Діалектизми їх особливості та функціонування у медіатекстах

 

 

 

 

 

 

       МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ 

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

 

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» 

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ

 

 

                                       Зенинець Валерія Вікторівна

 
 
«Діалектизми  їх особливості та функціонування  у медіатекстах»  
 
Курсова робота

I - курс

 

 

 

                                                                       Науковий                керівник :

             викл. Зизич Я.Р.

 

 

                                                     

 

 

 

                                                 Ужгород -2013

 

 

 

 

 

 

                                                            ВСТУП

Живе народне мовлення зберігає чимало явищ давнини, і є джерелом та презентацією етнічного, необхідного для пізнання особливостей світогляду.

Діалектизми, за висловом К. Ф. Германа, “є живими свідками історії мови, часто більш переконливими, красномовнішими, ніж могили, кістки та зброя” [5; с. 3]. Народ безперервно творить свою мову. Залежно від його історії народна мова може мати більш або менш виявлені місцеві відміни. Мова народу з розвитком його культури набуває особливого вияву — літературної мови. Виникнувши на основі народної мови, літературна мова весь час живиться джерелами народних говорів. Ось чому глибоке знання народної мови,— хоча б одного з її діалектів,— має виняткове значення і для творчого володіння літературною мовою.

Як відомо, діалектизми — це характерні для територіальних діалектів мовні особливості, що кваліфікуються як відхилення від літературної норми. Діалектизми виділяються на всіх рівнях мови — акцентуаційному, фонетичному, словотвірному, фразеологічному, лексичному та граматичному. 
 Постановка проблеми:

В роботі ми прагнемо дослідити особливості діалектних одиниць, вжитих у медіатекстах. Тож на прикладі газетних видань «Експрес», «Поступ» та «Фест» спробуємо з’ясувати їхню роль і необхідність на сторінках періодичної преси.

Актуальність:

Сучасне поширення інформації й зростання темпів новодення залишають помітні сліди на способах ознайомлення читача з повідомленнями в друкованих ЗМІ. Нинішній читач нерідко насамперед вивчає заголовки й підзаголовки газетних текстів, шукаючи узагальнення найголовнішого з того, що містить текст. Звідси постають підвищені вимоги до лаконічності й водночас змістової місткості назв матеріалів, а також їх примітності й впливу на адресата. Ключовою функцією матеріалів сучасних ЗМІ із використанням діалектизмів стає привернення уваги читача, його зацікавлення. Задля цього журналісти удаються до різноманітних мовностилістичних засобів, зокрема залучення шарів лексики обмеженого вжитку, нелітературних, розмовних елементів. З огляду на це дослідження практики вживання територіально обмеженої лексики в газетних виданнях є актуальним. У системі словесно-зображальних засобів у сучасних медіа важливу роль відіграють діалектизми, які, передаючи особливості регіонального колориту,водночас виконують ще й пізнавальну функцію, адже знайомлять читача з предметами побуту, господарювання, виробничої діяльності, звичаїв, з рослинним і тваринним світом краю тощо. Використані у друкованій пресі діалектизми, милозвучні та найточніші у зображальній функції, ще більше звертають на себе увагу на тлі літературної мови, тому видаються незвичними і від того  яскравими. Саме в цьому основна причина того, що вони стилістично досить активні в друкованій тканині матеріалів сучасних журналістів.

Особливості використання діалектизмів, народних говорів у художніх творах того чи іншого письменника або ж у медіатекстах завжди привертали увагу як власне митців слова, так і мовознавців, фольклористів, етнографів і просто читачів. Результати цілісного аналізу вживань діалектизмів у медіатекстах сприяють поглибленню уявлення про національно-мовну картину світу, специфіку етнічної свідомості, можуть слугувати базою для вивчення мовної презентації особливостей письменницького світосприйняття, зрештою – це можливість простежити активні процеси у діалектології, пов’язані з вживанням лексики у конкретних мовленнєвих ситуаціях. Найбільш ретельний аналіз традиційних поглядів та окреслення новітніх підходів до опису південно-західних діалектів на тлі художніх текстів здійснено у монографії В. В. Ґрeщука та Вал. В. Ґрeщук [7]. Крім того, використання діалектизмів у друкованих виданнях часом диктується й потребою уникнути лексичної тавтології в контексті газетної шпальти, що розглядається як макроструктура, тоді як окрема публікація є елементом мікроструктури. На думку дослідника  А. Капелюшного, «у ЗМІ дуже важливим є аналіз і оцінка тексту як мікроструктури, що входить до складу макроструктури: сторінки, номера видання, теле- чи радіопрограми тощо» [13, с. 16].

Новизна роботи:

Діалектні одиниці дослідники пресолінгвістики розглядали у своїх працях не вперше та зрештою, зауважимо, що кожен дослідник висловлює свою думку щодо вживання авторами діалектизмів, їх функції (номінативної, експресивної, стилетворчої), потребу використання. Здебільшого всі сходяться на думці, що використання діалектизмів має бути обережним, стилістично виправданим, адже діалектна лексика уможливлює точну номінацію, вказівку на територіальне походження персонажів, їх характери, індивідуальні особливості, гумор і дотепність, емоційний стан [4; 12; 14].

Метою роботи є дослідження особливостей вживання лексичних діалектизмів у медіатекстах  з ціллю виявлення їх стилістичних ознак, влучності, а також суттєвої необхідності .

Завдання курсової роботи:

• визначити типи діалектизмів, уживаних у друкованих виданнях «Фест», «Експрес» та «Поступ»;
• з’ясувати до яких груп належать діалектизми у вказаних медіа-текстах;
• дослідити, з якою метою автор використовує певні одиниці діалектної лексики.
• простежити особливості їх уживання.

 

Об’єктом дослідження є друковані медіатексти.         
Предметом дослідження виступають особливості вживання та функціонування діалектної лексики у газетних виданнях.

 

 

 

        Методи дослідження:

• описовий метод,
• соціологічний метод,
• метод лінгвістичного картографування.

Короткий огляд джерел, використаних у проблемі дослідження:

Аспектом дослідження особливостей вживання діалектизмів у зразках художнього стилю з’ясовано у працях С. П. Бевзенка, Й. О. Дзендзелівського, Ф. Т. Жилка, І. Г. Матвіяcа, C. Я. Єрмоленко, М. Ф. Станівського, Г. О. Козачук, В. В. Ґрeщука, Вал. В. Ґрeщук та ін. На сьогодні найґрунтовніше опрацьовано загальне функціонування діалектизмів у творах письменників, що представляють південно-західне наріччя (Ю. Федьковича, В. Стефаника, М. Черемшини, І. Франка та ін.). Найбільш ретельний аналіз традиційних поглядів та окреслення новітніх підходів до опису південно-західних діалектів на тлі художніх текстів здійснено у монографії В. В. Ґрeщука та  Вал. В. Ґрeщук

Коротка інформація про архітектоніку дослідження: Наше дослідження складається зі вступу, основної частини, яка включає в себе два розділи, висновків, а також списку використаних джерел. Перший розділ містить теоретичний матеріал, на противагу другому, який включає в себе емпіричний матеріал особливостей уживання діалектизмів та їх функціонування у медіа текстах .У висновках підбиваються підсумки з приводу досягнення чи недосягнення мети дослідження.

 

Розділ І. Вивчення діалектизмів на сучасному етапі та в історичному розрізі

1.1 Походження діалектів та розвиток  української мови

Сучасне суспільство – це не тільки прогрес з наукової точки зору; наша мова також досягла свого належного розвитку. Зараз, спілкуючись чистою, українською мовою, не здивуєш нікого. На противагу нашим дідусям і бабусям, які послуговуються діалектною лексикою, ми користуємось  вже літературними «плодами» розвитку нашої мови. Українська мова належить до групи слов'янських мов у системі індоєвропейських. Слов'яни населяли здавна значну територію Середньої і Східної Європи. Численні пам'ятки їх матеріальної культури засвідчені з II тисячоліття до нашої ери. Можна собі уявити, що протягом надзвичайно великого проміжку часу тривала ця етнічна й мовна спільність слов'ян, хоч вони й мали певні діалектно-племінні відмінності в мові [19; с.34]. На початку І тисячоліття нашої ери внаслідок особливостей історичного розвитку спочатку виділяються східні й західні слов'яни, а пізніше південні. Порушується і колишня мовна їх спільність, але певні і досить важливі зміни в мові слов'ян продовжували бути ще спільними.

Східні слов'яни, чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та інших джерел, були відомі в VI ст. нашої ери під назвою анти, які тоді займали значну територію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю до Азовського моря. В VII ст. загальна назва анти для східних слов'ян зникає, не знаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IX ст., поширюється нова назва рос, роси, русь, яка з місцевої, племінної, стає загальною для східних слов'ян.

Склад і територія східнослов'янських племен наукою достатньо ще не досліджені. Частина східнослов'янських племен, що згадуються в давньоруському літописі «Повісті временних літ», простежуються, за археологічними даними, з IV—V ст. нашої ери і навіть ще раніше. Племена східних слов'ян, як це можна судити з археологічних даних, були досить міцними й історично тривалими об'єднаннями населення, мали свою територію, стійкі традиції родоплемінних зв'язків, свої особливості культури і певні діалектні відмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.

За доби розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу до феодалізму племена східних. слов'ян зазнають значних змін і виступають уже переважно як територіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складання феодальних відносин у східних слов'ян — тривалий процес, який закінчується утворенням у IX ст. великої феодальної держави Київської Русі. Колишні племінні союзи поступаються територіальним формуванням — окремим племінним князівствам і «землям» (областям).

За доби Київської Русі склалась і літературна мова східних слов'ян — давньоруська (староруська) літературна мова, яка витворилась під впливом старослов'янської (церковнослов'янської) літературної мови, що в свою чергу виникла на основі староболгарської мови [15; с.34].

Лексичні, а особливо стилістичні засоби, різні риси будови старослов'янської мови позначилися на всіх жанрах і стилях давньоруської літературної мови, зокрема на розвитку її культових, філософських і риторично-оповідних стилів, які власне мали старослов'янську основу.

Старослов'янська літературна мова через давньоруську, а потім і давні літературні мови окремих східнослов'янських народів вплинули на місцеві східнослов'янські діалекти (на говори окремих східнослов'янських мов) [11; с.84]. Наприклад, в українській мові (і її говорах) з багатьох лексичних старослов'янізмів (церковнослов'янізмів) можна відмітити хоча б такі: буква, враг, глава, глас, суєта, прах, юний, храм та ін.

З XI ст. почалася феодальна роздробленість Київської Русі. Поряд з державним розчленуванням Київської Русі на ряд «напівдержав», що особливо посилилось у зв'язку з татарською навалою в XIII ст., відбувається роз'єднання окремих частин східних слов'ян. Різні території Київської Русі опинилися в досить відмінних історичних умовах — виникають нові економічні й політичні центри, посилюється взаємозв'язок між окремими землями, викликаний розвитком економічних і культурних зносин. За цих умов територіальної відокремленості, місцевих взаємозв'язків і виникнення нових політичних та економічних центрів діалектні групи та смуги східних слов'ян остаточно визначаються як нові мовні формування — три східнослов'янські мови: російська — на північному сході й на півночі земель Київської Русі, білоруська — на заході і українська — на півдні й південному заході [13; с.15].

Наукою ще остаточно не розв'язане питання утворення трьох східнослов'янських народів і їх мов. Цей процес був довготривалий, почався він за доби Київської Русі, а особливо інтенсивно відбувався, очевидно, під час феодальної роздробленості, коли найбільше виявився розрив зв'язків між руськими землями і виникли нові центри політичні, а також економічні й культурні.

Українська мова виникла внаслідок трансформації територіальних діалектів південних і південно-західних земель Київської Русі. Процес витворення особливостей української мови виявлявся хронологічно не паралельним у фонетиці, морфології, синтаксису й лексиці. Українська мова утворилась на основі територіальних діалектів півдня і південного заходу Київської Русі, тобто на тій території, де колись були такі східнослов'янські племена: поляни, деревляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі, хорвати (білі) і більшість сіверян [13; с.12]. Одночасно з виникненням української мови відбувалось і формування українського народу. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою, Польщею та іншими державами. Український народ з самого початку свого формування вже був політично й економічно розчленований, що призвело й до значної діалектної роздрібненості його мови.

Мова народу в її діалектних виявах історично мінлива. Мова народності — це сукупність близько споріднених діалектів. Ці діалекти в їх єдності і становлять мову народності, яка має більше спільностей, ніж відмінностей між діалектами окремих земель [12; с.103]. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності.

Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис в добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.

Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи [11; с.56]. Саме останнє обумовлює літературній мові стійкість та силу.

Неоднорідною була ця давня літературна мова залежно від жанрів. Найбільше місцева народна мова просочувалася в різні жанри актової мови [12; с.65].