Проблема міжкульткрної комунікації

На  увагу  заслуговує  розподіл  між  принципами  ентоцентризму  та культурного  релятивізму  в моделі  акультурації М.  Беннета [14, с. 306], метою якої  стала підготовка  людини  до  міжкультурної взаємодії на  підставі досягнення  міжкультурної чуйності.  Усвідомлення  культурних  розбіжностей, на  думку дослідника,  проходить у кілька  етапів,  спрямованих від етноцентризму до  етнічного релятивізму.  Етноцентристські  етапи мають такі  рівні:

1)  заперечення  культурних  розбіжностей  між етнічними групами,  що виявляється в ізоляції  та  сепарації;  2)  захист,  коли  людина  сприймає  вже усвідомлені на  попередньому  рівні культурні розбіжності як  загрозу для власного  існування  й  намагається  протистояти  цій  загрозі  шляхом  дифамації (наклепу),  відстоювання  переваги  власної  культури  без  прямого  заперечення інших;  3)  применшення як остання спроба зберегти етноцентристську позицію (на цьому етапі культурні  розбіжності  визнаються  й не  оцінюються  негативно через  універсалізм  підходу  до  людини  як  створіння  Божого).  Останній  етап  є перехідним  до  етнорелятивістських,  коли  людина,  по-перше,  визнає  можливість поваги культурних розбіжностей; по-друге, прагне опанувати норми й цінності чужої  культури,  адаптуватися;  по-третє,  повністю  пристосовується  до  чужої культури й формує у власній особі мультикультурну особистість.

Головним  методом  оволодіння  міжкультурною  компетенцією  є  міжкультурний  тренінг,  метою  якого  є  зниження  етноцентризму,  формування культурного  релятивізму,  толерантності  до  чужої культури  й  підготовка людини до міжкультурних контактів, зокрема, спілкування. Тренінгу передують дидактичні методи  навчання:  просвітницька  робота  як  отримання  знань  про  історію народу,  географічне  положення  країни,  звичаї,  традиції;  орієнтування,  що  є програмою  набуття  норм,  цінностей, правил поведінки  в  чужому  культурному середовищі;  й  інструктаж,  у  ході  якого  людина  отримує  інформацію  щодо проблем,  які  можуть  виникнути  при  контакті  з  чужою  культурою.  В  основі міжкультурного  тренінгу  лежить,  по-перше,  загальнокультурний  тренінг,  що дає змогу усвідомити норми, установки й  цінності  власної культури;  по-друге, тренінг  диференціації,  спрямований  на  вияв  розбіжностей  і  навичок  їх

розпізнавання;  по-третє,  тренінг  культурного  релятивізму;  по-четверте,

методика  рольових  ігор,  орієнтована  на  ігрове  переживання  в  ситуаціях 

міжкультурного  спілкування  при  усуненні  його  конфліктних  моментів  й  на формування вмінь  і навичок сприйняття чужої  культури.

2. Художній переклад як важливий чинник міжкультурної комунікації

        Відзначимо, що проблема національно-культурної специфіки мовленнєвого спілкування вивчається у мовознавстві (діалог, мовленнєвий етикет), соціолінгвістиці (табу, умовні мови), семіотиці, паралінгвістиці (жести, міміка). У психолінгвістиці національно-культурна специфіка мовленнєвого спілкування найяскравіше виявляє себе в міжкультурній комунікації.

          Так, за визначенням дослідниці  Л. М. Воробйової, “міжкультурна комунікація – це адекватне взаєморозуміння двох або більше учасників комунікативного акту, що належать до різник національних культур” [2, c. 117]. Міжкультурна комунікація розглядається як окремий випадок мовленнєвого спілкування. Важливими її складниками виступають мова, мислення і культура, які взаємодіють із реальним світом. Проблеми міжкультурної комунікації пов’язані з питанням формування та функціонування мовної свідомості: “дві національні культури ніколи не співпадають повністю, - це випливає з того, що кожна складається з національних та інтернаціональних елементів. Тому доводиться витрачати час та енергію на засвоєння не тільки плану вираження деякого мовного явища, а й плану змісту, тобто потрібно виробляти у свідомості поняття про нові предмети та явища, що не мають аналогів ані в рідній культурі, ані в рідній мові” [2, c.117].

         Національно-культурна інформація реалізується у мові насамперед через номінативні одиниці – слова, словосполучення. Тому з позицій мовознавства, слова можуть мати національно-культурний компонент, тобто екстралінгвістичний зміст, який прямо і безпосередньо відображає національну культуру.

           На нашу думку, яскравим прикладом  слів чи словосполучень, які відображають  інформацію, пов’язану з культурою,  становлять фразеологізми.

“фразеологічний склад мови – це дзеркало, в якому лінгвокультурна спільнота ідентифікує свою смислову свідомість” [2, c.113]. У внутрішній формі багатьох фразеологізмів містяться такі смисли, що надають їм національно-культурного колориту.

          Варто звернути увагу на те, що міжкультурне спілкування  і його ефективність залежить  від того, наскільки реципієнти  розуміють тексти, створені засобами  іншої (чужої) мови і в межах  іншої (чужої) культури. Тому, сприймаючи  текст, який належить чужій  культурі, реципієнт інтерпретує  його в образах і поняттях  своєї культури, що й обумовлює  певний ступінь розуміння або  нерозуміння явищ чужої культури.

            Базові елементи національної  специфіки лінгвокультурної спільноти,  що ускладнюють розуміння деяких  частин текстів реципієнтами  – представниками іншої культури, досліджуються в теорії лакун,  яка дозволяє виявляти спільне  й відмінне у вербальному і  невербальному досвіді певних  лінгвокультурних спільнот.

             Так,  під “лакунами”, зазвичай, розуміють слово чи вираз, який не має прямого відповідника в іншій мові [2, c.114]. Наявність лакун обумовлється тим фактом, що дійсність, умови життя двох народів не бувають повністю ідентичними. При сприйнятті текстів, створених представниками іншої культури, чи при міжкультурній комунікації саме лакуни дають ускладнення, адже основними ознаками лакун є незрозумілість, незвичність, навіть екзотичність.

        Важливо зазначити, що національно-культурна специфіка слова у словниках окремо, як правило, не відображається, бо ці семантичні компоненти належать до розряду периферійних для значення і представлені імпліцитно, проте є дуже важливими у міжкультурній комунікації.    

       Тому, на нашу думку, перекладацька діяльність – це, насамперед, копітка праця над словом. Образи, ідеї, втілені в оригіналі, перекладач покликаний перенести на ґрунт іншої етнокультури та мови, передаючи не тільки зміст, а й художню форму першотвору. Ось чому високоякісними визнають ті переклади, які адекватно відтворюють усе його ідейно-естетичне багатство. Саме вони стають вагомою частиною національно-літературного процесу, опосередковуючи зв’язок між різними літературами, забезпечуючи міжлітературні контакти письменників, міжкультурне спілкування народів загалом.                   

       У художньому перекладі, спрямованому на точне “відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови” [7, с. 3], повною мірою реалізуються такі лінгвальні функції, як комунікативна та естетична. Адже слово – це не лише інформативна одиниця, а й мистецький “першоелемент” літератури, що передбачає особливу ретельність та ерудованість перекладача, наявність у нього відповідних творчих здібностей. Як справедливо стверджує дослідник В. Коптілов ,“ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи” [7, с. 198].

         Беручи до уваги оригінальний текст та відтворювану в уяві дійсність, перекладач через її “вторинне”, “наведене” сприймання рухається до нового образного втілення, шо реалізованогється у перекладі” [4, с. 2].              Довершеність останнього зумовлюють об’єктивні (конкретно-історичний літературний канон, нормативне слововживання) й суб’єктивні (особливості світобачення, поетика перекладача) чинники.

          Відзначимо, що жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки мовна система літератури-реципієнта не може вичерпно передати зміст оригіналу, інакше кажучи, втрата певного обсягу інформації є неминучою. Ступінь збереження інформативності першотвору залежить від особистості перекладача, який, чітко усвідомлюючи можливу семантичну неповноту перекодування тексту, налаштовується на те, щоб максимально продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу [7, с. 85]. Отож, перекладений твір народжується наново в іншій мовній стихії завдяки здібностям і талантові перекладача.

        Причому художній текст повинен передаватися іншою мовою “не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу” [7, с. 260]. За в. Коптіловим, перекладач має йти “вшир і вглиб” – залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись у поетичні простори світів їх авторів” [7, с. 261]. Переклад належить до сфери генетичних контактів, бо підтримує зв’язки української літератури з багатьма світовими літературами. На жаль, твори вітчизняних письменників, що репрезентують різні історичні епохи, поки що не перекладені різними мовами в обсязі, який можна вважати достатнім. Це, зокрема, стосується і художніх перекладів, здійснених французькою мовою. Із класичної спадщини нею перекладені насамперед твори михайла коцюбинського, ольги кобилянської та івана франка, які дають змогу французьким читачам ознайомитися з історією, культурою та побутом українського народу.

         Художній переклад, з одного боку, є продуктом міжлітературної комунікації, а з іншого − особливим когнітивним посередником між двома мовами, важливим джерелом культурологічної інформації, яке багато в чому зумовлює й визначає напрями міжкультурного спілкування. На думку сучасних науковців, переклад – це передусім “процес постійної взаємної інтерпретації знаків” [5, с. 78]. Культура є наслідком інтерпретації системи знаків, а міжкультурна комунікація являє собою взаємопереклад знаків різних культур. Так, у когнітивній площині переклад виступає первинним і центральним аспектом міжкультурної комунікації, дотичним до багатьох сфер людської життєдіяльності. У ньому важливу роль відіграють когнітивні здібності людини, тобто ті сукупності механізмів, які забезпечують створення інтегрувальної бази, що пов’язує когнітивні структури мов, залучених у перекладі. Саме він, на нашу думку, активізує лінгвальні впливи та взаємовпливи, що стимулюють мовні зрушення, особливо помітні у лексичному складі, який поповнюють топоніми й антропоніми, словами-реаліями, запозиченими з інших етнокультур. За допомогою перекладу мови контактують, взаємозбагачуються і змінюються. Численні зарубіжні дослідження, присвячені міжкультурній комунікації і перекладу, відзначаються виразною орієнтацією на комунікативні стратегії. Такий підхід виявляє те, що низка закономірностей, які впливають на створення адекватної комунікабельної ситуації в перекладацькій сфері, залежить, передусім, від специфіки відтворюваного тексту.

         Переклад текстів, що репрезентують певну національну культуру, впливає не тільки на мову, якою вони перекладаються, а й на саму культуру реципієнта. Взаємодія двох національних культур, опосередкована перекладачем, завжди є компромісною, особливо для тієї з них, у межах якої народився першотвір. Адже, під час перекладу неможливо уникнути трансформації, подекуди радикальної, що змінює культурно-історичне тло матеріалу, який перекладається. Проте таке перетворення має бути правдоподібним, доречним та послідовним, бо недоречність, непослідовність культурних зсувів спотворюють твір, викривлюючи читацьке сприймання образу автора, його намірів.

            Висвітлюючи проблему виникнення національної специфіки мов і культур, а також її ролі в міжкультурному спілкуванні, І. Марковіна зазначає, що “незбіг у різних культурах умов уходження в універсальну структуру діяльності сприяють створенню національно-культурних варіантів здійснення ідентичних діяльностей” [9, с. 189].

            Доцільно вказати, що поняття “міжкультурна комунікація” охоплює культурну взаємодію: між різними актантами одного суспільства і однієї мови та між актантами різних суспільств і різних мов [20, с. 28]. У першому випадку йдеться про вузьке, а в другому – про ширше розуміння вказаного терміна. Під час розгляду міжкультурної комунікації важливо з’ясувати, наскільки значущими є відмінності певної культури на індивідуальному, етнічному (національному), універсальному рівнях. Крім того, потрібно також виявити особливості комунікації, які відрізняють міжкультурне спілкування від того, що розгортається у монокультурному середовищі.

         Дослідник Е. Тарасов наголошує на тому, що з психолінгвістичного погляду міжкультурна комунікація виглядає патологічною, бо в цьому процесі “порушується зазвичай автоматизований процес мовного спілкування і стають помітними складові його частини, непомітні в нормі” [17, с. 11].  Розгляд культурної специфіки у площині протиставлення “своє” – “чуже” засвідчує, що, сприймаючи “свою” культуру, реципієнти наділяють її позитивними якостями, визнають нормою, натомість “чужа” культура оцінюється як певне відхилення від норми.

          Отже, для ефективного художнього перекладу як акту міжкультурного спілкування перекладачеві потрібно знати не лише мову оригіналу, але й якомога більше про правила мовленнєвої поведінки носіїв цієї мови і культури. Окрім того, відмінності між мовами обумовлюються відмінностями культур, і наяскравіше це виявляється на матеріалі лексичних одиниць і фразеологізмів, тому що номінативні засоби мови безпосередньо пов’язані з позамовною дійсністю.

                                            Висновок

Міжкультурна  комунікація  як  особливий  вид  комунікації  припускає спілкування  між  носіями  різних мов  і  різних  культур. Співставлення мов  і культур  виявляє  не  тільки  загальне,  універсальне,  але  й  специфічне, національне,  самобутнє,  що  зумовлене  розбіжностями  в  історії  розвитку народів.  Інтеркультурна  комунікація  має  справу  з  розумінням  та порозумінням,  що  означає:  розуміти  чуже  і  водночас  бути  зрозумілим, спілкуючись  чужою  мовою. 

            Розглянуті у рефераті різні погляди на суть міжкультурної комунікації в нових умовах можуть сприяти глибшому розумінню природи міжкультурного спілкування. Перспективними нам видаються питання, пов’язані з виявленням того, що все-таки відіграє провідну роль у міжкультурній комунікації – подібності чи відмінності між культурами, мовами та ментальністю їхніх носіїв.