Економіко-географічне районування території України

- перспективність  діяльності людини, що дає можливість  пов'язувати інтереси регіону з державними інтересами;

- ефективна міжнародна  спеціалізація, що характеризується  вигідними зовнішніми зв'язками;

- комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

- єдність соціально-економічної  регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

- соціальна та  екологічна ефективність процесу  життєдіяльності населення.

Критеріями процесу  регіоналізації мають бути:

- наявність вузлової  проблеми як єдності природи,  виробництва і людей;

- відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація;

- урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів;

- рівень сформованості  та інтенсивності зв'язків;

- імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки;

- рівень життя  населення.

Недостатньо розробленою  є система показників соціально-економічної регіоналізації, які мають відбивати перелічені принципи і критерії. Це повинні бути різні за змістом індекси рівнів спеціалізації, концентрації, комплексності та пропорційності діяльності людини; тісноти зв'язків між компонентами суспільного господарства.

Теорія регіоналізації стосується процесів обґрунтування поділу всієї  земної поверхні або її великих частин на менші фрагменти, але такі, що відіграють важливу роль у світі, на континенті чи у межах країни [49].

Поняття "регіоналізація" вживається у двох значеннях:

- як процес наукового  обґрунтування регіонів, визначення  їх просторових меж і складу, а також загальних рис;

- як реально існуючий  поділ земної поверхні, зосереджених  на ній елементів суспільства  чи суспільства в цілому на  окремі великі частини [26].

Теорія регіоналізації найперше розвивалася у тих державах, які  самі були великопростірними або володіли значними територіями поза своїми національними кордонами, тобто були імперіями. До таких країн належать передусім Росія (Російська імперія, Радянський Союз), США, Великобританія та інші. Тому теоретичні положення з цієї галузі науки, а також конкретні спроби регіоналізації були зроблені вченими саме цих держав. Серед російських радянських учених слід назвати передусім М. Баранського  та                             М. Колосовського, серед американських – Р. Гартшорна. Незаперечний внесок і українських географів, зокрема С. Рудницького, А. Синявського,                       В. Садовського. Зокрема, А. Синявський  і В. Садовський  написали низку теоретичних праць, що були на рівні свого часу (30-ті роки ХХ ст.) і не втратили значення сьогодні.

На сучасному етапі  завдання соціально-економічного районування  полягає у виявленні на території  країни науково обґрунтованих господарських  комплексів різного масштабу. Соціально-економічне районування на сьогодні використовується для планування й прогнозування  розвитку продуктивних сил, зокрема  районних господарських комплексів. Поняття суспільно-географічного  та соціально-економічного району відображають не лише нову якість господарства і  суспільства в цілому, але й  структурні особливості районів. Ці два поняття є дуже схожими  між собою. Але, якщо в соціально-економічному районуванні увага зосереджується передусім на економічній сфері, у її найтіснішому генетичному та функціональному зв'язку із сферою соціальною, то в суспільно-географічному  районуванні на головному і визначальному  компоненті суспільного життя –  людині.

Процеси дослідження з  питань економічного та соціально-економічного районування території в останні десятиліття продовжувалися, що зумовлювалося потребою незалежної держави раціонального поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів, всебічного використання ресурсів регіонів, комплексного економічного і соціального розвитку її території, формування раціональної територіальної організації країни як суспільно-територіального комплексу. Для розв'язання цих проблем необхідне районування, яке враховувало б не тільки економічні, але і соціальні чинники. Районування необхідне для вдосконалення державного управління суспільством і повинно стати основною базою раціоналізації адміністративно-територіального поділу держави. Слід підкреслити, що пострадянське районування втратило своє практичне і наукове значення. У ньому не враховувалася своєрідність природи та історичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте, економічне районування все ж таки розвивалося у певному напрямі господарювання, збереглися спільні риси розвитку і розміщення продуктивних сил, зокрема промисловості і сільського  господарства. Із сучасних географів вивченням проблеми районування України займались В. Поповкін (макроекономічне районування), М. Пістун  (суспільно-географічне районування), Ф. Заставний (економічне районування), Д. Долішній  та М. Паламарчук (макрорайонування),    О. Шаблій  (соціально-економічне районування), А. Голіков (соціально-економічне районування).

В. Поповкін  виділив п’ять макроекономічних районів (рис. 1.2.). Його наукова концепція враховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, що так або інакше впливають на формування регіональних утворень. Він ставить за мету обґрунтувати таку сітку макрорайонів, яка була б потрібна для регулювання основних економічних пропорцій, вдосконалення та прогностичних цілей.  

Рис. 1.2.  Регіональний  поділ України за В. Поповкіним 

(побудовано автором за  даними [8])

М. Пістун  розробив концептуальні основи суспільно-географічного районування (рис. 1.3.). Основний суспільно-географічний район виступає значною частиною території країни, цілісною ланкою її господарства, що характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком діяльності людини. Запропонована типологічна схема суспільно-географічного районування. З сучасних позицій висвітлена суть регіональної політики як діяльності держави, спрямованої на забезпечення комплексного економічного, політичного, соціального та культурного розвитку окремих територій країни. Охарактеризовані завдання та наукові засоби реалізації регіональної політики, виявлені рівні регіонального управління. Вчений виділив дев'ять суспільно-географічних районів. М. Пістун  вважає, що для розвитку і управління регіонами потрібно раціонально використовувати територію, тобто її природно-ресурсний потенціал та інші параметри (розміри, конфігурація, місцезнаходження тощо). Тобто, наявність економічних районів є регіональним механізмом управління їх господарством, з'являються можливості для підвищення ролі регіональної політики в життєдіяльності держави [28, 39].

Рис. 1.3.  Регіональний  поділ України за М. Пістуном  

(побудовано автором за  даними [16])

За класифікацією Ф. Заставного  в Україні виділяють дев'ять  економічних районів (рис. 1.4.). У даному районуванні враховується соціальний фактор розвитку, які групи населення  становлять більшість в даному регіоні (робітники сільського господарства або промисловості), що в свою чергу  знайшло відображення і в типах  поселень (сільські райони або міські), рівні урбанізації окремих  частин [26] .

  Районування за Ф.  Заставним  враховує такі важливі  показники, як розміщення району  в країні, його особливості історичного  розвитку. Відіграє роль і положення  району відповідно до виходу  до морів, бо це важливий  фактор для розвитку господарства, торгівлі тощо. Також цей вид  районування враховує екологічний  фактор [56, 57].

 

Рис. 1.4.  Регіональний поділ  України за Ф. Заставним 

(побудовано автором за  даними [26])

 

Академіки НАН України  М. Долішній  та М. Паламарчук    поділяють Україну на шість соціально-економічних  макрорайонів (рис. 1.5.). Основою для  делімітації шести макрорайонів є матеріали з дослідження  природи, населення й господарства України. При опрацюванні схеми  районування автори брали до уваги нерозривність економічних і соціальних процесів у різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування України, яка зважає на визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками українського державотворення, регіональними національно-духовними центрами.

На думку М. Долішнього  та М. Паламарчука  такий регіональний поділ необхідний для реалізації соціально-економічного розвитку регіонів, зокрема для розроблення моделі регіональної політики [13, 48].

 

Рис. 1.5.  Регіональний поділ  України за М. Долішнім  та

М. Паламарчуком  (побудовано автором за даними [13])

 

Цікавим є підхід до виділення  економічних районів О. Шаблія (рис. 1.6. ). В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів. Кожен із шести районів України займає територію в десятки тисяч квадратних кілометрів, у ньому проживає багатомільйонне населення. Наприклад, такі райони, як Західний, Центральний та Східний мають найбільшу кількість населення (в них проживає шість десятих жителів нашої держави). А це означає, що ці три райони концентрують найбільший демографічний, працересурсний та соціально-економічний потенціали.

Як зазначає Шаблій О.І.: "Сучасна національно-державна мета регіоналізації – полягає в обґрунтуванні такого поділу України на макрочастини, щоб регіональна національна, демографічна, соціальна, економічна, екологічна та екістична політика забезпечила гармонійний і сталий розвиток суспільства в цілому, створила умови нормальної й духовної життєдіяльності людини"       [63].

 

Рис. 1.6. Регіональний поділ  України за О. Шаблієм 

(побудовано автором за  даними [36])

 

А. Голіков, на території України виділяє 10 соціально-економічних районів (рис. 1.7.). В економічних відносинах кожний з районів являє собою територіальну частину  господарства країни з певною спеціалізацією в системі географічного поділу праці, наявністю внутрішніх виробничо-технологічних зв'язків, спільністю проблем і перспективами розвитку. Зокрема, Донбас і Придніпров'я - паливно-металургійна база країни, індустріальний Північний схід - найважливіший машинобудівний район, Поділля - найбільший виробник цукру, Причорномор'я - «морські ворота» країни і її житниця. Специфічні риси в господарській спеціалізації можна знайти й в інших районах. Райони відрізняються факторами виробництва, рівнями соціально-економічного розвитку [8, 9].

 

Рис. 1.7. Регіональний поділ  України за А. Голіковим 

(побудовано автором за  даними [8, 9])

 

Також окрім розглянутих  схем районування, у різні роки були запропоновані інші схеми економічного районування України [додаток А]. 

Удосконалення сітки економічного районування – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація  правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук  і створення нових знань у  галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

 

 

1.2. Принципи соціально-економічного районування України

 

Створення соціально-економічних  районів ­ це об'єктивний процес, що відображається в розвитку й розміщенні суспільного виробництва на території  конкретних країн і великих регіонів світу.

До загальних закономірностей  розвитку соціально-економічних районів  України належать: 

- раціональне використання  природних, матеріальних і трудових 
ресурсів на території району з метою максимального підвищенням 
продуктивності праці;

- ефективна спеціалізація  господарських комплексів економічних  районів на основі  внутрідержавного  територіального поділу праці;

- комплексно-пропорційний  розвиток господарства в економічних  районах у поєднанні з раціональною  спеціалізацією;

- зближення рівнів економічного  й соціального розвитку районів  і адміністративних одиниць у  процесі вдосконалення територіальної  організації виробництва; 

- раціоналізація внутрірайонних і міжрайонних економічних зв'язків на основі територіального та міжгалузевого поділу праці;

- нерозривний зв'язок  між розвитком господарства економічних  районів і розміщенням продуктивних  сил країни [2, 5, ].

На основі пізнання закономірностей  районоутворення розробляються певні принципи. Принципи районування – це наукові положення, якими користуються учені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни. Концепція принципів найповніше була розроблена у російській радянській географії та економічній науці [64].

Принципи соціально-економічного районування – це початкові положення, або правила поділу народного  господарства країни чи її районів  на територіальні частини. Вони формулюються свідомо, цілеспрямовано, з метою  вдосконалення територіальної організації  господарства й активного впливу суспільства на розвиток виробництва.

Залежно від особливостей історичного розвитку, політико- адміністративного устрою, характеру природних умов і природно-ресурсного потенціалу, демографічної специфіки, рівня розвитку і структури господарства на Україні виділяють різні соціально-економіко-географічні регіони.