хустками ворота. Одна (дві, рідше кілька дівчат) намагаються  пройти крізь «ворота» — попід  руками. При цьому співається гаївка у формі діалогу:

—      Воротарі, воротарі, втворіть нам воротонька.

—      Ми воріт не втворимо, замки си поломимо.

—      Ми замки направимо, скоро сі спровадимо.

—      Чим же ви направите, чим же ви направите?

—      Золотими ключиками, срібними шелюстками.

—      Аз чим же ви їдете? Що нам за дар везете?

—      З ярими пчолоньками, з красними паненками.

—      Ми того не беремо, та й за дар не приймемо.

—      А що ж ви беретоньки та й за дар прийметоньки?

—      Макове зернятонько, крайнее дитятонько.

Тоді їх пропускають. Незважаючи на пізніші нашарування, цей текст зберігає натяки на жертвоприношення, пов´язані з приходом весни —  мак (елемент жертовної каші-куті, «їжі покійників») та дитини (що згодом було замінено на пташенят — звідси і мотиви похорону пташки на зразок гаївки «Воробеєчко»). У гаївках  про відкриття небесних воріт  та подібних до них часто зустрічається  мотив боротьби чи битви. Подекуди ще й досі на окремих територіях збереглася традиція, за якою парубки б´ються, борються між собою (чи з дівчатами), імітуючи давній міф про циклічну боротьбу літа з зимою. У княжу  добу до цього мотиву долучаються  інші — війни та викупу. З елементами пізніших нашарувань такі твори часто  набувають звучання казки:

—      Воротаре, еоротарчику, відтвори ворітонька!

—      Хто воріт кличе? — Князеві служеньки.

—      А що за дар везуть? — Яренькії пчілки!

—      Ой ще ж бо нам мало! — Що ж ми вам додамо?

—      Ой що ж ви нам додасте? — Дочку мізиночку,

—      Молодую дівоньку в рутянім віночку!

—      Воротаре, воротареньку, відтвори воротенька з щирого золотенька,

—      Що ж там за пан іде, що ж то нам за дар везе?

—      Золото-зерняточко, крайноє дитяточко!

(Вар.: Яроє пчолятонько,  крайноє дівчатонько!)

—      Ми зерняток не беремо, за дитятко (дівчатко) дякуємо.

—      Володар, володар, чи дома господар?