«Гамлет» В.Шекспіра як втілення філософії стоїцизму

В 1576 році  французький письменник Бельфоре переказав цю прадавню легенду у своїх «Трагічних повістях». В 800-х роках XVI століття на Лондонській сцені була поставлена п'єса про Гамлета, написана, імовірно, драматургом Томасом Кідом. Такі були джерела, користуючись якими Шекспір в 1601 року створив свого «Гамлета».[4, 197]

Шекспір переплітає у творі  дві сюжетні лінії: лінію Гамлета, який ставить перед собою і намагається здійснити єдину важливу для нього мету — помститися за вбитого батька; і лінію короля Клавдія, для якого важлива мета — попередити будь-які дії Гамлета, спрямовані проти нього. Отже, це лінія справедливої помсти Гамлета і лінія злочинних дій короля проти Гамлета. Решта персонажів групується навколо Гамлета і Клавдія.

Трагедія написана з дотриманням цілої низки вимог, що висувалися до жанру так званої «трагедії помсти», а саме: інтриган обов'язково загине від власної інтриги, головний герой закохається в дочку свого ворога, а злочин буде розкритий за допомогою відтворення його точної копії у виставі мандрівних акторів.[23]

Що ж створює враження уповільненого темпу подій п'єси? Це такий прийом композиції, як монологи — промови дійової особи, звернені до себе або до інших осіб. Гамлет у монологах аналізує свої переживання, дає оцінку своїм вчинкам. Монологи Гамлета носять рефлексивний характер. Для людини, що занурюється в себе, навколишній час і простір ніби припиняють існування. Це враження і намагався передати Шекспір. Цим самим він підніс значення внутрішнього світу свого героя. Перші слова для Гамлетового монологу Шекспір знайшов у давньогрецького філософа Парменіда, в якого вони звучали так: «Чи бути чи зовсім не бути — ось тут розв'язання проблеми». Цей факт свідчив і про філософську обізнаність Шекспіра, і про його намір виділити прагнення Гамлета по-філософськи осмислити життя. Гамлет прагне усвідомити особисту відповідальність за вчинок — вбивство, не виправдовуючи його ні родовим звичаєм, ні кодексом честі, ні чужим авторитетом.

Вершачи навіть справедливу помсту, Гамлет розуміє, що піднімає руку на безцінний скарб — людське життя. Людина для нього не гріховна і не мізерна істота, як вчили у середні віки, а «окраса всесвіту», «вінець всього сущого», вона «шляхетна розумом», «безмежна хистом», «дією подібна до янгола, тямою — до божества». Після страшної ночі на башті Гамлет поспішає до Офелії. Проте дівчина навіть не спробувала з'ясувати, що коїться з принцом. Це було ще одне розчарування для Гамлета — в коханні та коханій. Офелія зрадила його, адже вона не зберегла таємниці свого почуття від інших людей.

Король почав діяти проти Гамлета ще до того, як принц дізнався про його злочин від Привида. Він не відпустив Гамлета у Віттенберг, щоб легше було наглядати за ним, а допомогти королю в цьому мали найближчі друзі принца.  У другій дії вже виявляється трагізм самотності Гамлета. Він хоче знайти душевну підтримку, заспокоїтися серед близьких йому людей — матері, коханої, студентських друзів. Але з'ясовується, що через цих же людей діє король, пильно стежачи за принцом. Коло замкнулося. Тепер ми краще розуміємо і такі символи п'єси: холодний грудень, камінні мури Ельсінора, за якими загублено волю. Єдиний порятунок для Гамлета — приховувати свої справжні думки і почуття за маскою божевільного.

Третя дія є вирішальною в трагедії. Обидва супротивники вже не приховують своїх намірів. Під час вистави акторів не тільки Гамлет остаточно переконався у вині короля, а й король зрозумів, що Гамлет знає про його злочин. Гамлет рішуче приступає до помсти; зі свого боку, й король вживає рішучих заходів, аби вбити Гамлета. Після вистави, коли «маски скинуто», Гамлет стає весь як стиснута пружина. Він розуміє, що й король тепер поспішатиме позбавитися його. Гамлет не хоче вбивати короля, коли той молиться в каплиці, але через кілька хвилин спрямовує проти нього свою зброю, та замість короля гине Полоній. Так само остаточно з'ясовуються стосунки з іншими, найдорожчими для Гамлета людьми — з коханою і матір'ю. Із затаєною ніжністю звертається Гамлет до Офелії, перериваючи свої смутні думки про смерть; сухо та офіційно звучить після цього її звертання до Гамлета. А намір дівчини повернути листи та подарунки виводить принца з рівноваги, і він починає говорити з нею зухвало і різко. Гамлет віддає належне багатьом якостям Офелії: вона скромна й гарна, щира й чесна, розумна й добре вихована. Однак їй не вистачає сили волі, самостійності в думках та рішеннях. А саме таку людину хоче бачити коло себе Гамлет у годину тяжких випробувань. Краса і цнотливість — невіддільні чесноти Офелії, але у складній життєвій боротьбі не лише вони служать опорою людині. Ні з Офелією, ні з матір'ю йому не вистачає щирих стосунків; він хоче, щоб його сприймали насамперед як людину. В цій холодності з боку оточення ще одна риса трагічного становища Гамлета.

У четвертій дії геніальний драматург послідовно розгортає комічні і трагічні події. Ми дізнаємося про те, чого не знає Гамлет: про зрадницький план убити його. Нещастя з Офелією трапилось за відсутності Гамлета. Напруження п'ятої та шостої сцен створюється додатково тим, що ми ще не знаємо, як склалася доля висланого в Англію принца. Записка від нього, яку читає король, не прояснює всіх обставин того, що з ним відбулося, а лише посилює напруження. Гробокопи в єлизаветинському театрі належали до комічних образів. Розмова Гамлета з одним із них відбувається в комічному стилі. Але цей комізм посилює трагічне напруження дії. Адже глядачеві відомо те, чого ще не знає Гамлет: могила призначена для його коханої. Розмова з гробокопом на кладовищі в день похорону Офелії свідчить, що шлях розчарування Гамлета в житті довершено. Месник втратив вищий сенс помсти. Він може покарати зло людське, але ж у світі, як він вважає, панує вище зло — смерть. Гамлет втратив те, заради чого варто було жити: кохану, друзів. Тепер тільки обов'язок перед батьком, слово честі примушує його довершити помсту. Ось чому, хоча помста звершена наприкінці п'єси, зло не покаране. Гамлету не вдалося здійснити свою головну мету. [23]

Про цю трагедію написана величезна кількість книг і статей, висунута безліч теорій, що намагаються пояснити характер Гамлета і його вчинки. Але дослідники приречені вічно блукати в сутінках, поки вони не звернуться до епохи Шекспіра, що відбилася в його трагедії. Справа тут, звичайно, не в тому, що Гамлет нібито слабкий від народження людей. Адже він сам говорить, що в нього є «воля й сила». Питання набагато глибше. Шекспірівський час породив гуманістів-мислителів, які, бачачи навколишню неправду й неправду й мріючи про інші, справедливі людські  відносини, разом з тим гостро почували своє безсилля втілити цю мрію. Томас Мор помістив свою ідеальну державу на невідомому острові, але не вказав і не міг указати шляху до цього острова. Він назвав його Утопією, що грецькою мовою значить: «земля, якої немає». І чим яскравіше сяяла для Мора Утопія, тим гіршою ставала для нього навколишня дійсність. «Увесь світ – в'язниця» - писав Мор. [9, 206-207]

Герой трагедії Гамлет – передова людина свого часу. Він – студент Віттенбергського університету, який був в епоху Шекспіра передовим. Прогресивний світогляд Гамлета проявляється в його філософських поглядах, в його образі виражений той стан, який був типовим для великої кількості людей шекспірівської епохи.

Кожний час по-новому переживав ситуації й проблеми цієї трагедії. У плині майже чотирьох століть вона служила людству дзеркалом, у якім кожне покоління розглядало свою особу. І щораз ця особа була іншою. Зберігаючи свій строгий костюм, датський принц з'являвся то палким, то млявим, то гуманним, то холодним.   [4, 107]

2.2. Втілення філософії стоїцизму у творі

Гамлет – самотній борець за справедливість. Він бореться проти своїх ворогів їх же засобами. Протиріччям у поведінці героя є те, що для досягнення мети він користується тими ж аморальним прийомами, що і його супротивники. Він хитрить, прагне вивідати таємницю свого ворога, обманює й, як це не парадоксально, – заради шляхетної мети виявляється винним у смерті декількох осіб. За Клавдієм є провина в смерті тільки одного колишнього короля. Гамлет же вбиває (правда ненавмисно) Полонія, відправляє на вірну смерть Розенкранца й Гільденсона, убиває Лаерта й, нарешті, короля; він також певною мірою винний у смерті Офелії. Але в очах усіх він залишається морально чистим, тому що переслідував шляхетні цілі й зло, яке він робив, завжди було відповіддю на підступ його супротивників.[24]

Бути - для Гамлета це значить мислити, вірити в людину й діяти в згоді зі своїми переконаннями й вірою. Але чим глибше він пізнає людей, життя, тем ясніше бачить торжествуюче зло й усвідомлює, що неспроможний розтрощити його такою самотньою боротьбою.

Розлад зі світом супроводжується внутрішнім розладом. Колишня віра Гамлета в людину, колишні його ідеали розтрощені, надламані в зіткненні з реальністю, але він не може відмовитися від них до кінця, інакше він перестав би бути собою.

Замислюючись про сенс людського існування, Гамлет виголошує найбільш хвилюючий і глибокий зі своїх монологів, перші слова якого давно вже стали крилатим виразом: “Бути або не бути, от у чому питання”. Цей монолог містить цілий клубок питань. Тут загадка “безвісного краю, звідки немає повернення земним блукачам”, і багато чого іншого. Але головне – вибір поведінки в житті. Можливо, “скоритися  пращам і стрілам лютої долі?” – запитує себе Гамлет.  - “Або, ополчившись на море смут, убити їх протиборством?”.   [4, 101-102]

Гамлет, подібно пізнім стоїкам, нехтує зовнішніми благами , не почуває потягу до багатства, але відчуває себе громадянином не стільки своєї країни, скільки космосу, громадянином неба, космополітом. Він вірить у фаталістичну зумовленість, але рефлексія, розмиваючи його віру, приводить до безвір'я. Пізні стоїки, на відміну від ранніх, втратили відчуття величі особистості періоду класики, «коли вічність, краса й сталість рухів небесного зводу були ідеалом також і для внутрішнього життя людської особистості», – вважає А.Ф.Лосєв [13, c.308]. Як і пізні стоїки, Гамлет проявляє слабкість людської особистості, неймовірну покірність долі, слабкість волі як результат невідворотності навколишнього зла, болісних нескоримих протиріч. Прагнення до самогубства також може бути зв'язане зі стоїчною філософією, яка в «випадках заплутаної життєвої ситуації рекомендувала самогубство для припинення боротьби з нескінченними дрібницями людського життя й заради презирства до них» [16, c.308]. Самогубство було єдиною моральною перемогою над дріб'язковим життям для гордого мудреця – стоїка.

Імперський Рим, що навчив особистість формальній дисципліні, підкорив собі і її внутрішнє життя, установивши правила й закони, що регламентують її прояви, у яких елементи чуттєвості, натуралізму, раціоналізму, індивідуалізму, естетизму переважали над щиросердністю й духовністю. Навіть молитва й та зазнала регламентації. У подібних умовах відбувалося духовне збідніння людини, з'являлися відчуття його повної незначності, пасивності, настрою безвихідності. Ці тенденції також відбила філософія пізнього стоїцизму.[3, 56]

 З іншого боку, дивне  гамлетівське відчуття обов'язку  жити пов'язане з протестантизмом  Відродження і його філософією. Життя, як божественний дарунок і доручення, в ідеології протестантизму повинно бути вищою цінністю совісті й віри, навіть якщо життя безрадісне й нестерпне. Однак дана концепція протестантів і пуритан–індепендентів ще не досить чітко виражена в образі Гамлета, у ньому переважають стоїчні цвинтарні настрої, тому що в шекспірівські часи пуританська догматика ще  не закріпилася у свідомості мас.

Зовсім бездіяльному персонажеві, Гораціо, відведена в ідейному задумі трагедії важлива роль. Він служить Шекспіру для виявлення ідеалу людини.

Гораціо не є  рабом пристрастей. Усі інші особи трагедії в більшій або меншому ступені піддаються ним. Гораціо людина спокійна та  врівноважена. Йому властивий раціоналізм, що позначився в його запереченні примар. Але головне, що в ньому підкреслює Гамлет, це його філософський погляд на життя. З характеристики, яку дає йому принц, випливає, що Гораціо послідовник стоїцизму, прадавнього вчення, повернутого до життя мислителями епохи Відродження. Стоїки вірили в те, що світом керує якесь провидіння, вважали, що розумна людина повинна підкорятися його волі.

Гамлет затверджує, що такий і його ідеал. Однак хіба вільний сам Гамлет від пристрастей? Уже з його першого монологу ясно, що він натура жагуча. Ним володіють різні настрої, він не здатний ставитися спокійно до зла, воно викликає у нього збурення, жагучий протест, він не може заспокоїтися, бачачи прояви аморальності й нелюдськості. Тому до пори до часу між ідеалом Гамлета і його власною поведінкою є явна розбіжність. Але саме до певного часу. Згодом він говорить про те, що «і в загибелі горобця є свій промисел». Усе це відповідає основам стоїцизму, і це надає право сказати, що Гамлет, спочатку в сильному ступені підданий пристрастям, але  у підсумку тяжкої боротьби й життєвого досвіду прийшов до такого погляду. Але покірність долі в Гамлета не означає смиренності. Він був і залишається ворогом зла й несправедливості. Не турбується він лише про те, що очікує особисто його - нехай звершиться те, що повинно звершитися! Стоїк не боїться смерті. І відгомін цього звучить у трохи загадкових останніх словах Гамлета: « Решта - мовчання».[22]

Більше того, якщо спочатку між Гамлетом і Гораціо помітна протилежність життєвих позицій і принц позбавлений стоїчної відчуженості від тривог і турбот, а його друг такою якістю володіє, то у фіналі вони як би міняються місцями. Бачачи, що принц умирає, Гораціо прагне розділити з ним долю і готовий випити отруту з отруєного кубка. Гамлет зупиняє його й просить:

• Якщо ти чоловік,
• Дай кубок мені
• Дихай у суворому світі…

Інакше кажучи, Гамлет закликає друга згадати його філософію й діяти за її приписанням. Гораціо кориться. Гораціо - людина гуманістичної культури, він гарячий шанувальник античності. Цю особливість його духовного складу Шекспір виявив двічі: на початку трагедії, коли Гораціо згадує про те, що було в Римі напередодні смерті Юлія Цезаря, і у фіналі. Наміряючись покінчити життя самогубством, щоб не пережити друга, Гораціо вигукує: «Я римлянин, не датчанин душею» .