«Гамлет» В.Шекспіра як втілення філософії стоїцизму

План

Вступ …………………………………………………………………..с. 3

Розділ 1. Стоїцизм як одна з філософських шкіл……………………с.5

Розділ 2. «Гамлет» В.Шекспіра як втілення філософії                  стоїцизму…………………………………………………………………..с.11

2.1. Історія створення  трагедії «Гамлет» та її зміст…………………с.11

2.2. Втілення філософії  стоїцизму у творі…………………………..с.16

Висновок………………………………………………………………с.21

Список використаної літератури…………………………………….с.24 
 Вступ

Серед п'єс Вільяма Шекспіра “Гамлет” - одна з найвідоміших. Героєм цієї драми надихалися поети й композитори, філософи й політичні діячі.

Величезне коло філософських і етичних питань переплітається в трагедії з питаннями суспільними й політичними, що характеризують неповторну грань XVI і XVII століть.

 Шекспірівський герой  став полум'яним виразником тих нових поглядів, які принесла із собою епоха Відродження, коли передові розуми людства прагнули відновити не тільки втрачене за тисячоріччя середньовіччя розуміння мистецтва прадавнього світу, зокрема античності, але й довіру людини до власних сил без сподівань на милості й допомогу неба.

       Стоїцизм має шестивікову історію, він виник  в  період античності   здійснив  значний  вплив  на  формування  ідеології християнства. Гімн моральному образу думок та вчинків,  проголошений  Стоєю, підготував основу для  виникнення  християнської  формули,  яка  полягала  в тому, що людина лише тоді отримає щастя, коли буде  шанувати  доброчесність. Ідеї стоїків про свободу, всезагальне благо  та  цінності  людської  особистості, звучать цілком по-сучасному. Тому стоїцизм здійснив  значний  вплив  на   філософську  думку  наступних віків.  [17, 97]

Кожний час по-новому переживав ситуації й проблеми цієї трагедії. У плині майже чотирьох століть вона служила людству дзеркалом, у якім кожне покоління розглядало свою особу. І щораз ця особа була іншою. Зберігаючи свій строгий костюм, датський принц з'являвся то палким, то млявим, то гуманним, то холодним.  У всьому цьому і полягає актуальність вивчення даної трагедії.

Предметом даної курсової роботи є трагедія В.Шекспіра «Гамлет». Об’єктом  -  висвітлення ідей стоїцизму у даному творі.

Метою нашої курсової роботи є дослідження  висвітлення ідей стоїцизму у трагедії В.Шекспіра «Гамлет ». З мети випливають наступні завдання:

1. Дослідити особливості  філософської школи стоїцизму та виявити її основні ідеї.

2. Проаналізувати зміст  трагедії В.Шекспіра «Гамлет»  з позиції втілення в ній  ідей стоїцизму .

У роботі будуть використані наступні методи дослідження: описовий, текстологічний аналіз, узагальнення.

  Розділ 1. Стоїцизм як одна з філософських шкіл

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви порту  Стоя Пойкиле, де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишила і на подальші філософські епохи. [10, 116]

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». Її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі. Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). Її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму. [8]

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. Їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними піднятись. У цей момент проявляється її примирення з долею. Людина повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

 Етика стоїків —  це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору.[15, 105-107]

Стоїки визнавали, що найвища мета людського життя - щастя: «Всі, брате Галліоне, бажають жити щасливо…мети, яку сама природа зробила для нас такою бажаною». За Зеноном, щастя - в «узгодженому» житті (він мав на увазі узгодженість думок і почуттів); Клеанф додає, що воно мусить бути узгодженим з природою, і це твердження не втрачає актуальності й для Сенеки: «…блаженний той, кому розум диктує, як поводитись»; «в керівники треба брати природу; нею керується розум, з нею радиться». Природа покладає щастя для людини в самозбереженні (а не в задоволенні, як вчили епікурейці), як індивідуальному, так і колективному (турбота про дітей, батьків, «громадянство світу»). Отже, найпершою серед чеснот для стоїків виступає мудрість; вона лежить в основі інших чеснот - помірності, мужності, самоконтролю (які об'єднує термін апатія) і справедливості (соціальна цінність)[22]. Чесноти - шлях до атараксії, стану повної безтурботності мудреця. З усіх живих істот мудрості здатна досягти лише людина, і то не кожна; на відміну від тварини, яка у своїх діях керується природою несвідомо, людина має робити усвідомлений вибір на користь розуму: «… можу ще назвати блаженним того, хто завдяки розуму нічого не бажає й нічого не боїться. Правда, камені теж не відають ні страху, ні печалі, як і скоти; однак їх не можна назвати щасливими, бо в них нема поняття про щастя…». Благом можна назвати річ, лише якщо вона корисна для вищої мети життя. Стоїки розробили цілу класифікацію речей за етичним критерієм: благо - лише чеснотні речі; зло - лише вади; 
інше - сфера етично нейтрального (адіафорон)- теж різного характеру: за Зеноном, тут є речі, яким можна надати перевагу - здоров'я, краса, багатство; те, чому небажано надавати превагу - смерть, бідність, хвороба; і власне нейтральні[21]. 
 
 При цьому, застерігають стоїки, чесноти варто досягати безкорисливо, лише задля її самої, тобто не плутати благо з задоволенням: «якщо чеснота і приносить насолоду, то досягти її прагнуть не заради цього». Марк Аврелій інтерпретує цю безкорисливість дуже близько до євангельського тексту: «Інший, коли зробить кому щось путнє, не забариться натякнути йому, що той відтепер заборгував…А ще інший якось навіть і не пам'ятає, що зробив, а подібний до лози, яка принесла свій плід і нічого не чекає понад це». Важливо, що чеснота не вважалася такою, якщо її не було досягнуто остаточно: «Жодна складова честі не може бути безчесною, й вище благо втратить свою істинність, якщо в ньому виявиться щось не цілком найкраще». 
 Відповідно побудовано класифікацію вчинків: етично досконалі, грішні, нейтральні, серед яких вирізняли неналежні - невідповідні природі, «ані ті, ані ті» - нейтральні.[21]. Але цю струнку систему сильно ускладнює категорія «належного за обставин», згідно з якою інколи мудрець може діяти «невідповідно» (протиприродно), зате за розумом, і, дійсно, в текстах стоїків нерідко знаходимо виправдання навіть таким явищам, як канібалізм чи інцест. П. Гаджикурбанова, що дослідила цю проблему, виокремлює два тлумачення категорії «належного за обставин»: 
1) «лібертинізм чесноти»: залежно від обставин (цінностей конкретного суспільства і характеру взаємодії мудреця з цим суспільством) тому самому вчинку може бути надано або не надано перевагу; 
2) «теорія подвійної перспективи»: людину і мораль можна розглядати одночасно з двох автономних одна щодо одної позицій - вимог моралі і потреб природи та соціуму. [5]

Логічно, що вади стоїки бачили як антитезу чеснотам; оскільки «сукупна чеснота» - розвинутий логос, то «сутність вади полягає в незнанні чи недостачі або недосконалості мистецтва»). Порушення міри втілювалося в понятті афекту- неправильної думки, неодмінно пов'язаної з сильним емоційним потягом. Називали чотири основних афекти – два в теперішньому (печаль і задоволення) і два в майбутньому (страх і сильна хіть).

Стоїки мали досить тонке розуміння афектів: для них злочинним був не тільки гнів, але й, скажімо, надмірне співчуття; були зроблені спроби створити ієрархію вад. Афекти як одиничні стани можуть розвинутися в постійні - душевні хвороби («безсилля душі», які стоїки, продовжуючи традицію Арістотеля, відрізняють від вродженої схильності до певних емоцій [7,126-127]. 
 Щастя людини, відповідно до вчення стоїцизму, - у свідомому виборі відповідності власній природі. Але ж природа дана нам від народження. Отож, свобода стоїків - не свобода в сучасному розумінні: вона обмежена фатумом як першопричиною всіх речей. Фатум постає як наслідок необхідності: «Добровільно віддай себе ткалі Клото й доручай їй впрясти тебе в будь-яку пряжу»; але, крім вчення про нього, стоїки обґрунтували ще й Провіденцію - поняття, що більше апелює до сутності кожної окремої людини: кожна окрема істота вже мислилась у світовому цілому як поняття, і, оскільки весь світ прямує до розкриття своєї природи, то й ця частина його за підтримки першопричини долучається до основної мети: «Що від богів, повне промислу; що від випадку - теж не проти природи або сплетено з тим, чим керує промисл. Все тече - звідти; і тут же невідворотність і користь того світового цілого, якого ти частина». Оскільки «пневма» в різних областях діє різними способами, між фатумом і провіденцією стоїки помістили природу. В цій концепції виражається теодицея - виправдання Бога за зло у світі: те, що здається нам злим, може бути зумовленим природними потребами.[2, 260-263]  
 Космополітизм стоїків безпосередньо випливає з четвертої чесноти - справедливості. Справжній мудрець, наслідуючи принцип самозбереження, вище блага одного (себе) ставить благо багатьох. Розширюючи цю точку зору за межі рідного полісу, стоїки приходили до космополітизм. Цей космополітизм був баченням, характерним для громадян епохи утворення світової імперії, що поглинула Грецію з малими полісами .Отже, з одного боку, такий підхід був вигідний Римській імперії. Але в той же час він сформував принципово нову етичну доктрину: відтепер людину справедливо оцінювати - і то не завжди - тільки за етичним критерієм, який не враховує її бідності чи багатства, національності, статі.[6,201]   
 Крім непохитності, мудрець - етичний ідеал стоїків - мав жити, керуючись розумом і природою, а також був людиною богорівною, наділеною особливими знаннями та розумінням, для мудреця характерна чистота.[25] 
 Отже, стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. Їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними піднятись. У цей момент проявляється її примирення з долею. Людина повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій або, в крайньому разі, байдуже терпіння. Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя». Свій вплив школа стоїцизму залишила і на подальші філософські епохи.

Розділ 2. «Гамлет» Шекспіра як втілення філософії стоїцизму

Більша частина літературного доробку Шекспіра - п'єси, написані ним для театру, де він сам працював як актор. У трьох жанрах драматургії (комедії, трагедії та історичних хроніках) протягом свого життя він написав загалом 37 творів. Серед них найзнаменитіші: трагедії «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір»  і «Макбет»,а також дві поеми і 154 сонети.  Уже з 1592 року у літературно-театральному світі Лондона виникає інтерес до актора і поета Шекспіра. У 1590 році Шекспір вступив до лондонської трупи Джеймса Берберджа, що також був родом зі Стретфорда-на-Ейвоні та очолював трупу до 1599 р. У тому ж році в Лондоні почав діяти театр «Глобус», а очолили його люди, коштом яких, очевидно, й був він побудований, їм же надходив прибуток від вистав. Фактично Шекспір був першим великим письменником, який заробляв на прожиток літературною працею, будучи матеріально зацікавленим в успіху своїх п'єс. Він помер 23 квітня 1616 р.  Шекспір віддавав перевагу легендарним або історичним сюжетам, освяченим авторитетом старовини. Такі сюжети підходили для трагедій. Шекспір і його сучасники брали сюжети з античних міфів, з античної або вітчизняної історії, з легендарного минулого. Більше буденного життя і менше «легендарності» було в комедіях. Зате в них було багато неймовірних пригод, дивовижних збігів, разючих випадковостей, чудес, фантастики. Найславетнішою трагедією Вільяма Шекспіра є п'єса «Гамлет, принц датський». [24]

2.1. Історія створення трагедії «Гамлет» та її зміст

Шекспір вступив у нове  XVII  століття  як  зрілий  й  овіяний славою письменник. Почалося останнє десятиліття  його  творчості, і він з величезною силою виражає думки й настрої  передових людей свого часу, створює цикл своїх великих трагедій.  

На думку Шекспіра природа людини невідривна від добра. І джерела трагедії письменник бачить у розбіжності природи людини і її поведінки. Цей конфлікт Шекспір найбільше повно і яскраво показав в одній із своїх найзначніших трагедій “Гамлет”.[19, 97]

Дошекспірівська п'єса про Гамлета, що належала до жанру, як говорили тоді, «трагедії грому й крові», до нас не дійшла. В основу історії про Гамлета лягла датська легенда, уперше записана наприкінці XII століття датським літописцем Саксоном Граматиком. У прадавні часи язичництва – так розповідає Саксон Граматик – правитель Ютландії був убитий під час бенкету своїм братом Фенгом, який потім одружився на його вдові. Син убитого, молодий Гамлет, вирішив помститися за вбивство батька. Щоб виграти час і видатися безпечним в очах підступного Фенга, Гамлет прикинувся божевільним.