Прокурор в кримінальному процесі за новим КПК

Здійснення прокурором процесуального керівництва органами досудового розслідування має певні обмеження. Ці межі встановлюються, по-перше, тим, що застосування прокурором кожного з передбачених КПК повноважень має базуватися на вимогах закону, бути обґрунтованим і мотивованим. По-друге, прокурор позбавлений деяких повноважень щодо слідчого, зокрема можливості відсторонювати слідчого від проведення досудового розслідування, а також особисто здійснювати досудове розслідування у повному обсязі, що було передбачено КПК України від 1960 р. (разом з тим, треба зазначити, що положення щодо того, що прокурор може прийняти справу до свого провадження [101, c. 9-10], і в результаті слідчий не буде здійснювати дії і приймати рішення, з якими він не згодний [100, c. 104-105], в оцінках деяких дослідників розглядалося як таке, що покликане забезпечити процесуальну самостійність слідчого). По-третє, гарантією процесуальної самостійності слідчого виступає його можливість оскаржити дії, рішення, вказівки і доручення прокурора, що було розглянуто нами вище. По-четверте, здійснюючи свої повноваження, прокурор не повинен обмежувати процесуальну самостійність слідчого, його відповідальність за повноту, всебічність та об’єктивність  розслідування справи.

Останнє положення потребує додаткового розгляду. Процесуальна самостійність слідчого передбачена ч. 5 ст. 40 КПК України, відповідно до якої слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК України, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.

При цьому звертають на себе увагу те, що новий КПК України, на відміну від попереднього, вже не передбачає положення про те, що при провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком  випадків,  коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора. Саме так зміст процесуальної самостійності слідчого традиційно визначався і в юридичній літературі [102, c. 13], а окремі дослідники також включали до нього те, що слідчий безпосередньо не залежить у своїй процесуальній діяльності від інтересів потерпілого, цивільного позивача, їх представників, а рівно і від інтересів захисника, обвинуваченого (підозрюваного) та його законного представника, що дає йому можливість однаково ставитися до реалізації кожним з вказаних учасників властивих їм процесуальних повноважень, об'єктивно оцінювати інформацію доказового значення [103, c. 46-47].

Положення нового КПК України фактично розуміють під процесуальною самостійністю слідчого незалежність від втручання у його діяльність «осіб, що не мають на те законних повноважень». Проте законні повноваження стосовно впливу на слідчого мають прокурор, керівник органу досудового розслідування та опосередковано – слідчий суддя (суд). Це означає, що по відношенню до вказаних суб’єктів слідчий не може визнаватися повністю процесуально самостійним. 

Розглядаючи погляди, які існують з цього приводу у юридичній літературі, можна відмітити наступне. Ті дослідники, які розглядають слідчого як головну, основну фігуру досудового слідства [100.251, c. 98], і вважають, що владно-розпорядчі повноваження прокурора на досудовому слідстві обмежені процесуальною самостійністю слідчого [104, c. 61], виступають за посилення процесуальної самостійності слідчого, вказуючи на численні проблеми, які існують у сфері його взаємодії із прокурором. Так, наприклад, В. Т. Маляренко зазначає, що слідчі залишаються в адміністративно-організаційній залежності від прокуратури та інших органів в системі МВС, СБУ та ДПА, завдання яких значно ширші від тих, що покладаються на органи досудового слідства. Це зумовлює значний вплив на слідчих відомчих інтересів, з’єднання процесуальної діяльності з іншими видами діяльності, обвинувальний ухил, суміщення процесуальних функцій тощо [105, c. 130]. За даними, які наводяться С. М. Смоковим, 37,6 % слідчих мали розбіжності із прокурором, із них на користь прокурора були вирішені – 68,9 %, на користь слідчого – 31,1 %. При цьому у ряді випадків, відступаючи перед авторитетом прокурора та його повноважень, слідчі не зважуються направляти свої заперечення вищестоящому прокурору, що в підсумку завдає серйозної шкоди розслідуванню. Автор відмічає, що стикнутися із запереченнями слідчого на вказівки прокурора майже неможливо, і причини можуть бути найрізноманітнішими (наприклад, авторитет прокурора, небажання погіршення ділових відносин із прокурором, вирішення через прокурора різних побутових питань, наприклад, надання житла і тощо). Таким чином, механізм регулювання вирішення спірних питань між слідчим і прокурором не завжди спрацьовує, і однією з причин цього є неналежне забезпечення процесуальної самостійності слідчого [100, c. 101-102].

Досить радикальний варіант вирішення цієї проблеми спостерігається у Російській Федерації, де законодавець Федеральним законом від 05 червня 2007 р. значно обмежив повноваження прокурора щодо слідчого [105]. Російські дослідники вказують на те, що законодавець в КПК РФ відмовився від принципу детального втручання прокурора у діяльність слідчого [106, c. 147]; недостатньо врегульовано обов’язки слідчого щодо своєчасного надання прокуророві рішень і матеріалів по справі, що розслідується [107, c. 123]; прокурор втратив повноваження самостійно скасовувати будь-які постанови слідчого чи керівника слідчого органу тощо [108, c. 38]. Фактично, це обмежило можливості для здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням, проте не призвело до суттєвого підвищення процесуальної самостійності слідчого, оскільки повноваження прокурора перебрали на себе начальники слідчих відділів.

У зв’язку із цим В. А. Лазарева вказує, що вилучення у прокурора значної частини повноважень під приводом розмежування його функцій і функцій начальника слідчого відділу послабило прокурорський нагляд і негативно позначилося на якості слідства, перетворивши прокурора у «ходока по інстанціям» [109, c. 25-26]. Ще більш критичну оцінку вказаним змінам надає А. Кругликов, який стверджує, що слідчому і керівнику слідчого органу фактично надано повноваження здійснювати нагляд за процесуальною діяльністю прокурора, законністю рішень, що ним приймаються [110, c. 13]. О. Халіулін взагалі ставить питання про збереження прокурорського нагляду за процесуальною діяльністю органів досудового слідства [111, c. 15].

Визнаючи деякі проблеми у цій площині, ми дотримуємось дещо іншої позиції і підтримуємо тих дослідників, які не погоджуються із необхідністю підвищення процесуальної самостійності слідчого на шкоду владно-розпорядчим повноваженням прокурора [112, c. 27]. Відповідної думки дотримується і більшість опитаних нами прокурорів. Важливо при цьому розуміти, що забезпечення процесуальної самостійності слідчого не є самоціллю, а має значення лише в аспекті виконання його обов'язку встановити об'єктивну істину, з'ясувати всі обставини, що входять до предмета доказування [100, c. 103]. В цьому сенсі вона слугує засобом забезпечення ефективності досудового розслідування, яке, являючись процесуальною функцією слідчого, в свою чергу, підпорядковується завданням кримінального провадження. В їх числі базовим для слідчого, таким, що визначає природу його участі у досудовому кримінальному провадженні, є забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування. Закріплення процесуальної самостійності слідчого слугує тому, щоб ніхто, в тому числі і прокурор, не могли перешкодити йому у виконанні цього завдання. Однак у справі досягнення тих завдань, які є базовими для інших суб’єктів, зокрема прокурора, слідчий не може визнаватися процесуально самостійним, і підпорядковується прокуророві. А оскільки завдання прокурора за обсягом охоплюють і завдання слідчого, а за змістом є більш глибокими, ніж слідчого, перший наділяється повноваженнями щодо процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Отже, процесуальна самостійність слідчого по відношенню до прокурора існує умовно і не може бути розширена, оскільки це призведе до перебирання на себе функцій прокурора слідчим та керівником органу досудового розслідування.

З урахуванням наведених положень, вважаємо, що гарантіями процесуальної самостійності слідчого по відношенню до прокурора є, насамперед, те, що останній не має права перешкоджати слідчому у прийнятті процесуальних рішень у справі. Фактично, прокурор може дезавуювати будь-яке рішення слідчого, скасувавши його своєю постановою, не надавши на нього згоди або направивши відповідну вказівку. Однак прокурор своїми вказівками не може заборонити слідчому проводити ту чи іншу процесуальну дію, наприклад, проводити допит чи долучати певний доказ до матеріалів кримінального провадження тощо. Вже прийняте рішення слідчого може бути скасоване прокурором лише якщо воно є незаконним чи необґрунтованим.

Поряд з цим, слідчий наділяється правом оскаржувати будь-які рішення, дії чи бездіяльність прокурора, прийняті або вчинені у відповідному досудовому провадженні, крім випадків, передбачених КПК (ст. 311 КПК України). Така скарга повинна подаватися в письмовій формі не пізніше трьох днів з моменту прийняття або вчинення оскаржуваних рішення, дії чи бездіяльності до прокуратури вищого рівня щодо прокуратури, в якій обіймає посаду прокурор, рішення, дія чи бездіяльність якого оскаржується. Службова особа органу прокуратури вищого рівня, до якої надійшла скарга на рішення, дію чи бездіяльність прокурора, зобов’язана розглянути цю скаргу протягом трьох днів з моменту її надходження і надіслати своє рішення слідчому та прокурору, рішення, дія чи бездіяльність якого оскаржувалася. За наслідками розгляду скарги можуть бути прийняті рішення про: 1) залишення рішення чинним, визнання законними вчинених дії чи бездіяльності; 2) зміну рішення в частині; 3) скасування рішення і прийняття нового рішення, визнання незаконними вчинених дії чи бездіяльності і зобов’язання вчинити нову дію (ст. ст. 312-313 КПК України).

Оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора – це ненормальна ситуація, яка свідчить про наявність конфлікту між особою, що здійснює досудове розслідування, та його процесуальним керівником. З огляду на це, законодавець встановлює гарантії того, щоб таке оскарження не позначилося на ефективності та своєчасності досудового розслідування. З одного боку, відповідно до ч. 3 ст. 312 КПК України, оскарження слідчим рішень, дій чи бездіяльності прокурора не зупиняє їх виконання. Отже, слідчий не має права призупинити прийняте прокурором рішення, а надану вказівку або доручення зобов’язаний виконувати. З іншого боку, передбачено, що у разі скасування рішення або визнання незаконними вчинених дії чи бездіяльності службова особа органу прокуратури вищого рівня має право здійснити заміну одного прокурора на іншого з числа службових осіб органів прокуратури того самого рівня в досудовому провадженні, де було прийняте або вчинене незаконне рішення, дія чи бездіяльність (ч. 3 ст. 313 КПК України). Таким чином, прокурор, який допустив порушення закону при здійсненні процесуального керівництва, може (але не повинен) бути замінений на іншого прокурора. При цьому відсторонення слідчого і заміна його на іншого слідчого у новому КПК України не передбачається, хоча це можливо за ініціативою прокурора у порядку п. 8 ч. 2 ст. 36 КПК України. Також встановлюється, що рішення службової особи органу прокуратури вищого рівня є остаточним і не підлягає оскарженню до суду, інших органів державної влади, їх посадових чи службових осіб (ч. 4 ст. 313 КПК України). У цьому вбачається прагнення законодавця обмежити можливості для поглиблення протиріч під час досудового розслідування.

В той же час, вбачається доцільним передбачити право слідчого оскаржувати до вищестоящого прокурора або до слідчого судді вказівки прокурора у виключних випадках, наприклад, коли вони створюють загрозу порушення прав особи. Це випливає із пріоритетності завдань кримінального судочинства, у яких забезпечення прав особи має першочергове значення. В цьому сенсі заслуговує на підтримку позиція Б. Я. Гаврилова, який переконаний, що захист органами слідства конституційних прав і свобод людини і громадянина неможливий без суттєвого підвищення процесуальної самостійності і незалежності слідчого шляхом, зокрема, надання йому можливості оскаржувати до суду отримані вказівки прокурора, що стосуються конституційних прав і свобод людини, оскільки, на думку вченого, тільки слідчий, що отримав справжню процесуальну самостійність, здатний якісно здійснювати покладені на нього функції кримінального переслідування, ефективного захисту прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від злочину, та осіб, які їх вчинили, а також інших учасників процесу [113, c. 31]. Одночасно, слідчий може не виконувати такі вказівки, що ґрунтується на конституційному принципі, відповідно до якого ніхто не зобов'язаний  виконувати  явно  злочинні розпорядження чи накази (ст. 60 Конституції України).

Разом з тим, надання можливості слідчому оскаржувати не просто вказівки, а й будь-які рішення, дії чи бездіяльність, створює підстави, коли слідчому надається право оцінювати діяльність прокурора у кримінальному провадженні, тобто здійснення ним процесуального керівництва. І хоча ст.ст. 311-313 КПК України ведуть мову лише про законність такої діяльності, фактично це передбачає також можливість слідчого оцінювати ефективність здійснення прокурором процесуального керівництва. Таких повноважень у слідчого, з огляду на його роль і призначення у кримінальному провадженні, бути не повинно. Тому вказані положення закону потребують подальшого теоретичного осмислення, яке б спиралося на реальну практику їх застосування, з метою створення таких гарантій процесуальної самостійності слідчого під час його взаємодії із прокурором, які були б достатніми для ефективної реалізації процесуальних функцій обох цих суб’єктів.

В науковій юридичній літературі зазначається, що створення СОГ дозволяє найбільш ефективно розв’язувати такі завдання: 1) вчасно і швидко провести першочергові слідчі дії та оперативно-розшукові заходи; 2) вчасно і швидко реагувати на інформацію, що надходить по різним каналам, про злочини, осіб, які їх вчинили, та інші обставини; 3) ефективно та швидко перевіряти висунуті слідчо-оперативні версії; 4) забезпечити оптимальне застосування методів і прийомів розкриття і розслідування злочинів; 5) досягти найкращого поєднання процесуальної і оперативно-розшукової функцій, спрямованих на розкриття злочинів [114, c. 290-291]. Узагальнюючи їх, ми бачимо, що для органів досудового розслідування створення СОГ дозволяє досягти їхнього основного завдання – розкриття злочинів, а для прокурора – ефективного здійснення процесуального керівництва.