Антимонопольна політика держави та її сутність

Існують дві основні форми боротьби з монополіями:

1. попередження створення монополій;
2. обмеження використання монопольної влади.

Для   проведення    антимонопольної    політики    держава    створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби не  є  частиною  законодавчої влади, але їхня компетенція дозволяє  їм  виконувати  дорадчу  функцію.

Подібні  організації  не  мають  права  діяти  авторитарними  методами, наприклад,   закривати   підприємства.   Але   вони   можуть    змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції  тому одержувачу, якому в цих постачаннях було протизаконно відмовлено. Усе їхні  рішення  обов'язкові  для   виконання.   У   противному   випадку накладаються грошові штрафи, передбачені  законодавством  за  порушення    антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі рішення    антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними судами. Крім  здійснення  процесу   демонополізації   антимонопольна   служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути ефективної тільки при активній  участі  споживачів.  Тому  широкі  маси  населення повинні  розуміти  практичне  значення   антимонопольної   політики в повсякденному житті. Допомогти в цьому повинна насамперед преса й  інші засоби масової інформації. Пресі повинно даватися право  на  відповідне повідомлення, але  лише  в  об'єктивній  і  чесній  формі,  без  якийсь дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна  мати  співробітника для зв'язку з пресою, що повідомляє про діяльність  служби  і  коментує її.

На Україні єдиною монопольною службою держави, крім самої держави,  є Антимонопольний комітет України, про функції і задачі котрого вже  було сказано вище.

Безумовно,  від  проведення  антимонопольної  політики  в  теперішніх важких економічних умовах України чудес очікувати не припадає. Але дуже важливо, щоб проведення антимонопольної  політики  завоювало  довіру  і підтримку населення, щоб  люди  знали,  що  вони  можуть  звернутися  в антимонопольні служби зі своїми проблемами. Необхідно переконати людей, що вільна конкуренція є добром для усіх.

2.2 Антимонопольне законодавство  зарубіжних країн.

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності  останніх. Такі спроби населення набули розмаху к США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найшвидше. Саме тому в цих, а потім в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.

У США першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був “Антитрестовський акт Шермана” (1890 р.). за ним оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. Діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. За кожне порушення.

Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну торгівельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

В європейських країнах а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об’єднань. Так перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія – 1935 р., Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явились наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної  Європи є ліберальнішим ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій.

Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з чотирьох законів, так званих “Актів парламенту”. Це:

• “Акт про добросовісне підприємництво” 1973 р. Акт стосується злиття й монополізації.
• “Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик” 1976 р. Поширюється на угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій підприємців.
• “Акт про перепродажні ціни” 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.
• “Акт про конкуренцію” 1980 р. Стосується анти конкурентної практики.

Конкурентна політика Великобританії також керується конкурентними правилами Європейського Союзу, що містяться у ст. 85 і 86 “Римського договору”, згідно з яким у 1957 р. було створено “Спільний ринок”. Але слід зауважити, що ці правила застосовуються лише тоді, коли наслідки відповідних угод чи практики впливають на міждержавну торгівлю в рамках ЄС.

У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25%поставок чи закупок. Причому за цим законодавством, монополія не обов’язково щось негативне. Воно виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

Комісія з монополій і злиттів у Великобританії виконує дослідження і доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає відповідні ринки чи дії компаній і приходить до висновку, що саме відповідає суспільним інтересам, а що – ні.

Згідно з “Актом про конкуренцію”, антиконкурентними вважаються такі, які мають на меті, чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення конкуренції, або запобігання їй. Проте, на одних ринках певні дії можуть вважатися такими, що прийнятні з точки зору конкуренції, в той час як на інших ринках вони є неприйнятні. Все залежить від конкретної ситуації.

Звичайно, обмежувати, спотворювати конкуренцію або запобігати їй можуть ті компанії, які мають для цього достатню ринкову владу. Згідно з британськими критеріями, це – щорічний оборот не менше 10 млн. фунтів стерлінгів і за умови, що така компанія має у Великобританії 25% відповідного ринку. Підтримання перепродажних цін є незаконним, якщо для відповідних товарів не встановлені винятки. Домовленості між підприємцями і дилерами  про встановлення мінімальних перепродажних цін не мають юридичної сили і внесення відповідних положень до контрактів є незаконним. Вважається незаконним надання менш вигідних умов або відмова у постачанні товарів тим дилерам,  які не хочуть брати участі в угодах про підтримання перепродажних цін.

Слід відзначити і таку британську специфіку:

• згаданий механізм не поширюється на надання послуг;
• відсутні заборони щодо максимальної ціни, за якою дилер може продавати товари;
• дозволяється рекомендувати перепродажні ціни.

Щодо “злиттів”, то згідно з британським законодавством “злиття” передбачає не лише придбання контрольного пакету акцій, але і придбання такої частини акцій, яка дозволяє покупцеві контролювати політику відповідного підприємства. Проте не кожне злиття цікавить антимонопольні органи Великобританії. Потрібно, щоб загальна вартість капіталу компанії, яка поглинається, становила понад 70 млн. фунтів стерлінгів. Необхідно також, щоб понад 25% поставок чи покупок товарів або послуг на конкретному ринку в цілому чи на суттєвій його частині знаходилось під контролем підприємств, що зливаються. Британське законодавство не вимагає щоб компанії обов’язково інформували про злиття, яке вже відбулось чи ще очікується. Але на практиці компанії вважають за доцільне інформувати про це. “Акт про компанії” 1989 р. передбачив можливість добровільного повідомлення про злиття ЄС опорами законодавства у сфері конкуренції має ст. 85 і 86 Римського договору. Ст. 85 забороняє, як несумісні зі “Спільним ринком” всі угоди між підприємствами, рішення асоціації підприємств і узгоджені дії, які можуть вплинути на торгівлю між державами – членами, і які метою чи наслідком мають запобігання, обмеження чи скорочення конкуренції на “”Спільному ринку” і, зокрема, які:

• прямо чи опосередковано фіксують закупівельні чи продажні ціни або будь-які інші комерційні умови;
• обмежують чи контролюють виробництво,  ринки, технічний розвиток чи інвестиції;
• розподіляють ринки чи джерела постачання;
• застосовують неоднакові умови до еквівалентних угод з іншими сторонами в торгівлі, таким чином ставлячи їх у невигідне конкурентне становище;
• укладання контрактів ставлять у залежність від прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю сутністю чи у відповідності до комерційних традицій не мають жодного зв’язку з предметами таких контрактів.

За ст. 86 забороняється як несумісне зі “Спільним ринком” будь-яке зловживання домінуючим становищем одним чи більшою кількістю підприємств у межах “Спільного ринку” чи значною його частиною, якщо воно може вплинути на торгівлю між країнами-членами.

Якщо угоди впливають на торгівлю між країнами членами, то вони автоматично є незаконними, якщо лише не звільнені від відповідальності Комісією ЄС. А таке звільнення може надаватись лише за умови, що угода (контракт) сприяє покращенню виробництва, дистриб’юторству, технічному чи економічному прогресу і в той же час надає споживачам “справедливу частку вигод”, не  накладає неналежних обмежень і не надає можливості для усунення конкуренції.

2.3 Шляхи формування антимонопольної  політики в Україні.

В умовах ринкової трансформації економіки України питання захисту конкуренції недопущення зловживання ринковою владою монополістичних структур є особливо актуальним. Створення конкурентного середовища, захист законних інтересів підприємців i споживачів, регулювання діяльності монополій сприяють формуванню цивiлiзованих ринкових відносин, підвищенню ефективності функціонування національної економіки i є однією зі складових антимонопольної діяльності держави.

Сьогодні в Україні створено цілісну систему правових та органiзацiйних механiзмiв антимонопольної дiяльностi, яка відповідає сучасним нормам ЄС і загальносвітовим тенденціям.

Антимонопольне законодавство в Україні представлено 3аконами України: "Про обмеження монополізму i недопущення i недобросовісної конкуренції в пiдприємницькiй дiяльностi" (1992 р.), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996 р.), "Про природні монополії" (2000 р.), "Про захист економічної конкуренції" (2001 р.), "Про Антимонопольний комітет України" (1993 р.) та ін.

Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності», стосується визначає  правові  основи  обмеження   і   попередження монополізму,  недопущення  несумлінної  конкуренції  в  підприємницькій діяльності  і  здійснення  державного  контролю  за  дотриманням   норм антимонопольного законодавства.

Для цілей дійсного Закону вживаються такі терміни:

• ринок  товару  (товарний  ринок)  (  сфера  обороту  товару  однієї споживчої вартості, у межах якої визначається монопольне положення;
• конкуренція ( змагальність підприємців, коли  їхні  самостійні  дії обмежують  можливості  кожного  їх  них  впливати  на  загальні   умови реалізації товару на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, у яких потребує споживач;
• монопольне положення ( домінуюче положення підприємця, що дасть  йому можливість  самостійно  або  разом  з  іншими  підприємцями  обмежувати конкуренцію  на  ринку  визначеного  товару.  Монопольним   признається положення  підприємця,  частка  якого  на  ринку   визначеного   товару перевищує  35%.  Рішенням  Антимонопольного   комітету   України   може визначитися монопольним положення підприємця,  частка  якого  на  ринку визначеного товару менше 35%.;
• монопольна  ціна  (  ціна,  установлювана  підприємцем,  що  займає монопольне положення на ринку і призводить до обмеження  конкуренції  і порушенню прав споживача;
• монопольна   діяльність   (   дії   (бездіяльність)    підприємця (підприємців)  за  умови  монопольного  положення   на   ринку   одного підприємця (групи підприємців) у виробництві і  реалізації  товарів,  а також дії (бездіяльність) органів  влади  і  керування, спрямовані  на недопущення, істотне обмеження або усунення конкуренції;
• монопольне утворення ( підприємство,  об'єднання  або  господарське товариство й інше утворення, що займає монопольне положення на ринку.