Винекнення стану воъныв

Становлення самурайства  

Виникнення самурайства не являє собою виняткового явища в соціальній історії народів світу. Стани і касти професійних воїнів існували в багатьох державах Європи й Азії в епоху панування феодалізму.  

У Японії поява стану воїнів була тісно зв'язана зі становленням феодалізму, що розвивався загалом по тим же класичним законам, що і феодальний лад Західної Європи.  

Постійні війни з аборигенами Японських островів - айнами - вели до проникнення японців з південних і центральних областей Хонсю на північний схід країни, що супроводжувалися захопленням айнських земель. Ця експансія робила можливими розподіл території айнів між японськими дайме, що ставали панами айнської землі. Виникали сильні і постійні дружини для захисту володінь від вторгнення в них айнів і військ інших князівств, а також для придушення селянських повстань.  

У XII в. після перемоги коаліції під керівництвом феодалів з роду Мінамото над іншим могутнім угрупуванням на чолі з родом Тайра в Японії встановився режим військової диктатури, при якому влада в країні знаходилася в руках верховного воєначальника - сьогуна. Подібна форма правління відсувала імператора, позбавленого фактичної влади, на задній план і дозволяла князям більш ефективно експлуатувати селян і інші нижчі шари населення, утримуючи їх у підпорядкуванні силою зброї. З цього часу самурайство, під яким у широкому змісті слова стали згодом матися на увазі світські феодали, починаючи від великих впливових князів (дайме), включаючи і самого сьогуна, і кінчаючи дрібними дворянами, остаточно завоювало політичну владу, ставши пануючою силою країни. Феодальне лицарство складалося і юридично оформлялося як спадкоємний і привілейований стан усередині пануючого класу, будучи його складовою частиною.  

У зв'язку з відмінністю соціальних функцій і матеріального становища різних шарів самурайства воно мало складну ієрархічну структуру, пов'язану відносинами особистого служіння васала сюзеренові і заступництвом князя своїм слугам. Найбільш характерною рисою, притаманною Японії, була численність військово-служилого дворянства. Це було обумовлено прагненням окремих дайме до могутності і переваги над протистояти їм феодальними князями і необхідністю боротися в міжусобицях і при селянських повстаннях власними силами, без підтримки ззовні. У визначені тимчасові відрізки історії Японії (XVI - XVII ст.) Стан воїнів нараховував разом з родинами близько 2 млн. чоловік (із прислугою - близько 3 млн.), що становило приблизно 10% усього населення країни. У порівнянні з цим середньовічні лицарі в країнах Західної Європи, наприклад Англії і Франції, навряд чи складали 1 - 2% населення. Тут же варто відзначити, що відношення європейських лицарів і японських самураїв до селян було різним. Якщо в Європі в епоху середньовіччя селянин розглядався як ганебне і грубе істота, то в Японії, незважаючи на антагонізм між станом воїнів і селянськими масами, гноблення й експлуатацію селянства, хлібороб наближався по своєму соціальному стані до самурая, а його праця відповідно до конфуціанським вченням вважався шановним. В ідеологічному плані між самурайства і селянством також не було різкого протиставлення, яке спостерігалося по відношенню до ремісникам, купцям, акторам та іншим нижчих шарів суспільства. Не випадковим тому було те, що багато селян удостоювалися до старості права носіння малого самурайського меча. З іншого боку, селянство часто орієнтувалося на самурайство, прагнучи наслідувати стану воїнів.  

Крім того, самураї істотно відрізнялися від лицарства європейських країн часів середньовіччя економічними позиціями, своїм специфічним етичним вченням бусідо, релігійними поглядами. В іншому самураї загалом були схожі з західноєвропейськими воїнами. Самурайство так само, як і лицарі Європи, займали особливе місце в соціальній структурі суспільства, вважаючи вірність сюзеренові головною чеснотою воїна, а військову справу - основним і єдиним заняттям будь-якої шляхетної людини, з зневагою ставилися до трудової діяльності. Самурайство, як стан, проіснувало понад сім століть, і було формально скасоване після 1868 р. (вірніше, було змінено його якісний стан відповідно до духу часу і буржуазними перетвореннями). Тим не менш традиції самураїв, вироблені протягом тривалого часу, не зникли. Традиційні риси, властиві самурайству середньовічної Японії, були обновлені і трансформовані, ставши основою японської ідеології.  

Слово "самурай" (сабурай), утворене від дієслова старо японської мови "сабурахі", має в японському словнику древньої мови наступне тлумачення: "служити великій людині, людині вищого стану"; "служити господарю, захищати господаря". Для графічного позначення цього слова японці скористалися китайським ієрогліфом, що читається як "дзи". Розкладання цього ієрогліфа на складені (рен - людина і сі - буддійський храм) говорить про ймовірне застосування цього знака для позначення людей, що охороняли буддійські храми і службовців при них.  

Самураєм називали в Японії слугу знатного особи, службовця його інтересам, що охороняє його маєток, майно і його самого. Самураїв можна як приклад порівняти зі скандинавськими хускарлів XI ст., Які розглядалися в соціальній організації як слуги або дружинники, які служать лише при дворі феодала.  

Крім зазначеного позначення, поняття воїн, боєць, дружинник показувалося в японській мові ще ієрогліфами, читається як "бусі" (або просто "сі"), які були також узяті з китайської писемності (ву і ши).  

Початок становлення стану самураїв можна віднести до відносно пізнього часу - VI - VII ст.  

У 645 р. після перемоги в боротьбі за владу двох будинків родоплемінної знаті Сумерагі і Накатомі, очолюваних принцом Накано Ое і Накатомі Каматарі, над родом Сога, на престол був зведений представник перемігшої коаліції - 36-й імператор Японії Котоку (645 - 650), який прийняв титул тенно - син Неба. Прихід до влади Котоку отримав в японській історії назву "переворот Тайка" ("Тайка" - девіз правління імператора Котоку, буквально - "Велика перерва"). По суті метою боротьби між пологами та наступного за тим перевороту були реорганізація племінного управління стародавньої Японії, прагнення до створення сильного централізованої держави і міцної державної влади. Еталоном такої влади, до якої прагнув принц Сьотоку-Тайси (593 - 622) на початку VII ст., Було китайська держава династії Тан.  

Переворот Тайка сприяв розвитку японського монархічної держави з усіма властивими йому атрибутами, а також встановленню виробництва, передумови якого вже склалися на той час у Японії. У 645 - 646 рр.. влада провела ряд реформ, найважливішою з яких була ліквідація звань родоплемінної знаті і її права володіння землею, що було перешкодою на шляху до оформлення нової держави. Країна була поділена на повіти й округи; така система отримала назву "гункен". Переворот і реформи Тайка оформили виникнення централізованої держави, забезпеченого регулярною армією, на чолі зі спадковим імператором. В областях, що мали стратегічне значення (прикордонні райони), з'явилися гарнізони, в яких служили люди, що досягли повноліття (20 років). Для несення гарнізонної служби на окраїнах у мирний час покликана 1 / 3 чоловічого населення країни у віці від 20 до 60 років. Закликувані зводилися в загони, що називалися "гундан", тобто "Місцеві дружини". Охоронці називалися "сакіморі (" охоронці передових пунктів "). Деяких з них відряджали в Кіото для охорони імператорських палаців; їх називали" едзі "(" охоронні мужі ").  

У воєнний час кілька дружин з'єднувалися в армію - ітігун під командуванням воєводи - сьогуна, три армії у свою чергу зводилися в одну велику, керовану тайсегун ("більший", "великий" сьогун), якому імператор дарував меч - знак воєводських повноважень. Після військових походів війська розпускалися, їхня зброя складалася в комори. Цією зброєю відало одне із шести заснованих міністерств (військове міністерство). Дружинників-самураїв, що оформилися потім у стан воїнів, у той час ще не було. Реформи Тайка встановили також поземельні феодальні відносини, що носили форму надільної системи. Основні принципи цієї системи були оформлені і зафіксовані в 701 р. У цивільному укладенні - кодексі "Тайхо ріцуре", або "Тайхоре" (від "Тайхо", буквально "Велике скарб" - назва періоду правління імператора Момму (701 - 704) і " ре "- кодекс), створеному також за аналогією до законодавства імперії Тан. "Тайхоре" ознаменував початок покріпачення вільних общинників і складання феодальних аграрних відносин. Вся земля переставала бути власністю сільської землеробської громади, вона оголошувалася державної (імператорської) власністю і віддавалася селянам у тимчасове користування.