Іноваційні технологіїї у викладанні

Інноваційність  розглядають не тільки як налаштованість на сприйняття, продукування і застосування нового, а насамперед як відкритість. Стосовно особистісного чинника  педагогічної діяльності це означає:

1. відкритість вихователя до діалогічної взаємодії з вихованцями, яка передбачає рівність психологічних позицій обох сторін;
2. відкритість культурі й суспільству, яка виявляється у прагненні педагога змінити дійсність, дослідити проблеми та обрати оптимальні способи їх розв'язання;
3. відкритість свого «Я», власного внутрішнього світу, тобто організація такого педагогічного середовища, яке сприяло б формуванню і розвитку образу «Я».

Інноваційність  як принцип педагогіки забезпечує умови  розвитку особистості, здійснення її права  на індивідуальний творчий внесок, на особистісну ініціативу, на свободу  саморозвитку.

 

 

 

 

 

 

 

2.Гуманістична спрямованість освітніх інноваційних процесів

Найголовнішою умовою навчально-виховного процесу  є його особистісна зорієнтованість, спрямована на те, щоб кожний вихованець став повноцінним, самодостатнім, творчим  суб'єктом діяльності, пізнання, спілкування, вільною і самодіяльною особистістю. Саме в цьому і полягає гуманістична спрямованість навчально-виховного процесу, центром і метою якого є особистість вихованця. Ступінь гуманізації цього процесу залежить від того, наскільки він створює передумови для самореалізації особистості, розкриття її природних задатків, прагнення до свободи, відповідальності, творчості.

Необхідність  гуманістичної спрямованості освіти, суттю якої є дбайливе ставлення, повага до особистісного «Я» кожного  вихованця, обґрунтував один із лідерів  гуманістичного напряму, американський  психолог Карл Роджерс (1902—1987). У книзі «Свобода навчатися» він стверджував, що тільки розуміння і прийняття педагогом учня таким, яким він є, без авторитарного тиску з метою кардинально його змінити, робить процес формування особистості результативним. За таких умов відбувається зближення «Я» реального і «Я» ідеального — того, до якого прагне дитина з огляду на актуальні соціальні цінності й норми. Вихователь при цьому покликаний доводити їй, що її люблять, нею цікавляться, займаються. На думку Роджерса, основою змін у поведінці людини є її спроможність рости, розвиватися і навчатися, спираючись на власний досвід.

Орієнтація  на особистісну сутність людини, прагнення  звільнити її від одноманітності в суспільному бутті й особистісному  розвитку домінують у сучасній теорії і практиці виховання та навчання. Складові цієї домінанти є одночасно і характерними ознаками гуманістичної педагогіки. До них належать:

• надання дітям ініціативи у пізнавальній діяльності, створення емоційно стимулюючого навчального середовища, розвиток у дітей саморегуляції і свободи, закорінених у почуття й усвідомлення особистої відповідальності;
• здійснення навчально-виховного процесу в атмосфері взаємодії, приязні, емоційної співдружності;
• структурування педагогічного процесу на визнаній педагогом і дітьми солідарній основі;
• виконання вчителем ролі порадника, консультанта, джерела знань, метою якого є створення для учнів реальних можливостей вибору пізнавальних альтернатив і самореалізації у формі, яка б відповідала рівневі розвитку кожного з них;
• формування і добір освітніх програм з огляду на максимальні можливості розвитку потенціалу і стимулювання творчих здібностей дітей, обговорення вчителем з учнями проблем пізнавального розвитку, засобів його оцінювання.

Гуманістична  педагогіка дає широкий простір  для реалізації позиції дитини у процесі навчання й виховання. У контексті гуманістичної освітньої парадигми принципово іншою бачиться і позиція педагога, якому належить бути не засобом, а визначальним чинником навчального процесу, соратником і супутником дитини на шляхах пізнання. Вчитель, вихователь є провідною фігурою успішної педагогічної взаємодії з вихованцями, від нього залежить оперативність враховування їх особистісних якостей, які постійно змінюються під впливом зовнішніх обставин та індивідуального зростання.

Особистісно-орієнтовану  педагогіку називають інноваційною. Але, як справедливо стверджують  вітчизняні вчені, інноваційною вона є  тільки для нашої педагогічної системи, оскільки інші уже давно еволюціонують  у гуманістичному напрямі, поступово  трансформуючись у систему нових відносин.

На сьогодні зарубіжна педагогічна інноватика випередила у розвитку інноваційні  процеси в техніці, матеріальному  виробництві тощо. Не випадково інноваційна діяльність у сферах матеріальної і духовної культури багатьох найрозвинутіших у сучасному світі країн розпочиналася з виховання нового покоління обдарованих дітей, яким належало у майбутньому здійснювати відкриття. Наприклад, у Японії Асоціацію раннього розвитку і організацію «Навчання талантів» очолює засновник всесвітньо відомої фірми «Соні» Масару Ібука. Основою розвитку розумових здібностей дитини він вважає її особистий досвід пізнання у перші три роки життя, коли активно розвиваються структури мозку. Саме в цей період провідним видом діяльності людини стає навчання, формується її креативний (творчий) потенціал, який є головним засобом розвитку творчості особистості. Тому кожна дитина може бути талановитою, якщо до неї будуть застосовані гуманні методи навчання, які оптимально відповідають її можливостям.

Потреба в людях, готових до життя у  постійно змінюваному соціумі, налаштованих і здатних творити нове у своїй  діяльності, покликала до життя і  стимулює, каталізує (прискорює) інноваційні  освітні процеси, вихід яких на новий  рівень забезпечує стабільність і розвиток соціуму.

Гуманістична  спрямованість інноваційних процесів у системі освіти зумовлена співіснуванням і складними взаєминами в науковій педагогіці й педагогічній практиці традиційної наукової педагогіки, що орієнтована на об'єктивні закономірності виховання й має своїм головним джерелом наукові дослідження, і  створюваної педагогами-новаторами педагогіки співробітництва.

Педагогіка співробітництва — сформований у середині 80-х років XX ст. новаторський напрям у педагогіці, представники якого започаткували й використовували інноваційні системи і методи навчання та виховання.

Завдяки старанням педагогів-новаторів нових  орбіт сягало мистецтво навчання і виховання. Їм належать різноманітні відкриття. На новаторську педагогічну  практику зорієнтовано і немало представників  науки, які свої авторські програми реалізують у закладах освіти не як експериментатори, а як учителі й вихователі. У новаторській педагогіці багатогранно втілена творча сутність навчально-виховного процесу. Якщо наукова педагогіка розвиває загальні закономірності і теоретичні проблеми виховання, то новаторська творить ефективні педагогічні технології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Сутність педагогічної інноватики

Педагогічна інноватика належить до системи загального наукового і педагогічного знання. Вона виникла і розвивається на межі загальної інноватики, методології, теорії та історії педагогіки, психології, соціології і теорії управління, економіки  освіти і є однією з фундаментальних  дисциплін, яка суттєво прискорює  процеси оновлення освіти.

Динаміка  соціально-економічних процесів у  постіндустріальному (електронному, інформаційному) світі радикально актуалізувала  проблему інноваційного потенціалу нації як однієї з гарантій стабільних її позицій у світовому співтоваристві, успішного реагування на різноманітні цивілізаційні виклики. Інноваційність є однією з домінуючих тенденцій  розвитку людства. З урахуванням  цього нова освітня парадигма  вибудовується на засадах збереження і розвитку творчої потенції людини, її спрямованості на самовизначення, стабільно активної життєдіяльності  у змінних соціальних умовах, готовності до сприймання і розв'язання нових  завдань. Тому серед проблем наукової педагогіки пріоритетними є проблеми педагогічної інноватики як складової  загальної інноватики, спеціальної  наукової дисципліни, що розкриває  загальні засади теорії педагогічних інноваційних процесів.

Педагогічна інноватика — вчення про створення, оцінювання, освоєння і використання педагогічних новацій.

Більшість дослідників сходяться на тому, що структура інноваційного навчання оптимально відповідає характеру сучасних соціальних процесів. Як відомо, однією з особливостей сучасного суспільства  є відкрита перспектива. З огляду на це інноваційне виховання і  навчання на противагу традиційному, яке реалізовувалось «у сучасному, виходячи з минулого», прагне функціонувати  у контексті сьогодення, орієнтуючись на майбутнє.

Як галузь педагогіки педагогічна інноватика є досить молодою наукою. У зарубіжній педагогіці дослідження інновацій  започатковані в 60-х роках XX ст. і  мають яскраво виражений прикладний характер. Здебільшого вони зосереджені  на теоретичному обґрунтуванні, аналізі  різноманітних аспектів інноваційних процесів у системі навчання і  виховання, виробленні практичних рекомендацій щодо освоєння, впровадження новацій, забезпечення оптимального режиму функціонування інноваційних проектів і програм. Проблеми інновацій досліджують сербський  педагог К. Ангеловськи та англійські й американські педагоги X. Барнет, Д. Гамільтон, Н. Грос, У. Кінгстон, Н. Лагервей, М. Майлз, А. Хаберман, Р. Хейвлок та ін. Інтерес до інновацій світової педагогічної громадськості виявляється у  створенні інформаційних служб (Центр  дослідження інновацій в освіті під егідою ЮНЕСКО, Азіатський центр педагогічних інновацій для розвитку освіти), започаткуванні програм впровадження педагогічних інновацій, проведенні міжнародних конференцій, діяльності організацій, що узагальнюють педагогічні нововведення в різних країнах світу, інформують про них педагогічну громадськість на сторінках спеціальних часописів. Зокрема, Міжнародне бюро з питань освіти (Франція, Париж) публікує такі періодичні видання, як «Педагогічні інновації», «Інформація та інновація в освіті» та ін.

Розвиток  педагогічної інноватики в Україні  пов'язаний із масовим громадсько-педагогічним рухом, спричиненим суперечностями між суспільними потребами щодо розвитку і функціонування навчально-виховних закладів і реальним буттям навчально-виховної справи.

Педагогічна інноватика полягає у постійному пошуку і впровадженні нових максимально  ефективних технологій навчання і виховання, результатом яких має бути формування високоадаптованої до змінних умов, активної діяльної, творчої особистості, яка вміє аналізувати, долати будь-які  труднощі, бо вона ще в юному віці з допомогою вчителя пізнала, створила себе, навчилася володіти собою. Орієнтація на нове, пошук і  впровадження нового не є самоціллю  педагогічної інноватики. Передусім  вона спрямована на забезпечення адекватності навчально-виховного процесу і  його результатів вимогам суспільства. А в динамічно змінюваному  соціумі це спонукатиме до постійного оновлення змісту і форм навчання та виховання, максимально уважного і водночас критичного ставлення  до всього нового.

Термін  «нове» тлумачиться як уперше відкрите, створене або зроблене, яке сформувалося недавно замість попереднього.

Дослідники  проблем педагогічної інноватики намагаються  співвіднести нове у педагогіці з  корисним, прогресивним, позитивним, сучасним, передовим. На думку сучасного російського  вченого Володимира Загвязинського, нове у педагогіці — не лише ідеї, підходи, методи, технології, які у  таких поєднаннях ще не висувались або ще не використовувались, а й  комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу, які ввібрали в себе прогресивне начало, що дає  змогу в змінних умовах і ситуаціях  ефективно розв'язувати завдання виховання та освіти. Для того щоб  реалізація, утвердження нового зумовлювали  позитивні зміни, необхідно, щоб  воно було засобом вирішення актуальних для конкретного навчального  закладу завдань, витримало вимогливу  експериментальну перевірку.

При виборі нововведення, прийнятті рішення  про його доцільність керуються  аналізом реальної ситуації, а не лише особистим баченням, уподобаннями. Важливо на цьому етапі враховувати технологічний (специфіка використання) та особистісний (такі індивідуальні якості педагога, як професійна підготовленість, комунікабельність, емоційність тощо, від чого залежить ефективність освоєння нового засобу) аспекти нового педагогічного засобу.

Не завжди і не всюди впровадження нового забезпечує позитивні результати, не кожне нововведення раціональне, виправдане, прогресивне, часто воно дестабілізує функціонування педагогічної системи, створює додаткові  труднощі для педагогів і їх вихованців.

Прогресивним, як відомо, є лише ефективне, що дає  максимальні результати, не спричинює  шкоди, відкриває нові можливості. Від  часу виникнення воно залежить не завжди. У соціальній, навчально-виховній практиці відомо немало випадків, коли нове, щойно  відкрите, створене породжувало неабиякі проблеми для людини і людства, тому нічого спільного з прогресивним воно не мало і не могло мати. Отже, про прогресивність або непрогресивність нового можна судити лише за результатами його освоєння, функціонування.

Нове  як особливий феномен співвідносять  за такими ознаками:

• просторово-часова неідентичність (несхожість новоствореної, новосформованої, щойно відкритої системи на інші);
• актуальність (важливість, нагальність, суттєвість нового для певного часу);
• стабільність (свідчить про єдність, цілісність, повторюваність основних елементів нового протягом певного проміжку часу);
• ефективність (засвідчує об'єктивну можливість за допомогою новацій розв'язувати завдання, заради яких вони були створені);
• оптимальність (свідчить про найвищу економічність і ефективність створення нового засобу або способу діяльності, а також про змогу з його допомогою оптимальним шляхом розв'язувати проблеми);
• змінюваність (новий засіб, який апробується в педагогічній діяльності, постійно доопрацьовується, модифікується, видозмінюється).