Іран: у пошуках шляхів подолання міжнародної ізоляції

Внутрішньополітичні наслідки революції проявилися у  встановленні в країні теократичного  режиму мусульманського духовенства, підвищення ролі ісламу абсолютно у  всіх сферах життя. Відбулися кардинальні  зміни і в зовнішній політиці. Відносини Ірану з США стали  вкрай напруженими. Дипломатичні відносини  були розірвані 4 листопада 1979 року, коли в Тегерані було захоплено посольство США, а дипломати провели в  заручниках 444 дні. Загарбники (студенти, серед яких, за деякими даними, можливо, був діючий президент Ірану, тоді — офіцер спецпідрозділу КПІР і  активіст молодіжної організації «Установа  згуртування єдності» — Махмуд Ахмадінежад) стверджували, що переслідували агентів  ЦРУ, що планували повалення революційного  уряду. Вони також вимагали видачі шаха. Лише в 1981 році за посередництва Алжиру криза була розв'язана, і заручники  відпущені на батьківщину. Не покращилися відносини і з СРСР — Ісламська революція практично співпала за часом з введенням радянських військ в Афганістан. За деякими відомостями, спочатку планувалося захоплення саме радянського, а не американського посольства. [14] На сучасному етапі зовнішньополітична концепція США відносно Ірану зазнала хоча і не радикальних, проте важливих змін. Американські правлячі кола, усвідомлюючи значення Ірану в регіоні (в тому числі, для врегулювання афганської і іракської проблем), розуміють, що в нинішніх умовах принципова позиція значно зашкодить американським інтересам. Тож, об’єктовий статус Ірану для американської зовнішньої політики витікає з розуміння ІРІ як геополітичного центру і водночас геостратегічного актора.

Сьогодні  в США по відношенню до Ірану та й щодо політики на Середньому Сході загалом конкурують декілька стратегічних підходів.

Перший, офіційний, що був успадкований нинішнім президентом США Дж. Бушем-молодшим від попередників, міститься у стратегії «ізоляції та стримування», яка включає перешкоджання іранській зовнішній торгівлі, переслідування та галасливе викриття іранського тероризму, а також надання економічної та військової допомоги іранським супротивникам. У своїх найбільш різких формах цей підхід передбачає «покарання» Ірану за моделлю чергової «Бурі в пустелі», тобто провокування збройного конфлікту та його придушення багатонаціональними силами за мандатом ООН або ж за моделлю антитерористичної операції, типу операції проти талібів.

Другий  підхід, вперше проголошений 3. Бжезинським, пропонує перейти від ізоляції Ірану  до його «втягнення в орбіту американської політики», 3. Бжезинський вважає, що пошук в Тегерані альтернативних поміркованих елітних груп та приведення їх до влади не тільки дозволить через дружній Америці Іран найкоротшим шляхом вивести на світовий ринок сировинні ресурси Каспію та Центральної Азії, а й через «іранську лійку» остаточно вирвати всі країни СНД макрорегіону (Середня Азія, Закавказзя) із сфери впливу Росії, тим самим назавжди поховавши російські імперські амбіції.

Окрім цього, 3. Бжезинський - автор концепції  азіатської «дуги напруги» та найкращий  знавець її найбільш гарячих точок - ймовірно, передбачає в подальшому використовувати полум'я цієї дуги у її східній частині (Афганістан, Пакистан, Таджикистан, можливо, Киргизія та Казахстан) для деструктивного підриву головного геополітичного конкурента США в XXI столітті - Китаю. Ще у квітні 1997 року цей «миротворчий» підхід до Тегерана було знову озвучено відразу двома колишніми відомими зовнішньополітичними діячами США - 3. Бжезинським та Б. Скоукрофтом.

Третій  підхід сформулював Г. Кисінджер. Він  розглядає ситуацію з позицій  конкурентної боротьби між Європою  та США, що постійно посилюється. Задля перемоги в цій боротьбі США можуть спровокувати спочатку локальні, а потім і глобальні конфлікти на теренах ісламської південної Євразії, і в першу чергу, у нафтодобувних регіонах Перської затоки, а також у Північній Африці. Подібний процес зумовить тривалу світову нафтову кризу, яка найвідчутніше ударить по енергонедостатнім конкурентам США - Німеччині, Японії, Китаю (як це може бути, показала криза 1973 року, коли за три місяці світові ціни на нафту збільшилися вчетверо) і в якій США з їхніми власними нафтовими запасами та контролем над родовищами Карибського басейну будуть найменш постраждалою стороною.

Цей підхід був вперше конкретно позначений Г. Кисінджером у журналі «Business Week» наприкінці січня 1997 року, де він скаржився, що Саудівська Аравія та Йорданія як єдині союзники США в Перській затоці надзвичайно слабкі, а турецький «якір» американської політики стає все менш надійним через можливу перемогу ісламістів в Анкарі. Далі Г. Кисінджер говорить про те, що якщо США не будуть спроможні стабілізувати ситуацію у Перській затоці, їм треба чекати неминучого вибуху.

Після закінчення ірано-іракської  війни і зі смертю Хомейні відносини  Ірану з Європою стали поступово  налагоджуватися, цьому багато в  чому сприяла прагматична політика Рафсанджані. Були налагоджені нові відносини з незалежними республіками СРСР. Зокрема, Іран засудив чеченський сепаратизм, надавши тим самим  негласну підтримку Росії у цьому  питанні. Сьогодні Іран бере участь у відновленні економіки Чечні. Багато в чому завдяки дипломатичним звязкам.

Відносини Ірану з країнами Західної Європи залишались напруженими протягом всього періоду існування революційної республіки. Це було пов'язано з тиском США на своїх західних союзників, смертним вироком винесеним іранським духовенством письменнику Салману Рушді за книгою "Сатанинські вірші" і хвилею вбивств іранських дисидентів і курдських емігрантів, що прокотилась країнами Західної Європи. Погіршились відносини Ірану з Німеччиною (головним торговельним партнером країни в ЄС), коли німецький бізнесмен був приговорений шаріатським судом до смертної кари за поцілунок іранки. Лише завдяки зусиллям німецького МЗС і світової спільноти вдалось його звільнити і скасувати вирок. Але визначальним в відносинах Ірану з ЄС залишається економічний чинник. Після спустошливої війни з Іраком Іран звернувся до розвинутих країн і міжнародних фінансових інституцій за позиками для відбудови зруйнованої економіки, в результаті чого зовнішній борг країни сягнув 30 млрд. доларів. Оскільки виплати по зовнішньому боргу залежали від прибутків від іранської нафтової промисловості, головні кредитори (країни Західної Європи) були об'єктивно незацікавленими в підтримці американських санкцій проти Ірану. Іран також оголосив про грандіозний план збільшення видобутку нафти на 10% до кінця XX століття і запропонував вкрай вигідні умови розподілу прибутків західним корпораціям, що негайно скористались нагодою утвердитись в нафтогазовій промисловості країни. Європейські моделі побудови відносин з Тегераном дещо відрізняються від американських. Не забезпечена власними енергетичними ресурсами Європа (і в першу чергу Німеччина) приділяє величезну увагу прокладанню безпечних шляхів до нафтогазових родовищ, особливо у регіоні Перської затоки. Деякі експерти ще 1979 року висловили припущення, що «ісламська революція» в Ірані, яка свого часу стала повною несподіванкою як для США, так і для СРСР, була організована не без допомоги спецслужб деяких європейських країн і мала відіграти роль своєрідного інструмента для виштовхування з регіону США, що занадто міцно закріпилися тут.

Подібна гіпотеза цілком відповідає наступному розвиткові подій, під час якого  виявилось, що Європа, на відміну від  Америки, швидко поновила досить широкий  спектр політичних, економічних та військово-технічних відносин з Тегераном (Європа щорічно закуповує в Ірані нафти більш ніж на 5 млрд. доларів), а Німеччина стала його головним зовнішньоторговельним партнером (пригадаємо, що відому АЕС в Бушері - сучасний приклад плідної співпраці росіян з іранцями - колись починали будувати саме німці).[23, ]

Загалом слід зазначити, що традиційна для німецької  політичної традиції модель побудови «мосту» через Босфор до Перської затоки та Середньої Азії відроджується у сучасній східній політиці ФРН. Відомо, що сьогодні серед елементів цього «мосту» - Хорватія і Боснія, югославський Санджак і Косово, Албанія, Македонія, Болгарія та традиційно дружня Німеччині Туреччина. Зрозуміло, що «іранський прогін» цього «мосту» для Берліна є дуже важливим. Втім, нормалізації відносин між провідними європейськими країнами та Ісламською Республікою Іран і встановленню між ними взаємовигідних партнерських відносин заважають численні перешкоди. Показовим в цьому плані було погіршення відносин, раніше цілком доброзичливих, між спецелужбами Ірану та Німеччини, що сталося 1996 року.

У Франції  часто проходять демонстрації проти  політики Ірану. Французьке суспільство вимагає створення «нового суспільства і Ірані, заснованого на свободі, рівності, демократії, повазі до прав людини і поділі релігії і держави». Ядерна проблема буде визначати будь-які зміни в бізнес-кліматі Ірані. Франція, Великобританія та інші європейські партнери підкреслили Іран має перспективи, проте загострення ядерної кризи може призвести до погіршення співробітництва.

Іран об'єктивно зацікавлений в  співпраці з країнами ЄС, оскільки вони є джерелом інвестицій і новітніх технологій, тобто того, що два головних партнера Ірану - Китай і Російська Федерація надати в повному обсязі не в змозі. Пошук нових партнерів допоміг Ірану подолати деякі негативні наслідки міжнародних санкцій. Саме в 90-х роках Іран все більше починає орієнтуватись на економічну і військово-тсхнічну співпрацю з Російською Федерацією і Китаєм.

Військово-тсхнічне співробітництво з Китаєм має довгу історію. На період ірано-іракської війни припадає активізація іранських закупок зброї і стратегічних матеріалів з Китаю. Американська блокада Ірану і відмова СРСР продавати зброю країні, що воювала з його традиційним "клієнтом" Іраком стали причинами перетворення Китаю на головного постачальника зброї режиму Хомсйні. Іран отримує китайські протикорабсльні і протитанкові ракети кількох модифікацій, артилерійські системи, танки і стрілкову зброю. Швидкозростаюча економіка Китаю вимагає нарощування імпорту нафти з близькосхідного і центральноазіатського регіонів, в тім числі з Ірану. Китайці, які були великими покупцями західних технологій, перепродали їх Ірану, чим сприяли створенню в Ірані власної допоміжної індустрії, що підтримувала нафтовидобувну промисловість. Саме оборонна сфера найбільше цікавить Іранську сторону, яка довгий час несла збитки через західне ембарго на постачання високотехнологічних систем ведення бою. Продаж Китаєм озброєнь Ірану має довгу історію. На період ірано-іракської війни припадає активізація іранських закупівель у Китаю зброї і стратегічних матеріалів, що було пов'язано з американською блокадою Ірану і відмовою СРСР продавати спецвироби країні, яка воювала з його традиційним „клієнтом" - Іраком. Наразі Іран отримує китайські протикорабельні і протитанкові ракети кількох модифікацій, артилерійські системи, танки та стрілецьку зброю.

Завдяки прокладеному між високогірними  районами Китаю та Пакистану стратегічно  важливому Каракорумському шосе, сьогодні Іран та Китай вже обмінюються  своєю продукцією через територію  Пакистану. Швидко зростаюча економіка  Китаю вимагає нарощування імпорту  нафти з близькосхідного та центральноазійського регіонів, у тому числі з Ірану. Китайці, які були активними покупцями  західних технологій, перепродували  їх Ірану, чим сприяли створенню  в країні власної допоміжної індустрії, яка підтримувала нафтовидобувну промисловість  в умовах західного бойкоту. Отже, як показує практика, визначальними  для обох країн є економічні інтереси, хоч позиція їх керівництва збігається в більшості актуальних питань регіонального  життя.

В 90-х роках  Іран традиційно підтримував з Російською Федерацією дружні відносини. Країни займають спільну позицію в питанні розподілу ресурсів Каспійського моря, яка полягає в необхідності створення інтернаціонального режиму використання ресурсів Каспію. Росія і Іран аргументують, що Каспій це гігантське озеро, тобто для визначення його статусу не можна застосовувати міжнародне морське право, що передбачає його поділ на національні сектори. В 1995 році Іран і Росія домовились координувати свою нафтогазову політику, ініціювали кілька проектів по освоєнню нафтових родовищ. Країна стала важливим постачальником іранським збройним силам винищувачів і підводних човнів, ракетних технологій (Іран - третій в світі імпортер російського озброєння, після Китаю і Індії), виконавцем великих індустріальних проекті.

Росія та Іран також довго займали спільну  позицію в питанні розподілу  ресурсів Каспійського моря. Зводилась  вона до необхідності створення інтернаціонального режиму їх використання. Країни підкреслювали, що Каспій-це велетенське озеро, а  отже, для визначення його статусу  не можна застосовувати міжнародне морське право, яке передбачає поділ  моря на національні сектори. Потім  Росія відмовилася від цієї ідеї і запропонувала поділ по серединній лінії, в той час як Іран, якому  географічно належить лише 14 відсотків  морської акваторії, претендує аж на 20 відсотків його дна. Сьогодні Росія, Казахстан і Азербайджан виступають за серединний поділ, бо в такому разі країни з великою береговою лінією отримають значні національні сектори. Іран же відстоює поділ Каспія на 5 рівних частин. Однак такі розходження в  цілому не дуже вплинули на рівень співпраці  в нафтогазовій сфері. Зокрема, в 1995 році Іран і Росія домовились координувати свою нафтогазову політику, ініціювали кілька великих спільних проектів з  освоєння нафтових родовищ на території Ірану [26,113 ].

Росія стала важливим постачальником іранським  збройним силам винищувачів і  підводних човнів, ракетних технологій (Іран — третій, після Індії та Китаю, імпортер російського озброєння  у світі), виконавцем великих індустріальних проектів. Як вважають у Вашингтоні, успішний запуск іранської ракети „Шихаб-3" з дальністю польоту 1300 кілометрів став можливим завдяки допомозі російських спеціалістів. Отже, відносини з  Росією і Китаєм є для Ірану  важливим стратегічним резервом на випадок  загострення суперечностей із США, а також альтернативним джерелом постачання сучасної зброї, яке поступово  перетворилося на основне.

Китай і Росія давно вже належать до ключових торговельно-економічних  партнерів офіційного Тегерану, тепер  із ним зближується й Індія, зацікавлена, насамперед, у доступі до іранських  енергоносіїв. Підштовхують партнерів  до співпраці також такі чинники, як побоювання американської гегемонії  і бажання Росії створити зі своїх  союзників могутній азійський блок у складі Індії, Китаю та Ірану, що виступатиме на противагу гегемонії  США. На святкуванні Дня Республіки 25 січня 2003 року лідери Індії та Ірану  підписали угоду про стратегічне  партнерство та відкрито засудили США  за політику „подвійних стандартів" і немотивоване бажання розпочати  бойові дії проти Іраку. Для Індії, яка має напружені відносини  з мусульманськими країнами через  Кашмірську проблему, важливого значення набуває партнерство з Іраном, як однією з найбільших країн ісламського світу, що має значний вплив в Організації Ісламська конференція. Іран, який завжди мав непогані відносини з Пакистаном (за винятком нетривалого періоду правління руху „Талібан" в Афганістані), може в перспективі виступити посередником між Індією та Пакистаном для врегулювання конфлікту між ними. Наразі спільною ініціативою, що може зблизити ці країни, є запропонований Іраном суперпроект 2600-кілометрового газопроводу через Пакистан до Індії, від реалізації якого виграють усі три країни.

Особливий інтерес  іранська дипломатія традиційно проявляє до Південного Кавказу. Офіційні особи  Ірану знову й знову заявляли про готовність Ірану стати посередником в урегулюванні вірмено-азербайджанського  нагірно-карабахського конфлікту.

Причому активність Тегерана поширюється  як на Вірменію, так і на Азербайджан. Показовим з'явився приклад, наведений  співробітником Апарата президента Вірменії Сергієм Шакарянцем. Один з іранських регіональних аятола призвав оголосити джихад всім тим, хто зазіхає на землі мусульман (явно малися на увазі вірмени). Після  цього в особистій бесіді г-на Шакарянца із цим аятоллой було висловлене незадоволення такою антивірменською заявою, з огляду на рівень вірмено-іранських відносин. Іранська сторона завірила, що це буде враховано, і буквально через кілька днів інший іранський аятолла призвав оголосити Азербайджану священну війну у зв'язку з руйнуванням шиїтських мечетей на його території. [38, ]