Медичний працівник

Термін "помилка" має  широке застосування у всіх областях соціальної дійсності і ним прийнято позначати негативні результати діяльності людини. Словник визначає "помилку" як "неправильність в діях і думках".

У юриспруденції під юридичною помилкою розуміють "визнаний у встановленому законом порядку, об'єктивно протиправний, негативний результат, який перешкоджає реалізації прав, свобод охоронюваних державою інтересів особистості". У медичній літературі загальноприйнятим є визначення лікарської помилки, розуміється, як добровільне оману лікаря, засноване на недосконалість сучасного стану медичної науки та її методів дослідження, або викликане особливостями перебігу захворювання певного хворого, або пояснюване недоліками знань і досвіду лікаря.

Великим питанням під лікарську помилку є сумлінність помилки лікаря. В основі помилок лежить недосконалість лікарських знань, методів діагностики і лікування, а також важкі об'єктивні умови, в яких протікає робота лікаря. Аналіз визначень лікарської (медичної) помилки дозволяє зробити висновок про те, що в їх основу закладені сумлінне оману лікаря і об'єктивні причини такої помилки. Виходячи з цього, можна виділити об'єктивні і суб'єктивні причини лікарських помилок, при цьому об'єктивні причини помилок будуть обумовлені зовнішніми факторами, а суб'єктивні - внутрішніми. Із зовнішнього боку, діяння медичного працівника, що здійснюється під впливом помилки, виражається у відступі від передбачених спеціальними актами, інструкціями правил поведінки, що може спричинити або спричиняє для пацієнтів несприятливі наслідки. У спрощеному варіанті лікарські помилки поділяються на такі групи:

* Діагностичні - нерозпізнаний  або помилковий діагноз;

* Тактичні - неправильна  тактика лікування, неправильні показання до операції;

* Технічні - неправильне використання медичної техніки, застосування необгрунтованих медичних засобів, неправильна дозування препаратів;

* Помилки деонтологічного  плану, тобто пов'язані з юридичними, професійними і моральними обов'язками і правилами поведінки медпрацівника по відношенню до хворого.

Можливість допустити  помилку підстерігає лікаря на всіх етапах діагностичного пошуку. Труднощі діагностики часом полягають і в тому, що нерідко окремі особливості різних хвороб стираються, і виступають інші, на перше місце виступає той чи інший синдром, ураження якого-небудь одного органу або системи. У лікарській практиці кожен день можна зустрітися з клінічним випадком, який є важким для діагностики. Однак причини лікарських помилок можуть бути пов'язані і з особистісними особливостями лікаря - недостатньо конструктивним мисленням, упередженістю думки, з самолюбством і марнославством, схильністю до зайвого оптимізму або песимізму, нерішучістю характеру, низьким для лікаря рівнем культури.

Обов'язок лікаря самостійно підвищувати свої професійні знання знайшло відображення і в світовій судовій практиці. У вироку суду (Німеччина) було встановлено, що смерть пацієнта в клініці настала внаслідок неправильного застосування лікарем ліки і вказано, що хоча від кожного лікаря не можна вимагати, щоб він знав останні досягнення у всіх областях медичної науки, але від нього необхідно вимагати, щоб він виділив інформацію про рівень наукових знань та досвіду в тій галузі медицини, де він працює. У вироку суду була визнана вина лікаря в неналежному виконанні професійних обов'язків. Сказане вище дозволяє стверджувати, що кожен медичний працівник зобов'язаний в повному обсязі володіти всіма необхідними знаннями, відповідними його професійної діяльності, які визначаються станом медичної науки на сучасному етапі та відповідними кваліфікаційними вимогами. При цьому дипломований фахівець не може посилатися на відсутність тих чи інших теоретичних знань та інформації. Необхідно зазначити, що чинний кримінальний закон встановлює відповідальність медичних працівників за неналежне виконання професійних обов'язків тільки при настанні небезпечних для життя і здоров'я пацієнта наслідків: у випадках заподіяння смерті; заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, зараження ВІЛ-інфекцією чи іншої невиліковної хворобою і розголошення відомостей про це , (ст.ст.131, 132, 139, 140. 141, 142, 145 КК України). Невдале, але без зазначених у кримінальному законі наслідків, лікування хворих для чинного кримінального закону не є караним в кримінальному порядку. Розглядаючи лікарську помилку, не можна не сказати ще про одну проблему, дуже суттєвою для нашого часу. Це звернення родичів до суду, страхові компанії зі скаргами на ті чи інші дії лікаря, не завжди мають пряме відношення до його професійної помилку. Нерідко вони обумовлені порушеннями морально-етичних принципів. Судові позови, штрафні санкції за завдану пацієнтові або його сім'ї моральну або матеріальну шкоду стають нерідкими в наш час.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що сьогодні відсутня єдина концепція розуміння юридичного значення помилки в професійної медичної діяльності. З правової точки зору під лікарською помилкою слід розуміти об'єктивно протиправний, несприятливий результат, обумовлений об'єктивними і суб'єктивними факторами. З точки зору чинного кримінального законодавства, помилки в професійної медичної діяльності, зумовлені зовнішніми, об'єктивними чинниками, не тягнуть кримінальної відповідальності, а якщо такі помилки за джерелом походження обумовлені внутрішніми, суб'єктивними факторами, то медичні працівники можуть залучатися до кримінальної відповідальності за неналежне виконання своїх професійних обов'язків.

 

 

 

 

 

 

 

2. Лікарська таємниця

Давно визнано, що медична  діяльність має свої особливості, а  саме поняття лікарської таємниці —  найважливіше поняття медичної деонтології. Специфічність лікарської таємниці полягає в тому, що вона юридично охороняється, а її розголошення тягне  за собою певний вид юридичної  відповідальності (цивільно-правову, дисциплінарну  або кримінальну).

У клятві Гіппократа зазначено: «Я присягаюся Аполлоном-лікарем, Ескулапом, Гігією і Панацеєю… що б я не бачив, що б я не чув при спілкуванні з людьми при виконанні своїх обов'язків, я буду мовчати про те, чого не слід розголошувати, і вважаю мовчання своїм обов'язком». Лікарська таємниця визнана на законодавчому рівні поряд із адвокатською або нотаріальною і є умовою зрозумілою та природною при візиті лікаря. У п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК зазначено: не можуть бути допитані як свідки лікарі з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості; а у п. 2 ч. 1 ст. 51 ЦПК зазначено: не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем. На жаль, законодавець донині не дав чіткого визначення поняття лікарської таємниці.

Аналізуючи національне  законодавство (ЦК (ст. 285, 286) та «Основи  законодавства України про охорону  здоров'я» (ст. 39, 40)), можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. А саме:

— факт та привід звернення  за медичною допомогою;

— стан здоров'я та захворювання пацієнта;

— факт медичного огляду та його результати;

— інтимне та сімейне  життя пацієнта;

— інші відомості, які отримані під час обстеження та лікування.

У «Основах законодавства України про охорону здоров'я» та ЦК, як і в самому КК, не визначено, що інформація повинна бути задокументованою. Тобто будь-яка інформація (письмова чи усна), що стосується факту звернення за медичною допомогою, медичного огляду чи його результатів, інтимного чи сімейного життя пацієнта, становить лікарську таємницю.

У той же час розвиток приватного медичного сектору утворює  підгрунтя для звернення лікарів до суду у зв'язку з неоплатою пацієнтом наданих йому послуг. Позов передбачає розгляд суддею справи по суті і з'ясування усіх її деталей, у тому числі й обгрунтування матеріальних вимог, задля чого лікарю доведеться порушити таємниці свого пацієнта. У даному випадку медичний працівник звертається за захистом свого порушеного права, а недобросовісний пацієнт має розуміти, що, не сплативши за послугу, він наражається на небезпеку порушення справи в суді. Нзважаючи на це, за законодавством України, лікаря можна притягнути до відповідальності, адже правопорушення однієї особи не дає права нехтувати законом іншій, а порушення лікарської таємниці можливе лише у випадку отримання згоди на це пацієнта.

Дотримання лікарської таємниці є питанням неоднозначним, тому ще раз  наголошуємо на необхідності пильнувати за тим, про що, з ким та де ви спілкуєтесь.

 

 

 

 

 

3. Інформована згода

Інформована згода пацієнта на медичне втручання як загальновизнаний інститут права виникла порівняно  недавно і дуже тісно пов’язана з такими природніми правами людини, як право на життя, свободу та особисту недоторканність. Необхідність отримання інформованої згоди пацієнта перед медичним втручанням закріплена в законодавстві України (ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я, ст. 284 ЦК).

У національному законодавстві  виділяються три категорії, що пов’язані з інформацією про стан здоров’я пацієнта:

— інформація пацієнта;

— інформована згода;

— конфіденційність медичної інформації.

У практикуючих лікарів у самому процесі отримання інформованої згоди існує багато незрозумілого:

— у який час необхідно  отримати згоду;

— коли потрібно документально  оформляти згоду, а коли можна  обмежитися лише усною згодою пацієнта;

— якою повинна бути форма інформованої згоди і який обсяг інформації повинен міститися в цьому документі.

Більшість лікарів керуються  переважно своєю інтуїцією та досвідом, коли оформляють письмову інформовану згоду на медичне втручання.

Визначеної законодавством форми інформованої згоди немає, тому лікар особисто або керівники лікувального закладу чи відділу розробляють подібний документ. Не завжди він містить вичерпну інформацію, насамперед для того, щоб захистити самих лікарів від необгрунтованих посягань із боку пацієнтів чи їхніх родичів.

Зважаючи на специфіку  роботи лікарів швидкої допомоги, повторюю, що згода на інвазивні  методи лікування (надання допомоги) може бути усною, а в невідкладних випадках лікар керується інтересами свого пацієнта і надає допомогу без його особистої згоди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок 

Система медичного права  в Україні не адаптованна для тенденції до розвитку сучасної медицини світу. Існує проблема реалізації реорганізації існуючої системи охорони здоров'я, яка гальмує розвиток медичного права, що докорінно не сприяє розвитку медицини на місцях, і медицини в цілому. У розумінні проблеми "лікар-пацієнт" необхідно кордінальне реформування існуючих норм в системі охорони здоров'я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використанної  літератури:

1. Болотіна Н. Медичне право у системі права в Україні // Право України. — 1999. — № 7.
2. Москаленко В.Ф., Грузєва Т.С., Іншакова Г.В. Право на охорону здоров'я у нормативно-правових актах міжнародного та європейського рівня. – К.: Книга-плюс, 2006. – 354 с.
3. Москаленко В.Ф., Грузєва Т.С. Сучасні глобальні загрози громадському здоров'ю // Охорона здоров'я України. – 2007. – № 2.