Використання діалектизмів в мові художніх творів В. Стефаника

б) назви страв: жур (їжа з вівсяного борошна), ґалаґани (вид печива), чулаки (довгасті пампушки з гречаного або пшеничного борошна), гуґоль (їжа з курятини, приправлена квасолею й цибулею) — у північних говорах; балабухи (спечені або зварені з тіста шишки), бекмес (мед із бурякового соку або кавунів), кваша (солодка страва з житнього борошна) — у південно-східних говорах; бануш (кукурудзяний куліш на овечому лої), гуслянка (ряжанка з овечого молока), плачинда (вид печива) — у південно-західних говорах;

в) назви предметів побуту: ванькир (спальня), овинь (примішення для просушування снопів), оденок (дерев'яний настил під копицею, стіжком) — у північних говорах; ковганка (дерев'яна посудина для затовкування сала), сапетка (велика корзина), підкат (навіс для зберігання сільськогосподарського реманенту) — у південно-східних говорах; оборіг (споруда з рухомим дахом), кошниця (високий стоячий кіш, виплетений із ліщини з дахом, для зберігання кукурудзи в качанах), колиба (чабанська або лісорубська хатина з конусоподібним верхом) — У південно-західних говорах;

г) назви, пов'язані з місцевими природними та кліматичними умовами: заплеск (смуга піску, змочуваного хвилями), бабана (піщаний острівець на мілині), припай (смуга піщаного берега моря під кручею), верховна (вітер із суші), низовка (вітер із моря), побережник (вітер уздовж берега), камка (морська трава) — на узбережжі Чорного моря; плай (гірська стежка), полонина (пасовище в горах), кичера (лиса гора), ізвор (джерело), бескид (круча, ущелина), грунь (верхів'я гори у Карпатах).

Семантичні діалектизми відрізняються від нормативно вживаних у літературній мові слів лише своїм значенням (чýдно ‘незручно’, тісний ‘сутужний’, ризи ‘дерев’яні лотоки для спускання зрубаних колод з гір’).

Фразеологічні діалектизми у своїй структурі відбивають фонетичні, граматичні, лексичні особливості різних діалектів, тому в літературних джерелах виступають як варіантні (’не розумітися з ким’: ні в кут, ні в двері — ні в ліс, ні в поле — ні горі, ні долів — ні берегом — ні водов). Широке вживання окремих лексичних діалектизмів зумовлює перетворення їх у так звані поетизми — характерну стилетворчу ознаку мови поезії (лексема вáтра ‘вогнище, полум’я, багаття’, яка локалізована в говорах карпатської зони, в 50 — 60-і рр. активно вживалася у творах багатьох східноукраїнських поетів). Усталення вживання слів і словоформ як діалектизмів, їх відповідне опрацювання у нормативних словниках і граматиках (з відповідними кваліфікаціями діал., обл.) є передумовою поступового переходу цих діалектів до нормативних, збагачення за їхній рахунок структури і виражальних можливостей літературної мови.

Українська діалектична мова являє собою складну ієрархію діалектних одиниць, кожна з яких функціонує на певній обмеженій території і характеризується певними специфічними ознаками (рисами) різних структурних рівнів, якими вирізняється з-посеред інших. Однак уся різноманітність діалектних одиниць нашої мови зводиться зрештою до трьох основних діалектичних угруповань, що об’єднують однотипні діалекти з рядом спільних фонетичних, граматичних і лексичних ознак, якими вони й розрізняються між собою.

У сучасній українській діалектології розрізняють три наріччя, або діалектні групи: 1) поліську, або північноукраїнську, 2) південно-західну, 3) південно-східну. Ця класифікація підтверджується даними численних монографічних, а також лінгвогеографічних досліджень.

При розгляді фонетичної системи, граматичної будови й лексики української діалектної мови можна побачити в загальних рисах взаємовідносини між основними діалектними угрупованнями української діалектної мови на різних структурних рівнях. Так, на рівні фонетики більше спільного мають південно-східні і південно-західні діалекти, в той час як для поліських діалектів властива дуже своєрідна фонетична система. На рівні граматики (морфології і синтаксису), а також на рівні словотворення і лексики чітко окреслюються з-поміж інших південно-західні діалекти, хоч на кожному із структурних мовних рівнів кожне з основних діалектних угруповань української мови характеризується більшою чи меншою кількістю специфічних ознак, якими вони протиставляються одне одному і літературній українській мові.

Найбільша діалектна розчленованість властива південно-західним діалектам; відчутно розчленовані також поліські діалекти. Найбільшою діалектною однорідністю характеризуються південно-східні діалекти, що охоплюють і найбільшу територію, на якій проживає більша частина українського населення.

Говори середньої Наддніпрянщини, що становлять основний масив південно-східної діалектної групи і належать до говорів старшої формації, будучи найодноріднішими з-поміж українських діалектів, лягли в основу української національної літературної мови. Проте південно-східні діалекти, хоч і найближчі до літературної мови, своєю фонетичною системою, граматичною будовою й лексичним складом, на кожному із структурних рівнів мають характерні особливості, якими вони відрізняються від літературної української мови і протиставляються іншим діалектним групам.

Галицько-буковинська група говорів. У цій групі виділяються: 1) наддністрянські, 2) покутсько-буковинські, 3) східнокарпатські, чи гуцульські, говірки. Крім того, до цієї групи відносять і надсянські говірки, які, проте, рядом ознак прилягають до карпатської групи говорів.

Поширені згадані говори на території історичної Галичини та північної Буковини. Об’єднуються вони в одну групу рядом ознак, якими протиставляються, з одного боку, волинсько-подільським, а з другого ― карпатським говором.

Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки. Поширені вони на Покутті і північній Буковині, тобто в південно-східних районах Івано-Франківської області, де побутують власне покутські говірки (перехідні до наддністрянських), і в Чернівецькій області, за винятком західних її гірських районів. На півночі межа цих говірок проходить по Дністру, де вони стикаються з подільськими і наддністрянськими говірками, далі йде по правій притоці Дністра річці Бистриці, збігаючись з межею також наддністрянських говірок, на заході покутсько-буковинські говірки сусідять із східно-карпатськими, чи гуцульськими, розмежувальна лінія яких (досить неокреслена) проходить через такі населені пункти з північного заходу на південь: Надвірна, Коломия, Кути (Івано-Франківська область), Вижниця, Берегомет і далі на південь по верхів’ю річки Сирету (Чернівецька область), а на півдні ― з румунською та молдавською мовами.

Покутсько-буковинські говірки досить неоднорідні. Поряд із власне покутськими і власне буковинськими виділяються ще північно-бессарабські говірки, які рядом ознак зближуються із сусідніми подільськими.

 

РОЗДІЛ ІІ. Аналіз використання діалектизмів у творах               Василя Стефаника

 

Мова твору письменника-новатора Василя Стефаника «Камінний хрест» належить до південно-західного наріччя, або діалектної групи. Покутсько-буковинські, або надпрутські говірки, поширені на Покутті і північній Буковині, стали основою для лексичної тканини твору.

 

2.1 Покутсько-буковинський діалект у мові творів В. Стефаника

Покутсько-буковинський діалект входить до південно-західної діалектної групи української мови,  поширений в Івано-Франківський (південно-східні райони) і в Чернівецькій областях (за винятком західних районів — Путильського та Винницького. На заході межує з гуцульським говором, на  заході і півночі з наддністрянським говором і на  сході з подільським говором. Складається з двох говіркових масивів — покутських і буковинських (основних) говірок.

Василь Стефаник у своїй творчості розглядав діалект як один із основних художніх засобів, потрібний не тільки для створення необхідних образів, але й для відтворення специфічно мовними засобами типових обставин, що серед них відбувається дія.

Письменник дуже добре знав народне життя і свідомо, зображуючи трагедію біднішого селянства, добирав відповідні конфлікти, ситуації, характери.

Це зумовило добір і характер лексики в його творах, значна частина якої є діалектна.

Діалоги героїв-селян  і їх монологічна мова в новелах першого періоду творчості В.Стефаника насичені елементами покутського говору. Твори новеліста – це не  копіювання покутського говору, мовні партії героїв у новелах В.Стефаника не становлять якихось діалектологічних фіксацій.  

Діалектні особливості мови найвиразніше виявляються на фонетичному рівні.

Мовні партії героїв-селян у новелах В. Стефаника – це художній синтез говіркових особливостей.

Помітне місце в лексиці творів В.Стефаника становлять:

слова – архаїзми:  віче – збори, звізди – зірки, віно – придане,  віншувати – вітати; 

діалектизми – слова іншомовного походження, які з’явилися під впливом інших мов: польської, німецької, татарської: шіпка – сарай, файно – гарно, цізорик – ножик, кримінал – тюрма, рихт – правда, жовнір – солдат, газда – господар, чічка – квітка;

діалектизми – слова місцеві. Серед цієї групи виділяють:

1. лексичні;
2. фонетичні
3. морфологічні;

 

 

 

 

2.2 Лексичні діалектизми

Групу лексичних діалектизмів, виявлених у мові новел В.Стефаника, становлять  суто місцеві слова: вужевка – шнур, поривач – кочерга, бевка – затірка, пас – пояс, буката – клапоть.

Лексичні діалектизми В.Стефаника в основному  відтворюють життя і побут селян Покуття.

До них належать:

1. назви предметів одягу:  
   камазелька – жилетка; дранка – подерта сорочка; 
   катрання – лахміття; плахтина – одежина;
2. слова на  позначення предметів домашнього вжитку: 
   решетина – решето; лакітки – ласощі; 
   боханець – буханка; тайстра – торба; 
   клуб – клубок; фіра – віз;
3. діалектизми на позначення громадських відносин: 
   віче – збори громади; нотаруш – нотаріус; 
   радний – член сільської управи;
4. слова на позначення різних дій (дієслова): 
   чипіти – стояти нерухомо; глядіти – дивитися; 
   рунтати – красти; вістувати – сповіщати; 
   банувати – сумувати; перепудитися – злякатися; 
   капарити – бідувати; нотувати – міркувати; 
   ландати – волочитися; збиткувати – знущатися; 
   мельдуватися – заявляти;  
   глемедати – ковтати; воліти - хотіти.
5. інші діалектизми:  
   дуч – яма; рейвах – суматоха; чупер – чуб, чуприна; 
   туск – туга, жаль; латюга – голодранець; гурба – юрба; 
   бакурі – хлопчаки; володка – колосок; стрих – горище; 
   хороми – сіни; борзенько – швидко; гадило – щасливо;  
   тогідний – торішній; відай – мабуть; незабавки – скоро; 
   на який ґатунок – яким способом, через що. 
   

2.3 Фонетичні діалектизми

Фонетичні особливості покутсько-буковинського діалекту :

1. [а] після м’яких приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній позиціях — душ’é, ш’éпка і ш’и́пка, пор’и́док, спідни́ц’і, чéл’ід’, вéремйе, взєв, всяка, вігода, напюси.

“А він мені каже: мой грунт присіє-єс! Печетку прибиває та й картас”

(с.17 «Кам’яний хрест»).

 

“Перевертайтеси в гробі, небожета, бо-м лайдак” (с. 41 «Синя книжечка»).

“Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі боюси, мой, таже це не

стодола” (с. 31 «Майстер»).

 

2. депалаталізація [с], [ц] у кінці слів (дес, хтос, хлóпец, отéц)

“Кров свою п’ємо, хтос жидам бенькарти годує” (с. 21 «Камяний хрест»),

     перед флексійними -а, -у (тéрница, на вýлицу, копи́цу):

    “…Але п’ємо свою працу, свою кервавицу” (с. 24 «У корчмі»),

     „Лица я із-за такого газди не мала, та й не буду мати!” (с. 25 «Лесева    

      фамілія»);  

 

3. У деяких дієсловах теперішнього часу третьої особи однини л випадає: (робю, сто, благословю, дивюси)

    “Ліг я спати. Спю як камінь, спю – не вісипліюси” (с. 31 «Майстер»).

      Іноді -н змінюється на -л: (нумер – лумер), -е на –ц: (присягала –

    прицєгала),  -ч на –ц (чи - ци), -л на –в.

    “Процю, брате… видиш, п’ємо горівку, ти мене чєстуєш” (с. 24 «У

       корчмі»).

 

      „Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци  

     за одну, ци за дві.” (с. 48 «Новина»).

 

2.4 Морфологічні діалектизми

 

На морфологічному рівні виявлені значні особливості як  у словотворі, так і в словозміні. Ці особливості характерні для всіх частин мови, а особливо для іменника, прикметника, займенника та дієслова.

Іменники першої відміни в орудному відмінку мають закінчення  
–ов, -ев, -ом, -ем. Це поширюється також і на всі узгоджені з іменником форми, зокрема прикметники та деякі розряди займенників, а саме – зворотний, вказівні, присвійні: сльозов, дорогов, головов, руков, ногов, громадов, землев, роботов, другов

 

“Я тебе Андрійку файно вімію, вічешу, а завтра підеш зо мнов до церкви”(с. 42 «Мамин синок»).

 

“Ой дитино, ми тобі з мамов  весілє лагодили та музики наймали, а ти собі геть від нас пішов” (с. 44 «Стратився»).