Для всіх країн з розвиненою
ринковою економікою характерним
є збільшення частки акціонерів-співробітників
в акціонерному капіталі фірм
і відповідне зростання величини
доходів від участі у капіталі.
У США кількість внутрішніх акціонерів
вже перевищила 12 млн. осіб. Однією з основних
причин збільшення частки акціонерів-співробітників
є надання акцій на пільгових умовах.
Всі методи мотивації на
підприємствах США умовно можна
поділити на дві групи такі, що підтримують
престиж організації, і такі, що стимулюють
продуктивність і якість праці. Стимули
першої групи забезпечують підбір і закріплення
найбільш кваліфікованих кадрів, другі
– підтримують високий рівень результативності.
До стимулів першої категорії можна віднести
відрахування в пенсійний фонд, страхові
і лікарняні доплати, право придбання
акцій фірми на пільгових умовах, участь
в прибутках. Стимули другої категорії
– це преміювання в формі грошових виплат,
просування на службі, моральне стимулювання
тощо [5].
Японський стиль управління
базується на переконанні, а
не на примусі робітників. Начальник
не виділяє себе з маси підлеглих,
його завдання – не керувати
роботою, яку виконують інші, а
сприяти взаємодії співробітників,
надавати їм необхідну підтримку і
допомогу, формувати гармонійні міжособистісні
відносини, так званий “менталітет зрівнялівки”.
Цей феномен визначає ряд аспектів трудової
мотивації в Японії. Як відомо, в Японії
діє система “довічного найму”. Вона
посідає особливе місце серед засобів
мотивації Японії. Постійним кадрам фірма
гарантує зайнятість, безпосереднє підвищення
кваліфікації, надає додаткові пільги
[6].
Зазначені фактори могли
б бути використані і на
українських підприємствах, проте
кожний з них вимагає специфічної
попередньої підготовки, як людини, так
і зовнішнього середовища, в якому вона
працює.
Нинішній стан речей в
українській економіці яскраво
свідчить про недостатнє матеріальне
підкріплення праці працівників.
Хоча, як вже вказувалось раніше,
гроші та матеріальне стимулювання
не мають визначального значення, але
в сучасних умовах нестача матеріальних
засобів перетворює виробничу діяльність
лише у економічну необхідність.
Базуючись на проведеному
дослідженні досвіду розвинених
країн, можна зробити висновок,
що загальними принципами організації
мотиваційних програм на вітчизняних
підприємствах можуть бути такі:
-системи мотиваційного стимулювання
менеджерів повинні бути конкурентноздатними
відносно інших компаній, з якими
дана організація веде боротьбу
за цінні кадри;
-механізм матеріального стимулювання
повинен орієнтувати керівництво
на досягнення кінцевих результатів
як у власній роботі, так і
в роботі підприємства і компанії
в цілому;
-змінну частину прибутку треба
використовувати для гнучкого
реагування по результатах ділової активності
в управлінні, тобто премії і додаткові
виплати мають зростати по мірі підвищення
рангу керівника корпоративної ієрархії.
Отже, мотивація відіграє одну
з найважливіших ролей у структурі
організації. Вона пронизує всі
сфери організаційних взаємодій, її можна
представити в якості кровоносної системи
організації, яка дозволяє усім іншим
органам нормально функціонувати, знімаючи
протиріччя між суспільними й індивідуальними
потребами в організації.
Література
1. Романовський О. Г. Підготовка майбутніх
інженерів до управлінської діяльності:
Монографія. – Харьків: Основа, 2001. – 312
с.
2. Бугуцький О.А. Фактори розвитку
мотивації праці.\\ Економіка АПК.
– № 7. – 1997.
3. Кліяненко Б., Большенко С.
Вплив мотиваційного фактора на
формування конкурентоспроможного трудового
потенціалу регіону //Регіональна економіка.
– 2004, №4. – С. 7- 15.
4. Байда
О. Моргулець О. Б. Мотивація
праці як складова успіху організації
// Вісник. КІБІТ – 2006, №1. – С. 55-57.
5. http://www.rusnauka.com/14_NPRT_2010/Economics/66869.doc.htm
– Бардакова Т.В., Дарченко Н.Д. Зарубіжний
досвід мотивації праці: актуальність
і доцільність застосування у вітчизняній
практиці.
6. http://www.ntu-kpi.kiev.ua/uajc-info-09-02
– Єрошова І.В Досвід мотивації праці
в Япон
Вплив інтеграційних
процесів на конкурентноспроможність
економіки України.
Курилишин
О. В., Раца О. Б.
Буковинська
Державна Фінансова Академія,Чернівці
На сьогоднішній
день наша країна неповністю
готова до глобальної інтеграції
і міжнародної конкуренції. Але держава
з таким потенціалом не може залишатися
ізольованою. Тому її пріоритетним завданням
має стати наближення вітчизняної економіки
до рівня провідних країн світу шляхом
активізації інноваційного процесу, підвищення
стимулів до праці, покращення інвестиційного
клімату, адаптації законодавства до сучасних
умов господарювання, всебічну підтримку
підприємництва[1]. Як не парадоксально,
але саме глобалізація – процес, що долає
територіальні і культурні кордони країн,
– створює можливість для вироблення
національно орієнтованих зовнішньоекономічних
стратегій в рамках нових реальностей.
Різні
аспекти проблем глобалізації
і інтеграції економіки розглянуті
в роботах таких науковців,
як: В.О.Ананьїна, В.С.Будкіна, З.С.Варналія,
В. М. Василенко, В.А.Вергун, О.В.Гаврилюк
та інших.
Проте
головна увага сучасних концепцій
зосереджена на тому, як попасти
на міжнародний ринок. Для цього
в принципі достатньо мати
дешеві товари. Однак країна, що
має дешеві ресурси, дешеву
робочу силу в умовах глобалізації
ризикує перетворитися на ресурс для більш
розвинутих країн, не отримуючи при цьому
всіх переваг від глобалізації.
Мета
роботи – розгляд та аналіз
впливу участі України в регіональних
інтеграційних процесах на підвищення
конкурентоспроможності економіки.
Основними
напрямками зовнішньоекономічної
та інтеграційної діяльності
України є:
1. Азіатський
вектор (АРЕС, Індія).
2. Східноєвропейський
вектор (СНД, Чорноморське товариство).
3. Західноєвропейський
вектор (ЄС).
4. Африканський
вектор ( «Велика африканська п’ятірка»).
5. Американський
вектор (США, Латинська Америка).
Основні конкурентні порівняльні
переваги економіки України на
конкурентному рівні визначають: природно-сировинна
база; за коефіцієнтом транзитності Україна
займає перше місце в Європі; знання і
навіть спільність історичних, культурних,
соціальних та економічних особливостей
розвитку країн регіону. Розглянуті конкурентні
переваги дають змогу стверджувати, що
відповідно до концепції М. Портера, на
стадії «конкурентного розвитку» Україна
в переважні частині своєї продукції знаходиться
на «Ф – стадії», зумовлені природним
фактором. Підвищення конкурентоспроможності
України вимагає переходу до двох наступних
стадій конкурентного розвитку – зумовленій
капіталовкладення та інноваціями.
Зіставляючи стадії конкурентного
розвитку України з її можливостями
інтегрування на регіональному
рівні, виявлено що країна
може проходити такі стадії: зону вільної
торгівлі, митний союз, загальний ринок,
економічний і валютний ринок.
За рейтингами міжнародних
економічних організацій Україна
за рівнем конкурентоздатності
посідає одне з останніх місць.
Курс уряду на лібералізацію
зовнішніх відносин не виправдав покладених
на нього надій і не реалізував конкурентні
переваги України. Доцільність лібералізації
зовнішньоекономічних відносин мала б
бути досліджена на перших етапах відкриття
кордонів, оскільки далеко не однакові
умови та розбіжності обумовлювали суттєву
різницю між економічними системами України
та високорозвинених країн. Показники
розвитку української економіки у порівняні
із найбільшими торговельними партнерами
свідчать про недоречність беззастережного
відкриття кордонів. Так, за даними Світового
банку, ВНП на душу населення в Україні
є одним з най нижчих у світі (вона в 2009
році посідає 134 місце.). Покращити становище
України на світовому ринку можливо завдяки
застосуванню ефективної інноваційної
та зовнішньоекономічної політики[3].
Відповідно до Угоди про
партнерство та співробітництво,
яка регулює відносини України
з країнами ЄС, передбачено створення
зони вільної торгівлі. На сьогодні
співпраця України з ЄС визначена
не лише Угодою про партнерство
та співробітництво, але й концепцією
сусідства – Декларацією Європейської
комісії «Ширша Європа – сусідство: нові
рамки зі східними та південними сусідами».
В найближчі три роки має бути підготована
угода про вільну торгівлю та надання
Україні статусу асоційованого члена.
За даними Державного комітету статистики,
зовнішньоторговельний товарообіг України
в 2009 році склав 109,9 млрд. дол., у тому числі
експорт товарів – 49,2млрд.дол., імпорт
– 60,7 млрд. дол.; зовнішньоторговельний
обіг послуг за той же період – 13,9 млрд.
дол., у тому числі експорт послуг – 9,0млдр.дол.,
імпорт – 4,9млдр.дол. (позитивне сальдо
– 4,1млдр.дол.).
Отже, проблема підвищення конкурентоспроможності
економіки в умовах приєднання
в стратегічні перспективі України
до ЄС повинна вирішуватися
шляхом здійснення політики багатовекторної,
різношвидкісної і різнорівневої інтеграції
як на макро – , так і на макрорівнях, виходячи
з наявних і створюваних додаткових конкурентних
переваг. Основу цієї політики має становити
бігравітаційна модель, яка дає змогу
використати певні позитивні сторони
євразійського вектора інтеграції при
збережені та домінуванні європейського
вектора, який у довгострокові перспективі
має забезпечити досягнення Україною
своєї стратегічної мети – вступу до ЄС.
Література:
1. Зовнішня торгівля України 2009:
Стат. зб. – К.: Держкомстат України. –
2009. – С. 11, 22.
2.Філіпенко А. С. Економічний
розвиток сучасної цивілізації:
Навч. Посіб. – 3-те вид., перероб.
і доп. – К.: Знання України,
2008. – 316 с.
3. Радзієвська С. О. Участь України
в регіональних інтеграційних пресах
і її вплив на підвищення конкурентоспроможності
національної економіки // Зовнішня торгівля:
право та економіка. – №1 –2009 р. – С. 49-55.
Гнучкий розвиток машинобудівних підприємств
на основі розробки конкурентоспроможної
продукції
Фоменко А.О.
Східноукраїнський національний
університет імені Володимира
Даля
Машинобудування є комплексом галузей
промисловості, що виготовляють засоби
виробництва і транспорту, а також
предмети споживання та оборонну продукцію.
Існування і подальший розвиток машинобудівного
виробництва є одним з найважливіших об’єктивних
проявів різнобічного розвитку ринкової
економіки.
Організаційні форми ринкових
процесів на машинобудівних підприємствах
визначаються номенклатурою виготовлених
виробів, масштабом і ступенем регулярності
випуску продукції.
Останнім часом спостерігається
неухильне зростання номенклатури
продукції і темпів її відновлення
при істотному зниженні серійності
[1]. Прискорення організації випуску
нової продукції в сучасних
економічних умовах виступає найважливішим
інструментом задоволення запитів споживачів.
У зв’язку з цим, для машинобудівного
підприємства стає важливим виробництво
різних видів продукції при постійному
освоєнні нових сфер діяльності. Гнучкий
розвиток став головним чинником виживання
підприємства в конкурентній боротьбі.
Відповідність рівня розвитку
підприємств машинобудівної галузі
виражається в досягненні взаємодії
між потребами в новій продукції
і її виробництвом, при якому
відбувається швидкий і прогресивний
розвиток як самого виробництва, так і
системи ринкових потреб. Встановлення
необхідної відповідності не зводиться
до досягнення таких обсягів виробництва,
якості та технічного рівня продукції,
що випускається, при яких досить повно
і швидко задовольнялися потреби. Необхідно,
щоб на підприємствах машинобудівної
галузі був забезпечений високий рівень
гнучкості виробництва, що дозволяє швидко
реагувати на потреби ринку та адаптуватися
до нових можливостей відповідно до нових
завдань розвитку економіки України.
В даний час особливої
актуальності набуває оперативна
перебудова на випуск нової
конкурентоспроможної продукції,
здатної задовольнити потреби
споживачів.
У зв’язку з цим особливу
увагу необхідно приділяти підвищенню
технічного рівня виробництва
і, перш за все, за рахунок зміни інвестиційної
та структурної стратегії.
Рівень організації, спеціалізації
і технічної оснащеності виробництва
не завжди дозволяє гнучко
реагувати на зміни ринкової
кон’юнктури. Таким чином, виникають
проблеми, пов’язані з необхідністю
вдосконалення виробничого процесу, його
технічних і технологічних компонентів,
а також методів виробничого та економічного
планування. Це призводить до розуміння
процесу розробки нової продукції і його
вдосконалення як до якоїсь стратегічної
спрямованості в діяльності машинобудівного
підприємства.
Оцінюючи стратегію підприємства
з розробки нових виробів, слід
враховувати високу залежність
перспектив його розвитку від
результатів діяльності попередніх
періодів, накопиченого потенціалу
[2]. Великий вплив на зміст і результати
даної стратегії надають інтенсивність
і якість взаємодії між функціональними
і виробничими підрозділами, особливо
взаємозв’язку між підрозділами НДДКР,
виробництва і маркетингу.