Діалектизми їх особливості та функціонування у медіатекстах

Наскільки можна судити з просочування діалектної мови в давню українську літературну мову, в XIII—XIV ст. виразно вже виявляються південно-західні говори, а в XV ст. і окремі їхні масиви.

Північні говори української мови відбиваються в пам'ятках з XV ст., а південно-східні— власне їх центральне ядро — говірки Середньої Наддніпрянщини — тільки її кінця XV і в XVI ст. (бо раніших документів з цієї місцевості не збереглося) [13;с.57].

Давня українська літературна мова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної, як це було з давньою російською літературною мовою, що являла собою теж своєрідний варіант давньоруської літературної мови. Одною з важливих причин подібного застою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.

У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навіть у XX ст., перетворюючись в окремий, вияв цієї літературної мови. Окрема її форма була і на Закарпатті.

Отже, український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо треба підкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови [11; с. 35]. У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературної мови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царської Росії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетворення давньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [13; с.3-15].

Міста на Україні, особливо з часу перетворення українського народу в націю, в умовах національного гніту, при розчленованості території між сусідніми державами, підпали русифікації на сході і півночі, полонізації, мадьяризації і частково румунізації на заході й південному заході. Саме тому нова українська літературна мова виникає не на базі розмовної мови міст, а на основі місцевих говорів.

Ось чому в нову українську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки та діалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоків становлення нової української літературної мови набувають особливо сильного виявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньої літератури). Та зрештою, діалекти є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Завдяки творчості майстрів українського слова чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми засмічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важкою для сприймання. Не варт забувати про власне нашу культуру мовлення. Термін "культура мови" – багатозначний. По-перше, це (за визначенням С. Єрмоленко) "рівень володіння нормами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети і обставин спілкування" [14, с. 285]. По-друге, культура мови — окрема галузь мовознавства, головним завданням якої є "виховання навичок літературного спілкування, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику" [14, с. 285-286].

Отже, можна зробити висновок, що нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокрема після возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-х років, український народ має єдину літературну мову.

Ця нова українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі.

1.2. Діалектизми як лексика обмеженого  функціонування

Слова, активне користування якими обмежується певним середовищем, належать до лексики обмеженого функціонування. Насамперед це діалектизми.

Діалектизми —  це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Діалектизми віддзеркалюють процес адаптації літературною мовою територіально утворених елементів діалектної мови чи регіональних варіантів літературної мови. Використання діалектизмів становить відступ від чинних на певному етапі розвитку норм літературної мови з певною стилістичною настановою (мовна характеристика персонажів, відтворення локального колориту описуваних подій та ін.). Функціонування діалектизмів в усному мовленні може зумовлюватися як цільовою стилістичною настановою мовця, так і недостатнім володінням літературною мовою. Основними шляхами проникнення діалектизмів у літературну мову є мова художньої літератури, публіцистики, наукової літератури, усне мовлення, лексикографічні праці (діалектні та змішаного типу). Діалектизми — поняття історично мінливе, яке формується разом з виробленням і усталенням норм літературної мови. Зміна норм відбивається на прикладі конкретних мовних одиниць, їх віднесенні до діалектних чи нормативних; при цьому критерієм оцінок служать нормативні описи граматичної структури літературної мови, різноманітні словники, в т. ч. наголосів, керування. На початковому етапі розвитку нової української літературної мови використання діалектних одиниць не було чітко встановлене, воно зумовлювалося мовним досвідом письменника, нерідко мало риси мовного натуралізму; тому оцінка діалектизмів у писемних творах 18 — 19 ст. можлива лише у контексті конкретних тогочасних норм літературної мови. Від власне діалектизмів відрізняються ті одиниці мови, які були чи є нормативними для регіональних варіантів літературної мови (як у різний час наддніпрянський, галицький, закарпатський, буковинський, пряшівський), але не стали нормативними для загальноукраїнської літературної мови; використання таких одиниць мови не пов’язане із стилістичними настановами мовців і не свідчить про незнання норм літературної мови. При розгляді фонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мови можна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектними угрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, на рівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти, в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система. На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення і лексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч на кожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угруповань української мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічних ознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.

Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.

Говори середньої Наддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групи і належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміж українських діалектів, лягли в основу української національної літературної мови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови, своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожному із структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняються від літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.

Галицько-буковинська група говорів. У цій групі виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські, чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.

Поширені згадані говори на території історичної Галичини та північної Буковини. Об’єднуються вони в одну групу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку, волинсько-подільським, а з другого ― карпатським говором.

Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власне покутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить по Дністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці Дністра річці Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять із східно-карпатськими, чи гуцульськими, розмежувальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця, Берегомет і далі на південь по верхів’ю річки Сирету (Чернівецька область), а на півдні ― з румунською та молдавською мовами.

Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськими виділяються ще північно-бессарабські говірки, які рядом ознак зближуються із сусідніми подільськими. Специфічні ознаки цих говірок такі:

Фонетичні ознаки: а) виразно виявлене ствердіння [с], [ц] в кінці слів (дес, хтос, сес, абис, та інш., конец, горнец, отец та інші), а також часто і в інших позиціях (вівца, к’ерниці, на лавищу та інші); б) шиплячі [ш], [ж], [ч] звичайно пом’якшуються (душ’е, лош’е, ж’еба, ч’ого, ч’ес, плач’, ш’о, ш’ч’о та інші); в) нерідко [р] пом’якшується (зокрема у власне у буковинських і північно-бессарабських говірках) (зор’а, ватр’е пор’идок, віуч’ер’, писар’, верх’, мор’е, тепер’ та інші); г) послідовний перехід [т] у [к], а [д] у [г] (к’іло, к’істо, г’іло, г’іти, жик’е, смік’е, ниг’іл’е, девік’ -дев’ять, шіск’ох - шістьох та інші); д) поширеність звукосполук [ги], [ки], [хи] (воуки, пастухи, воук’и пастух’и та інші).

Морфологічні ознаки: а) розрізнення, хоч і непослідовне, твердої і м’якої груп іменників І та ІІ відміни (конем, каменем, коневи, товаришеви, землеу, долонеу, та інші); б) у дієслівних формах І особи однини теперішнього часу [д], [т], [з], [с] нерідко зберігаються, не переходячи у відповідні шиплячі (ход’у, лет’у, воз’у, нос’у та інші), хоч поряд можливі й форми типу вожу, ношу та інші; в) у частині говірок, зокрема північно-бессарабських, можливі форми 3-ої особи однини дієслів ІІ відміни типу ходе, носе тощо; г) у дієсловах ІІ відміни в 3-ій особі множини звичайно виступають форми з опущеним кінцевим [т] особового закінчення (вони ход’е, нос’е, робл’е, мус’е тощо); д) вживаються паралельні складені форми майбутнього часу типу меш ходити ― будеш ходити, ме робити ― буде робити та інші; е) атематичні дієслова в 2-ій особі однини мають форми јіш’, даш’ та інші.ь»).

        Отже, підбиваючи підсумки, можемо зробити невеличкий висновок, що діалектизми відіграють безпосередню роль у сучасній літературній мові. Їхня диференціація не одностайно урізноманітнює текст, підкреслюючи говірки місцевого колориту.

 Вживання діалектизмів – це абсолютно правомірний процес, адже виконується найголовніший закон вживання мовних засобів – художньо-естетичні вимоги не порушуються, текст набуває особливого забарвлення.

Саме в цьому основна причина того, що вони стилістично досить активні в друкованій тканині матеріалів сучасних журналістів.

Розділ ІІ. Аналіз використання та функціонування діалектизмів у періодичних друкованих виданнях «Фест», «Експрес» та «Поступ» 
2.1 Класифікація діалектизмів 

Українська діалектична мова являє собою складну систему діалектних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняється з-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою. За Пономеревим класифікація одиниць діалектної лексики виглядає так:

Лексичними діалектизмами вважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя — «картопля», когут —«півень», блават — «волошка», иецьки — «ночви», тайстра — «торба», ляскавиця — «грім», таний — «дешевий», банітувати — «лаяти», банувати — «шкодувати», желіпати — «кричати», ачей — «може».

Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або невикористовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу (гуня — «жіноча свитка», каптур — «очіпок», черес — «широкий шкіряний пояс», бебешка — «вид кофти»), назви страв місцевої кухні (жур — «страва з вівсяного борошна», каварма — «страва з баранини», потрібка — «страва з подрібненої печінки»), назви житлових і господарських приміщень та їхніх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо {па-пера — «великий кошик з верболозу на овочі», підря — «полиця під покрівлею в гуцульській хаті», колиба — «чабанська або лісорубська хатина»), назви, пов'язані з місцевим мистецтвом (дримба, трембіта,), з місцевою демонологією (мольфар — «чаклун», арідник — «злий дух», мавка — «лісова русалка»). Семантичні діалектизми — слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням (вино — «виноград», масть —«жир», квасок — «щавель», базар — «майдан», губа — «гриб», струк — «перець», гірчиця — «перец Розрізняють діалектизми акцентуаційні, фонетичні, словотвірні, граматичні, фразеологічні.

Акцентуаційні діалектизми широко представлені в усному літературному мовленні; у художній літературі наявні переважно у поетичних текстах з фіксованою ритміко-акцентною структурою («Хоч не зверхэ, то в серці ще Він носить». І. Франко). До часто фіксованих фонетичних діалектизмів належать словоформи з відмінними від літературної мови чергуваннями о, е, з і, о з нулем звука, е з о (война, крів’ю, хтіти, меї, свеї), е на місці а після м’яких приголосних (житє, дєкувати), збереження о у словах богатий, горячий, заміна ф на x, хв (рихметика ‘арифметика’, шкахва ‘шафа’), наявність p замість р’ (горувати ‘горювати’), а також використання словоформ з лексикалізованою звуковою структурою (матюнка ‘матінка’, кождий ‘кожний’). Зрідка у художніх творах використовуються словотвірні діалектизми, відмінність яких від нормативних для літературної мови дериватів полягає в іншій комбінації афіксів з твірними основами (оспалий ‘заспаний’, поранок ‘ранок’, дружитися ‘одружуватися’). Серед граматичних діалектизмів найпоширенішими є такі, які відрізняються від нормативних для літературної мови віднесеністю до інших граматичних підкласів, парадигм (баче, просе замість бачить, просить; їсиш, дасиш замість їси, даси; межою замість межею), збереженням давніх типів відмінювання форм (любови, радости; сей, сього, сего ‘цей, цього’) та синтаксичних конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] ‘до берега’, о, об [світі] ‘про світ’, об [дорогу] замість ‘до дороги’, меж, межи ‘між’, сполучниками котрий ‘який’, куби, гййби ‘якби’, а також відбиттям наслідків аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх, род. в. > до їх). Лексичні діалектизми — найчисельніша група діалектизмів; серед них розрізняють власне лексичні діалектизми і етнографізми. Лексичні діалектизми становлять дублети до літературних відповідників (лйґінь — парубок, тбйстра — торба, пйрун — грім, фудэльний, бэтний — гордий, мйва — чайка) або синоніми часто з виразним експресивним забарвленням (баскали́читися ‘посміхатися’, голннний ‘охочий до чого-небудь’, єретувбтися ‘сердитися’, наобнсити ‘набриднути’). Діалектизми, які називають місцеві реалії й поняття, не¬відомі поза межами певного наріччя, говору, називають ет¬нографічними. Вони не мають відповідників у літературній мові. Це, наприклад: