Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Февраля 2013 в 16:26, курс лекций
Сучасна анатомія прагне не тільки описувати факти, а й узагальнювати їх, з’ясувати не тільки те, як створений організм, а й чому він так створений, якими є закономірності будови й розвитку організму, його органів та систем. Для відповіді на ці питання сучасна анатомія досліджує як внутрішні, так і зовнішні зв’язки організму людини.
План лекції:
1. Будова системи дихання.
2. Носова порожнина. 3. Гортань, її будова.
4. Трахея, бронхи. 5. Легені, їх будова.
До органів дихання відносяться легені, де відбувається газообмін між повітрям і кров’ю, і дихальні шляхи, по яких проходить повітря в легені і з легенів у зовнішнє середовище. Повітря з зовнішнього середовища у легені проходить послідовно через порожнину носа або рота, глотку, гортань, трахею і бронхи. Характерною особливістю дихальних шляхів є те, що їх стінки не спадаються при зміні положення тіла, при нахилах, обертаннях та ін., оскільки мають тверду хрящову основу.
Порожнина носа в області обличчя доповнюється зовнішнім носом, основу якого складають хрящі. Вони заважають звужуванню ніздрів при вдиху та перешкоджають травмування верхівки носа, що виступає над обличчям. Зовнішній ніс сполучається із зовнішнім середовищем через ніздрі. Більша частина слизової оболонки носа вкрита війковим епітелієм, який затримує пил, що потрапляє в носову порожнину разом з повітрям. Бокалоподібні клітини цього епітелію та слизові залози зволожують слизову оболонку. В області верхніх носових раковин слизова оболонка має нюховий епітелій. У носовій порожнині повітря очищується, зігрівається, зволожується. З порожнини носа повітря проходить через хоани в глотку (при вдиху через рот – через зів), а звідти до гортані.
Гортань розташована на передній поверхні шиї на рівні 4–6-го шийних хребців, має форму піскового годинника, її довжина близько 4 см. Гортань порожнистий, трубчастий орган. Внутрішня оболонка гортані слизова, має війковий епітелій та залози, що виробляють слиз. Середня оболонка фіброзно-м’язово-хрящова, вона складається з хрящів, зв’язок і м’язів. Скелетом гортані, її твердою основою, є хрящі: непарні – щитоподібний, перснеподібний, надгортанний, та парні – черпакуватий, ріжкуватий, клиноподібний. У чоловіків на щитоподібному хрящі виражений гортанний виступ – «адамове яблуко» – вторинна чоловіча ознака. Щитоподібний хрящ є найбільшим, його верхній край з’єднаний з під’язиковою кісткою, завдяки чому рухи під’язикової кістки, наприклад при ковтанні, відображаються на гортані. У верхньому відділі гортані розміщений надгортанник, який оберігає дихальні шляхи від потрапляння їжі при ковтанні (закриває вхід до гортані). Перснеподібний хрящ верхнім краєм з’єднується з черпакуватими хрящами, нижнім – з трахеєю. Основними функціями гортані є проведення повітря в трахею і звукоутворення. У просвіті гортані на бокових стінках слизова оболонка утворює дві парні складки: присінки і голосові. Між присінковими (верхніми) складками розташована присінкова щілина, між голосовими (нижніми) розташовані дві (права і ліва) голосові зв’язки, які утворюють голосову щілину. При скороченні м’язів гортані голосова щілина звужується та розширюється, голосові зв’язки натягуються або розслаблюються, і звук виникає внаслідок коливних рухів голосових зв’язок у тісній взаємодії з голосовими м’язами, які активно скорочуються під дією нервових імпульсів, що надходять з ЦНС.
Трахея – це трубка довжиною 9–12 см, розташована у порожнині шиї від 6-го шийного до 5-го грудного хребця, позаду неї знаходиться стравохід. Її основу складають 18–20 хрящових напівкілець, відкритих ззаду з боку стравоходу.
На рівні 4–5-го грудних хребців трахея розгалужується на два бронхи – правий і лівий; місце поділу трахеї на бронхи називається біфуркацією трахеї, тут розташована значна кількість лімфатичних вузлів. Лівий та правий бронхи є головними, правий бронх коротший і ширший, тому чужорідні тіла частіше потрапляють саме у правий бронх. Головні бронхи входять у ворота відповідної легені, де кожний бронх поділяється на два окремих (дихотомічне галуження), і так 23 рази, утворюючи з бронхів бронхіальне дерево. До 18-го галуження бронхи є тільки дихальними шляхами, а з 19-го галуження у бронхіолах частково відбувається газообмін.
Легені – парний орган, розташовані в грудній порожнині, їх верхня границя на рівні 2–3 см над першим ребром, нижня границя для лівої легені на рівні 7-го ребра, для правої – 6-го ребра. У кожній легені розрізняють основу, верхівку, і три поверхні – діафрагмальну, реберну і медіальну. На медіальній поверхні легень розташовані ворота легень, через які входять головні бронхи, легенева артерія, що несе венозну кров, і нерви. Кожна легеня борознами поділяється на частки. Права легеня має три частки, ліва – дві. У кожній легені нараховується по 10 бронхолегеневих сегментів. Бронхолегеневий сегмент – ділянка легень, що відповідає первинній гілочці бронха і супроводжуючій його сегментарній гілці легеневої артерії. Кінцеві бронхіоли дають початок дихальним бронхіолам, на стінках яких містяться легеневі міхурці, або альвеоли. Від кожної дихальної бронхіоли відходять альвеолярні ходи, які закінчуються сліпими альвеолярними мішечками, все це називається ацінус. Альвеолярні ходи та мішечки, що належать до однієї дихальної бронхіоли останнього порядку, становлять первинну часточку. Їх у ацинусі близько 16. Дихальні бронхіоли, альвеолярні ходи та альвеолярні ходи з мішечками утворюють єдине альвеолярне дерево, або дихальну паренхіму легень. Серозна оболонка легень називається плеврою; у ній розрізняють два листки – легеневий (вісцеральний) та пристінковий (парієнтальний). Вісцеральний листок щільно покриває з усіх боків саму легеню, біля воріт легені він переходить у парієнтальний, який міцно прилягає до грудної клітки. Між вісцеральним та парієнтальним листками є щілина, яка заповнена серозною рідиною (2 мл), що зволожує поверхні плеври, полегшуючи тертя між ними під час дихальних рухів. Повітря в щілині немає, тиск нижче атмосферного, що сприяє розтягуванню легенів при вдиху і збільшенню дихальної поверхні легенів. При захворюваннях у плевральну щілину може проникати інфекція і розвитися запальний процес (плеврит), який супроводжується накопиченням у щілині рідини, гною.
План лекції:
1. Загальний план будови серцево-судинної системи.
2. Система кровообігу.
3. Будова серця.
4. Будова кровоносних судин.
5. Анатомія лімфатичної системи.
Система кровообігу складається з центрального органа – серця – та з’єднаних з ним кровоносних судин. Кров до тканин, органів організму рухається кровоносними судинами, які становлять єдину замкнену систему. Рух крові по судинах можливий завдяки скороченням серця – серце своїми ритмічними скороченнями примушує кров рухатись по судинах.
Серце – чотирикамерний порожнистий м’язовий орган конусоподібної форми масою 250–300 г. Розташовується серце між легенями, у так званому середостінні. Лежить воно асиметрично: 2/3 його розміщено ліворуч, 1/3 – праворуч від передньої серединної лінії. Поздовжня вісь серця йде зверху вниз, справа наліво, ззаду наперед. Верхня границя серця проходить по хрящах третіх ребер, права границя – від середини хряща 3-го правого ребра до середини хряща 5-го правого ребра, ліва границя – від середини хряща 3-го лівого ребра до 6-го лівого ребра, нижня границя – від середини хряща 5-го правого ребра до 6-го лівого ребра. В серці розрізняють основу, яка повернена вверх, назад і праворуч, округлену верхівку, що спрямована вниз, вперед і ліворуч від передньої серединної лінії, і три поверхні: грудинно-реберну, легеневу і діафрагмальну. Зовні серце вкрите перикардом – це навколосерцева сумка, що являє собою замкнений серозний мішок. Він складається з двох шарів: зовнішнього фіброзного та внутрішнього серозного. Фіброзний шар переходить у зовнішню оболонку магістральних судин серця і утворює сполучнотканинні тяжі, якими перикард прикріплюється до внутрішньої поверхні грудини. Внутрішній серозний шар ділиться на два листки: вісцеральний, або епікард, і парієнтальний, який щільно зрощений з внутрішньою поверхнею зовнішнього фіброзного шару і вистилає його зсередини. Між вісцеральним і парієнтальним листками є щілиноподібна серозна перикардіальна порожнина, заповнена невеликою кількістю серозної рідини, яка зменшує тертя при роботі серця. Середня оболонка серця м’язова – міокард. Міокард являє собою сітку одноядерних клітин – кардіоміоцитів. Третя (внутрішня) оболонка серця вистилає внутрішню поверхню порожнин серця – ендокард, складається з шару сполучної тканини з еластичними волокнами і непосмугованих м’язових клітин.
Серце людини поздовжньою перетинкою поділено на ліву і праву половини. У праву надходить венозна кров, у ліву – артеріальна; ця перетинка не має отворів, і у нормі артеріальна кров не змішується з венозною. Кожна половина поділяється на передсердя (верхня камера) і шлуночок (нижня). Передсердя і шлуночок кожної половини серця сполучаються між собою передсердно-шлуночковим отвором. Ендокард у ділянці цих отворів утворює складки, які називаються клапанами. Правий передсердно-шлуночковий клапан має три стулки (тристулковий), лівий передсердно-шлуночковий клапан має дві стулки, цей клапан називається мітральним.
У праве передсердя впадають верхня порожниста вена, нижня порожниста вена, венозний синус, що збирає кров від стінки серця, і невеликі вени серця. На його передньоверхній стінці є додаткова порожнина – праве вушко. Під час систоли кров з правого передсердя через передсердно-шлуночковий отвір надходить у правий шлуночок. Тристулковий (правий) передсердно-шлуночковий клапан забезпечує напрямок руху крові і перешкоджає її зворотній течії під час систоли шлуночка.
На внутрішній поверхні правого шлуночка є конусоподібні виступи – сосочкові м’язи, до яких прикріплюється вільний край тристулкового клапана, що не дозволяє йому вивертатися під час систоли у бік передсердя. З правого шлуночка виходить легеневий стовбур, по якому до легенів від серця надходить венозна кров. У місці відходження легеневого стовбура є півмісяцевий тристулковий клапан у вигляді кишеньок, який перешкоджає зворотному рухові крові у шлуночок.
У ліве передсердя впадають чотири легеневі вени, по яких надходить артеріальна кров з легенів. На його передньоверхній стінці є додаткова порожнина – ліве вушко.
Будова лівого шлуночка подібна до будови правого, у ньому теж є сосочкові м’язи, до яких прикріплюється вільний край двостулкового клапана, що не дозволяє йому вивертатися під час систоли у бік передсердя. З лівого шлуночка виходить аорта, отвір у неї теж закривається півмісяцевим тристулковим клапаном.
Важливу роль у ритмічній роботі серця відіграє провідна система серця, яка виробляє ритм роботи серця і розповсюджує його по всьому серцю; вона складається з двох вузлів та двох пучків. Вузли: синусно-передсердний, розміщений між верхньою порожнистою веною і правим вушком, відповідає за синхронне скорочення передсердь; передсердно-шлуночковий, розміщений біля перегородкової стулки, відповідає за синхронне скорочення шлуночків. Пучки: синусно-передсердний пучок – передає подразнення з однойменного вузла на передсердно-шлуночковий вузол; передсердно-шлуночковий пучок Гіса йде по міжшлуночковій перегородці, ділиться на дві ніжки: праву і ліву, які йдуть під ендокардом в міокард шлуночків, забезпечуючи їх ритмічне скорочення.
Кровозабезпечення серця здійснюється гілками правої і лівої коронарних артерій, що відходять від аорти відразу за півмісяцевим клапаном.
Шлях, по якому кров йде від серця по артеріальних судинах і по венозних судинах повертається до серця, називається колом кровообігу. Розрізняють:
Кровоносні судини поділяються на артерії, артеріоли, капіляри, вени.
Артерії – судини, по яких кров відходить від серця. Закономірності розподілу артерій по організму:
Стінки артерій складаються з трьох оболонок – внутрішньої, середньої та зовнішньої. Внутрішня оболонка утворена плоскими ендотеліальними клітинами, вона гладенька, рівна, що перешкоджає утворенню тромбів. Середня оболонка побудована з гладеньких м’язів і еластичних волокон, які утворюють два шари – внутрішній циркулярний та зовнішній поздовжній. При скорочені цих м’язів під впливом нервових імпульсів змінюється просвіт судини. Зовнішня оболонка побудована з волокнистої та сполучної тканини, у ній проходять судини та нерви.
Вени – судини, по яких кров тече до серця, це транспортні судини. Стінки вен мають таку ж будову, як і стінки артерій, але вони значно тонші, ніж в артерій, і майже зовсім не мають еластичних волокон, чому спадаються. На внутрішній оболонці багатьох вен є клапани у вигляді кишеньок, які протидіють зворотній течії крові. Рух крові по венах здійснюється завдяки скороченням серця, присмоктувальній дії серця і грудної порожнини (у грудній порожнині від’ємний тиск), а також скороченням скелетних м’язів.
Капіляри виконують обмінну функцію – через їх стінку кисень та поживні речовини з крові надходять у тканини, продукти розпаду та вуглекислий газ – з тканин у кров. Стінка капілярів дуже тонка, складається з шару ендотеліальних клітин і базальної мембрани. Коли орган знаходиться у відносно бездіяльному стані, частина капілярів, що постачають йому кров, не функціонують, при посиленій роботі органу його кровопостачання збільшується.
Лімфатична система є частиною судинної системи – це додаткове русло стоку рідини від органів та тканин. Лімфатична система складається з шляхів, по яких рухається лімфа, і лімфоїдних органів. Шляхи, по яких рухається лімфа – це лімфатичні капіляри, лімфатичні судини, лімфатичні стовбури, лімфатичні протоки; до лімфоїдних органів належать: лімфоїдні утворення у слизових оболонках внутрішніх органів, лімфоїдні вузли, селезінка. Лімфатична система не замкнена, рух лімфи відбувається тільки до серця. Лімфатичні капіляри одним кінцем починаються у тканинах, інший кінець переходить у лімфатичну судину. Невеликі лімфатичні судини збираються у стовбури, потім у протоки, які об’єднуються у дві великі – грудну протоку та праву лімфатичну протоку. Уздовж лімфатичних судин розташовані лімфатичні вузли; в організмі людини їх близько 400. Вони мають бобоподібну форму, рожево-сірий колір, розміром 1–22 мм. Зверху вузли вкриті сполучнотканинною капсулою, у якій є гладенькі м’язові волокна, їх скорочення сприяє відтоку лімфи від вузла і регулює рух лімфи. Від капсули всередину вузла відходять перетинки, по яких проходять кровоносні судини і нерви. Основою вузла є лімфоїдна тканина, яка має велику кількість щілин – лімфатичних синусів. У лімфатичних вузлах утворюються лімфоцити, вони являються механічним та біологічним бар’єром в організмі, оскільки в них затримується і руйнується 99 % усіх мікробів. Лімфатичні вузли іноді розташовані поодинці, але, як правило, вони розташовуються групами і обслуговують певну ділянку тіла або орган – такі вузли називаються реґіонарними.