Економіко-географічне районування території України

Виділяють дві групи принципів: загальні і конкретні.

До загальних принципів  відносяться принцип реальності та історизму. Принцип реальності району (об'єктивності) передбачає, що дослідник  перш ніж приступати до районування (і під час цього процесу), повинен  бути глибоко переконаним в існуванні  районів як таких. Отож район –  це спосіб упорядкування геопросторової інформації, не просто "смислова конструкція", а реально існуючий феномен.

Принцип історизму передбачає урахування процесів довготривалого існування  районів у часі. Саме цей принцип  потребує розглядати кожен район  як такий, що розвивається у часі і  має якісно відмінні етапи: зародження, становлення, повноцінного сталого  розвитку, трансформації у район  з іншими структурою і змістом.

Конкретні принципи – це наукові положення, в яких відображаються закони і закономірності територіальної організації суспільства, а також  чинники районоформування і функціонування районів, якими повинен користуватися учений у процесі районізації. Серед конкретних принципів виділяють: конструктивності, економічної (соціальної, екологічної) ефективності, спеціалізації, комплексності, провідної ролі ядер районоформування, єдності економічного районування і територіально-адміністративного поділу країни.

Принцип конструктивності передбачає урахування і розроблення регіональної політики стосовно формування мережі районів країни; націлення районів на розв'язання загальнодержавних, власне районних чи локальних проблем.

Принцип спеціалізації передбачає урахування дії закону територіального  поділу і закономірності територіальної спеціалізації.

Існує багато схем територіального  розподілу. Так, ще наприкінці ХІХ ст. М. Драгоманов, в 1926 р. С. Рудницький, у 1931 р. – В. Садовський ділили східну Україну  на Правобережну, Лівобережну та Південну. Основою розподілу був історико-географічний принцип [6, 13, 64].

За роки радянської влади  головним принципом вважався економічний  – тобто райони формувалися відповідно розвитку господарства.

Тепер, коли на перше місце  вийшла людина з її потребами, а також  інтереси українського народу – державотворця, а економіка стала головним засобом  реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати  всі чинники, що впливають  на максимальний розвиток окремих регіонів країни.

В склад соціально-економічних  районів України входять території, на яких розташовані менші структурні одиниці адміністративного розподілу. Серед областей, які входять в  окремі райони, виділяються одна центральна і одна, або декілька периферійних. Область, у якій знаходиться ядро району, його основний соціально –  економічний центр, називається  центральною. До таких областей належать Київська, Львівська, Харківська, Дніпропетровська, Донецька і Одеська. Центральні області  соціально-економічних районів зосереджують найбільшу масу ресурсного, соціального  та економічного потенціалу. Більшість  периферійних областей безпосередньо  межують з головною (виняток  становлять лише Чернівецька та Хмельницька  області, Херсонська області і Крим у Причорноморському районі).

Історично склалося, що більшість  головних центрів районів розташовані  близько державного кордону країни (крім Дніпропетровської), тому у більшості  випадків райони межують за допомогою  периферійних областей (безпосередньо  стикаються між собою центральні області лише трьох східних районів).

У багатьох випадках обласні  та деякі інші центри стають основою  таких форм територіальної організації, як економічні округи, вузли, кущі. Кожен  з них охоплює порівняно невелику компактну територію разом з  населенням, населеними пунктами, комунікаціями, рекреаційною і продовольчою зонами та усією промисловістю [7, 28].

Отже, для визначення районної організації суспільства існує  ряд територіальних форм: район –  підрайон – область – округ (підобласний район) – вузол – кущ – поселення.

При визначенні соціально-економічних  районів України на сучасному  етапі розвитку країни враховувалися  показники, що враховували  розвиток економіки, екологічний фактор, соціальний, фактор розселення, географічне положення, природно ресурсний та історичний розвиток.

Окремі соціально-економічні райони України мають неоднаковий  рівень економічного та соціального  розвитку, в результаті чого склалася різна щільність нагромаджених  засобів виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури. Так, рівень розвитку Запорізької області майже  в два рази перевищує рівень розвитку Закарпатської. Взагалі, тенденція  така, що в цілому при переміщенні  із заходу на схід іде наростання рівня  розвитку, передусім економічного.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

 

2.1. Відмінності  в економічній складовій регіонального  розвитку 

       України 

 

З 1991 р. Україна розпочала  самостійну розбудову держави, маючи  значні відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку своїх регіонів. У цьому  відіграли значну роль особливості  історико-географічного розвитку різних частин території України, відмінності в їхніх природно-кліматичних умовах, ступені забезпеченості природно-ресурсним потенціалом, трудовими ресурсами, особливостями національної політики та іншими факторами. Різна також роль регіонів у географічному поділі праці й народногосподарській спеціалізації.

Для проведення суспільно-географічного  аналізу було обрано соціально-економічне районування за А. Голіковим. Вчений, у своєму дослідженні,  запропонував  поділити Україну на десять соціально-економічних районів, що дає змогу більш широко та детально провести аналіз соціально-економічного розвитку регіонів України.

Найважливішою складовою  факторів виробництва, економічним ресурсом суспільства є сукупний ресурсний потенціал. Він являє собою комплекс взаємозалежних трудових, матеріальних і природних ресурсів, які визначають можливі досягнення в соціально-економічному розвитку регіону.

Найбільший сукупний ресурсний потенціал мають Донецький, Придніпровський, Київський і Північно-Східний економічні райони, де зосереджено відповідно 18,6 %, 13,4 %, 13,2 % і 11,8 % його сумарної величини. Найменшим - Подільський, Центрально-Український і Волинський економічні райони - 7,8 %, 5,5 % і 3,7 % відповідно (рис. 2.1.).

Є істотні відмінності  в забезпеченості районів компонентами природно-ресурсного потенціалу - земельними, водними, мінеральними, рослинними, фауністичними, рекреаційними ресурсами. Кращою забезпеченістю природно-ресурсного потенціалу, як в абсолютному, так і у відносному значеннях, характеризуються Донецький і Придніпровський економічні райони. Це зумовлено наявністю в них значних запасів мінеральних ресурсів - залізної й марганцевої руди, кам'яного вугілля та інші.

 

Рис. 2.1. Сукупний ресурсний потенціал соціально-економічних 

районів України  (2010 р.) (побудовано автором за даними [52])

 

У розрізі окремих  областей найбільшим сукупним ресурсним  потенціалом відрізняються Донецька (11,7 %), Дніпропетровська (9,1 %), Київська (7,7 %), Луганська (6,9 %) і Харківська (5,5 %) області. Найменшим - Тернопільська (1,9 %), Волинська (1,7 %), Чернівецька (1,3 %) області (додаток  Б).

З наведених вище даних  видно, що ступінь забезпеченості сукупним ресурсним потенціалом деяких східних областей країни (Донецької, Дніпропетровської) в 8-10 раз перевищує  західні (Чернівецька, Волинська, Тернопільська).

Валова додана вартість (ВДВ), є одним із найважливіших макроекономічних показників. Вона містить у собі первинні доходи, що створюються учасниками виробництва і розподіляються між  ними.

Найвищими показниками валової  доданої вартості відзначаються  Київський, Донецький, Придніпровський  та Харківський соціально-економічні райони. Самі низькі показники простежуються  в таких соціально-економічних  районах, як Волинський, Центральний, Кримський  та Поліський (рис. 2.2.).

У перерахунку на душу населення найвищими показниками валової доданої вартості характеризуються Київська, Запорізька, Полтавська, Дніпропетровська, Донецька, Харківська області, а найменшими - Чернівецька, Закарпатська, Тернопільська, Кіровоградська (рис. 2.3.).

 

Рис. 2.2. Валова додана вартість соціально-економічних районів  України  (2010 р.)

(побудовано автором  за даними [52])

 

У регіональному  розрізі найбільшим показником валової  доданої вартості характеризується столичний регіон. На його частку припадає близько   22 % валової доданої вартості України .

Відносно високими показниками валової доданої  вартості характеризуються східні регіони: Донецька (12,4 %), Дніпропетровська (8,72 %), Харківська (5,9 %) області.

 

Рис. 2.3. Валова додана вартість за регіонами України (2010 р.)

(побудовано автором  за даними [52])

 

Низькими показниками  валової доданої вартості і економічного розвитку характеризується більшість західних областей - Закарпатська (1,6 %), Волинська (1,44 %), Тернопільська (1,2 %), Чернівецька (1,0 %) та ін.

Відмінність в  рівнях економічного розвитку обумовили  відмінності  у виробництві питомої  ваги валової доданої вартості у  перерахунку на одного жителя регіону.

Основною рушійною силою регіонального економічного розвитку є внутрішні фактори. Однак  істотний внесок у це роблять і  зовнішні фактори, насамперед зовнішня торгівля. Зовнішню торгівлю товарів України можна прослідити за допомогою таких даних, як імпорт, експорт, зовнішньоторговельний оборот, сальдо зовнішньої торгівлі. Вивчення та узагальнення значень таких макроекономічних показників дозволяють виявити диспропорції регіонального економічного розвитку країни [14, 15].

Що стосується експорту, то лідерами можна назвати такі області  України: Одеська (3900 млн. дол. США), Донецька (14900 млн. дол. США), Дніпропетровська (13600 млн. дол. США),  Харківська (1800 млн. дол. США), Миколаївська (1800 млн. дол. США), Луганська (6400 млн. дол. США), Полтавська (2600 млн. дол. США). Це можна пояснити тим, що ці  регіони є розвинутими індустріальними  центрами. А такі області, як Одеська  та Миколаївська мають вихід до моря. Мінімальні показники експорту спостерігаються  в таких областях:  Тернопільська (200 млн. дол. США), Кіровоградська (400 млн. дол. США), Чернівецька (200 млн. дол. США), Чернігівська (400 млн. дол. США), Рівненська (500 млн. дол. США) (рис .2.4.).

 

Рис. 2.4. Розподіл експорту та інвестицій  за регіонами України (2010 р.) (побудовано автором за даними [52])

 

Найбільші обсяги імпорту  в таких областях: Дніпропетровська (9200 млн. дол. США), Донецька (5300 млн. дол. США), Харківська (2900  млн. дол. США), Одеська (5000 млн. дол. США). Мінімальні показники  імпорту спостерігаються у Волинській (1400 млн. дол. США), Рівненській (600 млн. дол. США), Житомирській (500 млн. дол. США), Тернопільській (300 млн. дол. США), Кіровоградській (200 млн. дол. США), Херсонській (300 млн. дол. США), Чернівецькій (200 млн. дол. США), Закарпатській (190 млн. дол. США) Чернігівській областях (400 млн. дол. США).

Найбільші показники інвестицій в основний капітал країни спостерігається  в таких областях, як  Дніпропетровська (18100 млн. дол. США), Донецька (22100 млн. дол. США), Харківська (11800 млн. дол. США), Київська (63500 млн. дол. США), а найменший показник у Тернопільській (2800 млн. дол. США), Закарпатській (3300 млн. дол. США), Кіровоградській (3000 млн. дол. США), Сумській областях (3000 млн. дол. США) (рис. 2.5.).

 

Рис. 2.5. Розподіл  імпорту  та інвестицій за регіонами України (2010 р.) (побудовано автором за даними [52])

 

Можна сказати, що експортно-імпортний  потенціал національної економіки  України відображає систему, як внутрішніх економічних відносин, так і зовнішніх  зв'язків. У ньому відображені ресурсні, економічні, технологічні та інші порівняльні переваги країни.  Для поліпшення експортно-імпортного потенціалу в Україні потрібно більше приділяти уваги до зовнішньоекономічної політики країни та зовнішньої торгівлі.

Короткий огляд економічної  складової України в регіональному  аспекті вказує на наявність у  ній значних диспропорцій у територіальному розрізі. Звідси випливає важливість державної регіональної політики, спрямованої на підйом продуктивних сил у відносно відсталих (в економічному сенсі) регіонах країни з вирівнюванням регіональних диспропорцій в рівнях їх соціально-економічного розвитку. Для поліпшення експортно-імпортного потенціалу в Україні потрібно більше приділяти уваги до зовнішньоекономічної політики країни та зовнішньої торгівлі.

 

2.2. Відмінності  в соціальній складовій регіонального  розвитку  України

 

В період глибокої та системної  економічної кризи проблеми стабілізації і зростання рівня життя населення, створення умов для повноцінного відтворення і ефективного функціонування трудового потенціалу стають провідними. Це пов’язано з тим, що від економічної  стагнації найбільше потерпає особистий  фактор виробництва, а втрати досягнутих параметрів рівня життя населення  можуть бути настільки значними, що процес відтворення людського потенціалу змінює знак із плюса на мінус, тобто  призводить до його глибинної деградації. Зазначене є вкрай соціально  небезпечним явищем, яке не тільки масштабно руйнує продуктивні сили суспільства, а й небезпечно дестабілізує соціально-політичну ситуацію в  країні [10, 32].  

Аналіз проблем диференціації  розподілу доходів між різними  верствами населення, розробка і  запровадження ефективних регулюючих заходів вирішення проблем ринково-еквівалентного стимулювання праці та відтворення  на якісно новій основі трудового  потенціалу суспільства - не тільки актуальні, а й найбільш складні економічні та соціальні проблеми, які необхідно  вирішити в умовах суспільної трансформації  на засадах оптимальної узгодженості інтересів різних соціальних верств населення.