Медіатизація політики в Україні

 

 

                    ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

                                        ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

                                          КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ

 

 

 

                                               КУРСОВА РОБОТА

                                                     з політології

                             на тему: «Медіатизація політики в Україні»

 

 

 

студентки 1-го курсу, групи «А»

напряму підготовки «політологія»

спеціальності «Політологія»

Гіжко Ю.В.

                                                                    Керівник: кандидат історичних наук,

Баглікова М.С.

                                                                       Національна шкала________________  

Кількість балів: __________Оцінка:  ECTS _____

 

                                                                     Члени комісії: 

       

________________  ___________________________

                                                                   (підпис)                        (прізвище та ініціали)

 

                                                           ________________  ___________________________

                                                                                                                                              (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                                                ________________  ___________________________

                                                                                                                                              (підпис)                         (прізвище та ініціали)

 

 

 

 

 

м. Донецьк - 2013 рік

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН…………………………….6

 

РОЗДІЛ 2

ЗМІ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТИТУТ…………………….13

 

 

РОЗДІЛ 3

 

МЕДІАТИЗАЦІЯ ЯК ВИМІР ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА….20

 

 

 

ВИСНОВОК………………………………………………………………….28

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

З кожним роком значущість засобів масової інформації зростає як для суспільства так і для політичних діячів. За умов інформаційного суспільства притаманна така тенденція більшого залучення мас-медіа у політичний процес. На сьогодні важко уявити політичний інститут, який працює незалежно від ЗМІ. Зростаючий вплив мас-медіа на політичний процес призводить до того, що перші починають підмінювати реалії та підкорювати всіх своїй логіці. Такий розвиток відносин зумовлює появу феномену, що в більшості країнах світу отримав назву медіатизації політики. Для більшості країн Європи, характерною рисою є взаємодія мас-медіа та політичних інститутів, яка запобігає надмірному негативному впливу одних на інших. Українська медіатизована політика має свою специфіку, бо майже всі політичні події перетворюються на театралізовану подію з перенесенням у конфлікти політичних лідерів. Іноді мас-медіа спотворює масову свідомість вигаданими, символічними новинами, щоб закрити очі суспільству на політичні процеси.

Поява феномену медіатизації опинилася у фокусі дослідження таких зарубіжних вчених Г. Оберройтер, В. Шульц, П. Шампань, К. Імхоф, Н. Больц, Г. Мазоліні, К. Ландбі, К.Крауч, Е. Лоу, С. Бодрунова, О. Соловйов. Зокрема, Г. Оберройтер ввів до наукового обігу термін медіатизація, і пояснив його, як підкорення політики внутрішнім законам мас-медіа, а В. Шульц з’ясував аспекти прояву цього процесу. Серед вітчизняних дослідників треба виділити роботи М. Безносова, Д. Яковлева, І. Рибака та Т. Єршової. Рівень загрози для демократії та індикатори цього феномену вивчає М. Безносов, а феномен теледемократії досліджує Т. Єршова, яка наголошує, що саме він породжує пасивне ставлення населення до політики. З’ясовує тенденції зростання легітимаційного/делегітимаційного потенціалу медіа та їх технології на сучасному етапі. Однак, не дивлячись на значний доробок зарубіжних і вітчизняних вчених процес медіатизації висвітлений частково через його багатоаспектність, що й обумовлює вибір цієї теми.

Метою курсової роботи є охарактеризування медіатизації на основі виявлених індикаторів.

Об’єктом виступає феномен медіатизації, а предметом медіатизована політика України.

Реалізація поставленої мети обумовила наступні задачі:

• з’ясування сутності політики та її складових;
• дослідження функціонування ЗМІ, як соціально-політичного інституту;
• виявлення ступеня впливу ЗМІ на політику;
• дослідження медіатизації як феномену сучасності;
• з’ясування індикаторів медіатизації в Україні.

З’ясування мети і означення задач дослідження зумовили наступні методи наукового пошуку – історичний, системний, структурно-функціональний, компаративістичний та біхевіоралістичний методи. За допомогою історичного методу було виявлено динаміку змін політичної системи, трансформацію незалежності ЗМІ.  Системний метод допоміг дослідити політику, як цілісну систему, в якій всі елементи взаємопов’язані, та піддаються впливу внутрішніх та зовнішніх факторів. Структурно-функціональний метод дозволив вивчити структуру мас-медіа та основні функції, за допомогою яких вони виступають соціально-політичним інститутом між суспільством та владою. Компаративістичний метод дав змогу охарактеризувати процес медіатизації і порівнюючи індикатори прояву в Європі та Україні. Біхевіоралістичний метод надав можливість прослідити реакцію людей на маніпуляції з боку ЗМІ, виявити основні аспекти підкоряння та зміни громадської думки.

Досягнення поставлених мети та завдань стало можливим завдяки  залученню джерел, які ми умовно розподілили на дві группи. До першої групи відносяться довідково-енциклопедична література «Велика актуальна політична енциклопедія», за допомогою якої ми визначили основні категорії «політика», «засоби масової інформації», «інформаційне суспільство». До другої групи належать емпіричні данні. Які дозволили виявити індикатори та їх прояв в Україні, зокрема це політична реклама, технології чорного піару тощо.

Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел та літератури. Загальний обсяг роботи складає 31 сторінок, а список літератури 25.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

 

Політика як явище виростає із самої природи людини, що приречена жити в суспільстві і взаємодіяти з іншими людьми. Політика пов’язана з основами існування людини як соціальної істоти. Поняття «політика» дуже багатогранне і багатовимірне. Термін «політика» (від грец. politika – державні і громадські справи; майстерність самоуправління полісу) отримав розповсюдження під впливом роботи Арістотеля про державу і правління в ній, названу ним «Політика». На його думку, політика - це форма цивілізованого спілкування людей на основі права, спосіб колективного існування людини. Аристотель вважав, що людина - істота політична, оскільки вона істота колективна. Для того щоб будь-яка людина із суспільства була щасливою, отримувала те, що вона забажає необхідно мати зв'язки, спілкуватися з іншими людьми. З часом склалося більш широке розуміння політики, що обумовило появу соціологічного, субстанціонального та науково сконструйованого підходів з притаманною їм специфічною інтерпретацією цього феномену[3, с.154; 19, с.9; 22, с.58-59].

Соціологічний підхід пояснює політику через громадські процеси, зокрема: економічні, правові, етнічні тощо. Найчастіше цей підхід пов’язують з ім’ям австро-німецького соціолога К. Маннгейма. Економічні  процеси представлені взаємозв'язком політики і економіки, тобто формування економічних законів і їх вплив на політичні процеси. Правові процеси обґрунтовуються публічними правами людини, законами, нормативними актами, що діють в суспільстві. Найвідомішим прикладом є «суспільна угода» англійських дослідників Т. Гоббса і  Дж. Локка.  Етнічні спрямовані - на досягнення загального добра, розуміння між людьми, запобігання утворення міжетнічної та класової боротьби. Американський вчений П. Меркл вбачав у політиці два виміри. У першому політика – це шляхетне прагнення справедливості та розумного порядку, у другому -  корислива жадоба влади, слави й багатства[19, с.9-10; 16, с.11].

Субстанціональний підхід ґрунтується на поясненні першооснов, що складають сутність політики. Первинна субстанція - це річ, яка існує сама по собі. Цей термін увів Аристотель, який вважав, що у всіх процесах, матеріалах існує першооснова. На думку німецького вченого М. Вебера, головною першоосновою у політиці є дії спрямовані на завоювання, утримання та використання влади.

 Група науково сконструйованих  підходів пояснює політику, як  процес прийняття та реалізації  важливих рішень у суспільстві. Саме тут розкриваються методи  і цілі досягнення рішень, регулювання  та контроль за політичними  процесами, ретельний аналіз і  виявлення помилок у рішеннях. На думку американського вченого  Т. Парсонса, політика уявляє собою сукупність способів для організації певних суб’єктів щодо досягнення суспільної цілі.

 Більш переконливий  підхід до пояснення сутності  політики пропонує французький  дослідник Р. Арон. Він наголошує, що політика, по-перше є  методом або дією, які виконуються індивідом чи групою людей, задля вирішення проблем. По-друге, політика пов’язана з громадським життям, де конкурують різні політичні напрямки задля реалізації власних інтересів. По-третє, політика - це ціла система з низкою прав, законів і норм, а найголовніше з конституцією, які допомагають взаємодії між суспільством та владою[67, с.10; 19, с.15].

     Таким чином, проаналізувавши різноманітні визначення, можна скласти загальне, політика  – це цілеспрямована діяльність  індивіда або групи, яка мотивується  інтересом задля реалізації певних  рішення в державі.

В структурі політики виділяються форма, зміст і процес. Форма політики – це внутрішня організаційна структура, інститути (в тому числі і система правових і організаційних норм), які надають їй стійкість, стабільність і дозволяють регулювати політичну поведінку людей[19, с.16].

Зміст політики відображається в її цілях і цінностях, в мотивах і механізмах прийняття політичних рішень, у проблемах які вона вирішує. А політика як процес – це складний, багатосуб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, що має тривалість, етапність, послідовність. Таким чином, політика – це соціальний інститут, покликаний регулювати соціальні взаємодії публічними методами в інтересах кок рентних соціальних груп.

Існує три рівня політики. Перший - це макрорівень, рівень держави з  єдиною територію і владою для центра і регіонів. Наступний це – мікрорівень, який представляє собою сукупність політичних партій, груп інтересів, профспілок тощо. На цьому рівні приймаються рішення, досягаються цілі, йде конкурування та боротьба за владу в державі. Третій і останній рівень є найбільш впливовим і важливим. Це – мегарівень, на якому відбувається взаємодія міжнародних, урядових організацій: НАТО, ОПЕК тощо. Всі рівні політики є взаємозалежними, більш того одні обумовлюють інші[19, с.18].

Основними дійовими особами політики є її суб'єкти, які виступають в якості джерел політичної активності. Поняття «суб'єкт» і «об'єкт» (лат. subjectum - підмет, objectum - предмет) - важливі категорії політичної науки. Під суб'єктом розуміється активно діючий індивід або соціальна група; під об'єктом - те, на що спрямована пізнавальна та інша діяльність суб'єкта. Суб'єкт політики - носій предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт політики. Існує декілька видів участі головного суб’єкта – людини до участі в політичному процесі:

• активна, свідома участь людей в політиці, затвердження ними своїх осмислених інтересів і цінностей;
• пасивна участь, тобто розуміння сенсу політичних ролей при безумовному підпорядкуванні їм як чогось наперед заданого, незаперечного;
• стихійна або неусвідомлена участь;
• прояви політичної апатії, неучасть у політиці - абсентеїзм.

На думку українського вченого П. Шляхтуна, існує класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні. Соціальні суб’єкти - це індивіди й різні соціальні спільності. Виділяють п’ять основних спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Інституціональні представлені політичними інститутами, а саме: держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування тощо. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними. Функціональними суб'єктами політики виступають суспільні інститути, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква виконує роль морального вихователя громадян і не втручається в політику. Але у деяких країнах світу, зокрема у Ватикані або Ірані церкву визнають, як офіційний політичний інститут, яка відіграє вирішальну роль у суспільному житті. Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Держава, правляча партія, політичний лідер, ті які безпосередньо управляють політичними і суспільними процесами, та інші – опозиційні партії, виборці, громадські організації, які тільки можуть приймати участь, при цьому підкорюючись першим[15, с.134-137; 7, с.11].