Інноваційний розвиток економіки регіону

П'ятим викликом є вільний  рух технологій. Сучасний глобалізований світ, з одного боку, розвивається за рахунок обміну технологій та спільної участі у їх створенні, а з іншого – доволі вибірково обирає міру участі країн у цьому процесі. Попри ще не зовсім втрачений науковий потенціал, Україні відводиться переважно другорядна роль у реалізації міжнародних проектів по розробці сучасних технологій, а відтак науково-дослідні установи й надалі позбавлені фінансових ресурсів, необхідних для їх повноцінного розвитку. Водночас, іноземні інвестори доволі активно імпортують застарілі технології, тим самим не лише створюючи ілюзію інноваційного розвитку українських підприємств, а і прирікаючи їх на подальше відставання від світових конкурентів. При цьому «держави-лідери віддають перевагу проривним технологіям: портативні інформаційні пристрої; поява «віртуальних секретарів»; народження феномена «життя в телепросторі»; масова кост'юмеризація операцій виробництва та продажу продукції; комп'ютеризоване медичне обслуговування та сільськогосподарське виробництво; виведення генетично змінених організмів, що не загрожують здоров'ю людини; інтелектуальні мобільні роботи; гібридні паливно-акумуляторні автомобілі; широке запровадження альтернативних джерел енергії» [13, с. 5–6].

Варто також відзначити, що запровадження нових технологій передбачає, по-перше, підвищення продуктивності праці та ефективності діяльності підприємств; по-друге, втрати від продажу морально застарілого обладнання, непотрібних інструментів і матеріалів; по-третє, підвищення компетентності, а відтак – перенавчання персоналу; по-четверте, скорочення низько- та некваліфікованої працівників, а також створення для них нових робочих місць; по-п'яте, зростання соціальної напруги через збільшення числа безробітних (особливо на моногалузевих територіях) та зниження їхніх доходів.

Шостим викликом є вільний  рух капіталів. В умовах глобалізації інвестори розміщують тимчасово вільні активи там, де найкращий інвестиційний клімат. Однак через спекулятивність і тінізованість української економіки основна маса інвестицій спрямовується у сфери діяльності з найвищою швидкістю обігу капіталу (торгівля, банківський сектор) або у придбання діючих прибуткових чи потенційно прибуткових підприємств; натомість мізерними є інвестиції у розробку інноваційних продуктів і технологій. І якщо вітчизняні бізнесмени переймаються переважно збереженням наявних статків, то іноземні – чітко усвідомлюють небезпеку для економік їхніх країн, оскільки завдяки реальному та динамічному інноваційному розвитку економіка України може стати найпотужнішою в Європі

 

 

 

 

2.2 Проблеми інноваційного  розвитку економіки України

 

Перехід української економіки до інноваційної моделі розвитку має на меті забезпечити піднесення конкурентоспроможності через активізацію інноваційної діяльності вітчизняних підприємств. Інноваційна модель економічного розвитку має стати тим фундаментом, який визначає економічну могутність держави.

Дослідження інноваційних процесів як складової економічного зростання зумовлене тим, що подальший економічний розвиток країни можливий лише на засадах інноваційності. Це передбачає врахування новітніх досягнень науково-технічного прогресу, підвищення наукового та технологічного рівня країни.

Інноваційною діяльністю в Україні, виходячи із вимог ринку, займаються як підприємства інноваційної сфери, так і всі інші підприємства, що впроваджують нову техніку, технології, вирішують проблеми комплексної  механізації, займаються іншими організаційно-управлінськими та інфраструктурними нововведеннями, оскільки інновації – категорія не тільки науково-технічної, але і підприємницької діяльності.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності, що визначаються відповідно до Закону України «Про пріоритетні  напрями інноваційної діяльності в  Україні» від 16 січня 2003 року № 433-1ІV., в  узагальненому вигляді включають: формування ринку нових продуктів  та високих технологій, які забезпечують зростання обсягів виробництва  продукції та зниження витрат, організацію інтегрованого виробництва, що спроможне конкурувати з високо інтелектуально оснащеними транснаціональними компаніями, створення і впровадження у виробництво нових видів продукції, формування високого рівня людського капіталу, який формує більш високий рівень продуктивної діяльності людини, формування інтелектуального потенціалу як сукупності високоосвічених професійних кадрів у всіх сферах виробництва, які спроможні виробляти інновації, зберігаючи науковий потенціал, та реалізовувати інноваційний продукт безпосередньо на виробництві.

Активізація інвестиційної  діяльності, зростання чистих капітальних вкладень в економіку є одним з головних інструментів успішного економічного розвитку держави. Проте головними перешкодами на шляху розгортання інноваційних процесів у країні є: обмеженість централізованого фінансування, брак власних коштів підприємств, відсутність розгорнутої інфраструктури інноваційного ринку, високі кредиті ставки, кризовий стан у науці, відсутність чітко визначених та законодавчо закріплених державних пріоритетів у інноваційній політиці. За інноваційною активністю економічна галузь України ще не досягла навіть рівня 1990 року. Питома вага інноваційної продукції, виробленої 2008 році, склала 14,7 млрд. грн., або 5,4 % загального обсягу промислової продукції [1].

Тому з метою формування ефективної інноваційної моделі необхідно вирішити низку проблем:

1. Прискорити структурну  перебудову економіки за рахунок  активної політики залучення іноземних та внутрішніх інвестицій.

2. Здійснити активну інвестиційно-інноваційну  ідентифікованість країни на основі оцінки інноваційного потенціалу.

3. Відтворити традиційні  виробничі зв’язки та сформувати  нову мережу кооперацій.

4. Активізувати внутрішню  та зовнішню політику сприяння  національним виробникам.

5. Матеріально-технологічно  модернізувати виробничу базу.

6. Розвинути інноваційну  стратегію (технопарки, митні пільги, державна підтримка, стимулювання пріоритетних напрямків науково-технічної діяльності).

7. Визначити продуктивною  силою науково-технічну інфраструктуру (науково-технічні розробки, інвестиційні проекти, страхування інвестиційних ризиків, венчурне інвестування, реінвестиція зекономлених коштів тощо).

Досвід зарубіжних країн  переконливо засвідчує, що інновації  мають стратегічне значення для  подальшого розвитку економіки. На протязі  останніх 20 років економісти стали пов’язувати економічний розвиток із інноваційним.

Характер трансформаційних перебудов та формування постіндустріального суспільства визначається економічним потенціалом держави, який складає основу її подальшого інноваційного розвитку. Висновки дослідження експертів-аналітиків Фонду Карнегі в 2004 році звертають увагу на той факт, що за економічним і науковим потенціалом Україна входить до першої п’ятірки країн Європи, а за ефективністю використання - замикає першу сотню країн світу [2].

Вибір Україною випереджальної інноваційної моделі подальшого розвитку – об’єктивний закономірний процес, зумовлений ендогенними та екзогенними чинниками. Посилення інноваційного розвитку, як бази (основи) економічного зростання, потребує відповідних коштів.

Тому не випадково серед  складових системи забезпечення інноваційного розвитку найголовнішим постає питання фінансового забезпечення. Особливої актуальності воно набуває в умовах трансформації економічної системи, коли головним джерелом покриття витрат був і залишається бюджет. Тому проблема збалансування, ефективності та результативності бюджетних ресурсів завжди залишається актуальною.

Якщо проаналізувати структуру  видатків бюджету за період 2000-2008 років, то питома вага фактичних видатків на фундаментальні дослідження та розробки не перевищує 1,3 % [3]. Незадовільний стан фінансування науково-технічних розробок зумовлюється тим, що бюджетні кошти розпорошуються на численні програми, ступінь інноваційності яких є низькою.

У контексті інноваційного  розвитку потрібно розглядати інновації  як системний процес, розвивати нові сектори економіки, підсилювати соціальну політику держави, вилучати традиційні економічні структури.

Потрібно забезпечити  пріоритетне фінансування освітніх програм, фундаментальних та прикладних досліджень у нових секторах економіки за рахунок коштів державного бюджету, формувати інноваційні програми відповідно до національних інноваційних пріоритетів програмно-цільового методу планування, забезпечити фінансування науково-технічних цільових програм, які відповідають національним інтересам.

Інноваційний розвиток стане  успішним лише за умови формування та реалізації державної стратегії, менеджменту та політики, а індикатором  інноваційного розвитку вважається рівень фінансування науково-технічної сфери.

У цих умовах концептуальною основою державної політики з фінансового забезпечення інноваційного розвитку має стати створення спеціалізованих державних фінансових інститутів і їх взаємодія з банківськими установами та новоствореними небанківськими фінансовими інститутами. Така державна політика повинна бути направлена на активізацію інноваційної діяльності.

Велике значення при цьому  має зародження інституту інтелектуальної  власності, формування ринку науково-технічної  продукції. Тому формувати інноваційну  систему потрібно за умови ефективного  втручання держави, докорінно змінити  ставлення до науки як першочергової  умови цілеспрямованої і послідовної  роботи з розвитку національної інноваційної системи, концентрувати фінансовий і інтелектуальний капітал на пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу, використовувати наукові розробки в першу чергу вітчизняних науковців.

Одним з головних напрямів національної інноваційної політики є здійснення органами державної влади усіх рівнів комплексу дій, спрямованих на створення сприятливого для розвитку інноваційного підприємництва середовища та його підтримку. Адже, як свідчить зарубіжний досвід, побудова інноваційного суспільства можлива лише за умов активної державної підтримки, створення довгострокових мотивацій науково-технічної творчості, стимулювання розвитку фундаментальної та корпоративної науки [4].

Така підтримка передбачає:

– розвиток фундаментальної  і прикладної науки, підготовку наукових кадрів, сприяння розвитку малого інноваційного підприємництва;

– створення інноваційної активності у сфері виробничої діяльності;

– формування державних  замовлень на науково-дослідні роботи для сприяння росту попиту на інноваційні  ідеї та нововведення, що забезпечить  впровадження інновацій в економіку;

– створення технологічної  й інноваційної структури для  науки та інноваційного підприємництва, сприяння розповсюдженню організаційно-економічних структур, найефективніших з точки зору впровадження інновацій.

Державна інноваційна  політика повинна бути спрямована на першочергову підтримку інноваційних проектів за тими напрямками, за якими Україна лідирує. Треба здійснити оцінку технологічного рівня виробництва, винаходів, щоб зосередити увагу на переломних проривних технологіях, здатних вивести цей економічний напрямок на передові світові позиції.

Заходи з державної  підтримки повинні поєднуватися зі здійсненням антимонопольних заходів, чиненням інноваційного тиску на господарські суб’єкти шляхом застосування санкцій на випуск застарілої продукції та використання неефективних ресурсо- й енегромістких, а також екологічно небезпечних технологій.

Потужним важелем державного впливу на прискорення інноваційного розвитку високотехнологічних галузей має стати діяльність інноваційних фондів, створених за рахунок прямих бюджетних інвестицій, галузевих та регіональних фондів (компаній).

Більш детально економічний  механізм стимулювання інноваційної діяльності представлено на рис. 2.1.

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.1. Механізм стимулювання інноваційної діяльності

 

Обґрунтування вищезазначених складових економічного механізму стимулювання інноваційної діяльності дає підстави стверджувати, що головними завданнями державної інноваційної політики має стати безпосередня участь держави в інвестуванні і формуванні сприятливого середовища для зростання інноваційної активності, надання підтримки об’єктам інфраструктури, заохочення приватних інвестицій у пріоритетні сфери розвитку виробництва. Однак держава фінансує, як правило, 1/5 (іноді й більше) витрат [5] на реалізацію тільки високоефективних інноваційних проектів, що відповідають двом вимогам: вони мають окупитися протягом двох років і приносити максимум прибутку.

Поряд з цим для забезпечення життєздатності механізму стимулювання інноваційної діяльності необхідно ширше використовувати державні гарантії і державне страхування інновацій, що забезпечить виробникам інновацій ефективність вкладення капіталу і зниження ризиків. Нині макроекономічна ситуація не сприяє інвестиційній діяльності. Це зумовлено слабкою конкурентоздатністю вітчизняних підприємств. Інфляція витрат, деформуючи структуру цін, підвищуючи ресурсну складову, викликає зростання цін. Негативно позначаються на впровадженні інновацій неплатежі, що порушують нормальний відтворювальний цикл. Тому активізація інноваційної діяльності неможлива без перегляду податкової системи в бік зниження її тиску.