Інноваційний розвиток економіки регіону

- розкладання стратегічних  пріоритетів інноваційного розвитку  регіону на конкретні завдання  та напрями діяльності;

- прогнозування економічних  та соціальних результатів від  реалізації запланованих заходів; 

- визначення ресурсів, які  необхідні для інвестування в  інноваційну сферу регіону з  різних джерел – з державного, комунального бюджетів, венчурних  фондів чи інших джерел;

- досягнення консенсусу  між суб’єктами регіональної  інноваційної системи, виконавцями  завдань стратегії; 

- інформування громадськості  про плани, заходи та їх виконання. 

На сьогодні найбільш складним завданням серед зазначених є  технологізація досягнення цілей, розкладання  пріоритетів інноваційного розвитку на конкретні завдання. Головною суперечністю в даному разі є те, що наука визначає підходи до інноваційного розвитку, не пропонуючи конкретних прикладних технологій, а практика, не маючи  відповідного наукового досвіду  і теоретичної підготовки, може випустити  з виду важливі методологічні  орієнтири, які могли б забезпечити  необхідні синергетичні ефекти. В  цьому аспекті важливим завданням  держави і самих регіонів є  підготовка фахівців високої кваліфікації, які б вміли розробляти ефективні  технології інноваційного розвитку, враховуючи регіональні особливості. 

Інноваційний розвиток регіону  потребує інноваційних підходів до його забезпечення, що обумовлює трансформації  і в самій регіональній системі.

Управлінські структури  мають бути здатними успішно вирішувати різноманітні проблеми та протиріччя, що виникають при переході від  наявної до бажаної моделі розвитку, тому необхідно сформувати таку команду  управління, яка була б сприятливою  для дотримання та розвитку ознак  її інноваційності [4, с. 12, 24]. Проте, як доводить у своїй роботі російський учений М.Казаков [3], невід’ємною складовою інноваційного розвитку є лідерство. Зокрема, в роботі цього науковця відзначається, що керівництво як специфічне заломлення феномена лідерства в процесі управління має пряме відношення до персональних і технологічних умінь, здібностей, впливу, хоча може і не бути центром неформальної інтеграції. Здатність сучасних організацій до інновацій залежить насамперед від наявності таких правил гри, які заохочують кооперацію, конструктивну і новаторську діяльність замість того щоб прагнути до збереження рівноваги, гармонії і консервації існуючих відносин [3, с. 14].

Характерними рисами вітчизняної  системи регіонального управління та місцевого самоврядування є збереження рівноваги та існуючих позицій, а  питання створення сприятливого інноваційного середовища унеможливлюється низкою факторів, серед яких: відсутність  ефективних економічних та соціально-психологічних  стимулів для реалізації творчого потенціалу, перевантаженість працівників зайвими  функціями, відсутність відповідної  культури відносин, а головне –  відсутність далекоглядних регіональних лідерів, здатних створити сприятливі умови для вироблення інноваційних рішень щодо регіонального розвитку.

Виходячи з вищевикладеного  можна зробити наступні висновки.

1. Об’єктивно зумовленою  є необхідність децентралізації  функцій і повноважень держави  щодо підтримки інноваційної  діяльності в Україні. Тільки  таким чином можна забезпечити  формування повноцінних регіональних  інноваційних систем.

2. На сучасному етапі  одними із пріоритетних завдань  держави щодо інноваційного розвитку  регіонів є завдання формування  адекватної сучасним регіональним  запитам нормативно-правової бази, забезпечення її безумовного  виконання, створення у регіонах  об’єктів інноваційної інфраструктури  та підготовка фахівців-технологів  у сфері регіонального інноваційного  розвитку.

3. Зарубіжний досвід свідчить  про екслюзивність стратегій  інноваційного розвитку регіонів  та підходів до їх реалізації, однак всі починали з налагодження  контактів і взаємодії між  регіональними інноваційними суб’єктами  та розбудови інфраструктури. Наступним  кроком було формування інноваційного  типу мислення у населення  та інноваційної культури, а потім  реалізація міжрегіональних проектів  та встановлення міжнародних  контактів. Новітні світові тенденції  засвідчують актуалізацію питання  підтримки розвитку людського  капіталу як головного джерела  інноваційного розвитку територій,  що має бути враховано при  формуванні регіональної інноваційної  політики в Україні. 

4. Шлях інноваційного  розвитку регіонів обумовлює  необхідність проведення послідовної  та ефективної регіональної політики, яка узгоджує правові, фінансові,  організаційні можливості органів  влади та існуючі потреби інноваційних  суб’єктів і забезпечує відповідність  їх дій пріоритетним завданням  стратегії інноваційного розвитку. Вирішення цих завдань потребує  використання інтерактивної моделі  інноваційного розвитку, яка є  безальтернативним варіантом для  регіонів. 

5. Для забезпечення інноваційного  розвитку регіонів необхідні  якісно нові, інноваційні підходи  в регіональному управлінні. Але  на сьогодні для такої діяльності  ні місцеві політики, ні спеціалісти  місцевих органів влади ще  не готові.

Оскільки інноваційний розвиток регіонів визначається насамперед відповідною  державною політикою, подальші розвідки у цьому напрямі мають стосуватись  цієї сфери та державних механізмів формування і використання інноваційного  потенціалу регіонів. Актуальними також  є дослідження форм і методів  вдосконалення взаємовідносин у  регіоні щодо підтримки інноваційної діяльності, інноваційного потенціалу регіонів та інновацій у системі  регіонального управління як чинника  інноваційного розвитку територій.

РОЗДІЛ 2. Аналіз інноваційного  розвитку економіки України

2.1 Дослідження  інновацій на національному ринку

У світі зберігається значний  інтерес до розвитку національних економік

на інноваційній основі як вагомої запоруки підвищення їхньої конкурентоспроможності і зростання рівня добробуту населення. Чудово усвідомлюючи це, по-перше, на державному та місцевому рівнях приймаються численні нормативно-правові акти й програми, спрямовані на інноваційний розвиток різних галузей та сфер діяльності; по-друге, науковці активно розробляють як власне інновації, так і рекомендації щодо їх вдалого впровадження та ефективного використання; по-третє, власники підприємств запроваджують окремі технічні, технологічні та організаційні інновації.

При цьому недостатньо  оптимістичними виглядають дані Держкомстату України про інноваційну діяльність в країні за 2000 – 2011 рр., а саме: з 1,36 до 0,79 % скоротилась питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних  робіт у ВВП; з 18,0 до 16,2 % – частка підприємств, що займалися інноваціями; з 14,8 до 12,8 % – питома вага підприємств, що впроваджували інновації; з 15323 до 3238 найменувань – число найменувань освоєних виробництв інноваційних видів продукції; з 6,8 до 3,8 – питома вага реалізованої інноваційної продукції; з 1403 до 2510 зросла кількість впроваджених нових технологічних процесів; з 1757,1 до 14333,9 млн грн – збільшилась загальна сума фінансування інноваційної діяльності [8].

Отже, попри окремі здобутки у цій царині (передусім, відкриття  сучасного електросталеплавильного  заводу ІНТЕРПАЙП СТАЛЬ, розробку та освоєння нових технологій на КБ «Південний»  ім. М. К. Янгеля, ДАК «Антонов» та ін-ших), Україна так і не наблизилась  до країн, які розвиваються, за основними  показниками інноваційного розвитку. Крім того, чимало нарікань з боку науковців і пересічних громадян на вибір інновацій, сфери та способи їх запровадження, а також на інертність посадовців та незацікавленість переважної більшості власників у модернізації підприємств. Ураховуючи це, а також наявну соціальну та економічну ситуацію в країні, актуальною залишається проблема удосконалення політики держави в інноваційній сфері.

Визнаючи безперечні досягнення вищенаведених науковців, слід наголосити на необхідності конкретизації підходів до активізації інноваційного оновлення національної економіки, а також зниження його негативного впливу на учасників цього процесу.

Залежно від інноваційної політики, яку провадить держава, Т. Захарова виділила «три групи країн:

1) країни, орієнтовані на  лідерство в науці, реалізацію  великих цільових проектів, що  охоплюють всі стадії інноваційного  циклу, причому значна частка  науково-інноваційного потенціалу  припадає на ВПК (Великобританія, США, Франція);

2) країни, що створюють  сприятливий інноваційний клімат для покращення умов ведення бізнесу та здійснення економічної діяльності (Німеччина, Швеція, Швейцарія);

3) країни, які стимулюють  нововведення шляхом розвитку  інноваційної структури та опанування  досягненнями світового НТП, поєднуючи науку і виробництво (Південна Корея, Японія)» [4].

Щодо України, то за часів  СРСР вона більшою мірою належала до першої групи країн (передусім, завдяки  потужному розвитку підприємств ВПК), оскільки забезпечували розробку та впровадження глобальних новацій; натомість нині вона не належить до жодної з них через таке: занепад матеріально-технічної бази та збідніння кадрового потенціалу вітчизняних науково-дослідних установ; відсутність можливості та/чи небажання більшості власників підприємств впроваджувати інновації; поширення переважно локальних новацій, від частини з яких відмовляються чи уже відмовилися розвинені країни світу; лише поодинокі випадки успішної реалізації інноваційних проектів світового рівня у авіа-, ракето- та машинобудуванні; велика частка виробництв третього та четвертого технологічного укладу; сировинна експортна спеціалізація; домінування високотехнологічного імпорту тощо.

У наявній невтішній ситуації не слід шукати «цапа відбувала» (хоча фактично більш-менш винні усі), а кожний має усвідомити міру своєї відповідальності. Водночас, не варто впадати у розпач, оскільки ситуація не є безнадійною, а для її покращання необхідне об'єднання зусиль усіх зацікавлених осіб під час розробки та реалізації пропозицій, спрямованих на створення сприятливих умов для інноваційного розвитку національної економіки.

Зацікавленими особами у  даному випадку є держава, бізнес, населення та науковці. Кожний з  них зіткнувся із низкою викликів, чимало з яких так і залишились нездоланними перепонами, які, зрештою, і обумовили наявну ситуацію, а тому потребують детальнішого розгляду.

Перший виклик пов'язаний з проголошенням незалежності України. Замість використання успадкованого від СРСР потужного наукового та виробничого потенціалу для розвитку національної економіки, представники влади і бізнесу розпочали боротьбу за посади, сфери впливу і права власності на засоби виробництва. Результат нам відомий: глибокий економічний спад, гіперінфляція, масова зовнішня трудова міграція, зубожіння населення та інші негаразди, на тлі яких скорочення бюджетного фінансування проведення науково-дослідних робіт, «відтік мізків» і переважно деградуючий тип відтворення ресурсного потенціалу більшості підприємств виглядали «другорядними» проблемами. За таких умов інноваційний розвиток національної економіки зводився до декларативних програм, оскільки ні держава, ні нові власники не мали можливості фінансувати розробку та впровадження інновацій.

Другим викликом стали  роздержавлення і приватизація. Під гаслом «пошуку кращого господаря» були спочатку акціоновані та доведені до занепаду, а потім з численними порушеннями чинного законодавства у цій сфері і фактично за безцінь куплені більшість крупних підприємств. За умови недостатньої легітимності набуття прав власності, їх захист став проблематичним, а відтак втрачено мотивацію до запровадження практично будь-яких інновацій, оскільки покращення ситуації на підприємстві робить його привабливішим не стільки для інвесторів, скільки для «зацікавлених» осіб (підтвердженням цьому є статистика рейдерських атак, «дружніх» злиттів і поглинань). Тому не дивно, що власники зосередили основну увагу не на розвиткові підприємств, а на збереженні їх підконтрольності та використанні (доволі часто, хижацькому) наявного потенціал; держава – обрала роль «пасивного спостерігача», що обумовлено формуванням капіталів провладними олігархами; населення та науковці – опинилися «заручниками» цих процесів, оскільки у повній мірі відчули на собі прояви професійного відторгнення, зменшення доходів та інших негараздів. Відтак, незавершеність перерозподілу капіталів є чинником стримування інноваційного розвитку національної економіки.

Третім викликом є зростання  суспільних потреб. Нерозвиненість сфери  послуг й критичний стан значної  частини промислових підприємств у поєднанні з незахищеністю прав власників і поширенням «презумпції безкарності» серед певного кола осіб погіршує інвестиційний клімат, а відтак – стримує притік не лише інвестицій, а й інновацій. Міжгалузева асиметрія і технологічна відсталість значної частини виробництв, на тлі поглиблення розшарування населення за рівнем їхнього добробуту, загострили проблему насичення внутрішнього ринку якісною та доступною вітчизняною продукцією. Наявний дефіцит було компенсовано за рахунок імпорту, тим самим нанесено нищівного удару по передусім високотехнологічним галузям і сферам діяльності національної економіки, а з тим – знижено і без того невисокий інтерес бізнесу до співпраці з науковими установами. Водночас населення намагалося задовольнити усе зростаючі потреби завдяки невиправдано активному використанню споживчих кредитів на придбання імпортних товарів. При цьому держава встановлюючи «правила гри» та контролюючи їх дотримання, по-перше, намагалася вирішити переважно поточні, відкладаючи «на потім» стратегічні проблеми; по-друге, сприяла імпорту інноваційної продукції, а не її розробці та налагодженню виробництва на теренах країни.

Четвертим викликом є вільних  рух робочої сили. Відсутність  належного матеріального та морального стимулювання, у поєднанні хоча і  з непевними, але все ж привабливими перспективами, спонукало чимале число фахівців докорінним чином змінити місце та сферу трудової діяльності. Водночас слід відзначити, що усі вони відіграють різну роль у забезпеченні інноваційного розвитку національної економіки: переважна більшість (не принижуючи значущість кожної особи) є «виконавцями», а тому набуття ними статусу підприємця чи трудового мігранта істотним чином не вплинуло на цей процес; натомість провідні науковці та фахівці-практики як «ключові гравці» визначають вектор та амплітуду такого розвитку, а тому дуже прикро, що їхній інтелектуальний потенціал гідно оцінили не в Україні, а в Ізраїлі, Німеччині, США та інших країнах світу.