Прокурор в кримінальному процесі за новим КПК

Проте, звичайно, кримінальний процес представляє собою різноманітну діяльність, яка протікає у формі кримінально-процесуальних відносин, що складаються між багатьма його суб’єктами. Тому очевидним є те, що лише наведеними трьома функціями сучасний кримінальний процес не може бути обмежений. Спектр основних напрямків діяльності, яка здійснюється у його межах, є значно ширшим. В цьому плані правильно зазначив А.П. Гуляев, що зміст використання поняття процесуальної функції полягає в тому, щоб виділити і розкрити всі основні сторони процесуальної діяльності, познати її структуру. Якщо при цієї аналітичній операції будь-який напрямок процесуальної діяльності залишається за межами процесуальних функцій, це свідчить про те, що їх система визначена невірно [12,с. 19].

Одним із суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, який на відміну від всіх інших, діє на всіх стадіях кримінального процесу, є прокурор. Наскрізний характер його діяльності вимагає необхідності нормативного визначення його процесуальних функцій та форм їх реалізації.

 Питання функцій прокуратури в кримінальному процесі є одним з найбільш дискусійних, яке викликало інтерес науковців багатьох поколінь ще з дореволюційних часів, і були предметом наукового дослідження багатьох з них. Зокрема, І.Я. Фойницький зазначав, що «за змістом діяльність прокурора поділяється на законоохоронну та обвинувальну. Прокуратура має своїм головним призначенням охороняти урядовий інтерес застосування законів, точного і погодженого з розумом їх. Ця функція лежіть на ній як по відношенню до несудових, так по відношенню до судових місць.                    По відношенню до суду прокуратура має значення охоронця закону як в судовому розгляді, так і в судовому управлінні. В судовому розгляді прокуратура виключно як орган закону виступає: 1) в судах цивільних, де прокурор повинен після змагання сперечаючихся, пред’явити всій висновок чи юридичну думку; у справах казенного управління; у справах земських установ; міських та селищних громад; у справах осіб, що не досягли цивільного повноліття .... 2) в судах кримінальних прокуратура як орган закону повинна приймати участь зі своїми висновками у всіх справах, за виключенням перслідуємих в порядку приватного обвинувачення. Іноді ця функція цілком поглинається функцією обвинувачення; 3) при попередньому провадженні з усіх кримінальних справ публічного порядку до відкриття в судового засідання у справі; 4) при відновленні кримінальних справ» [13,  с.536–538].                                                                                                                На законодачому рівні основні функції прокуратури зараз закріплені в ст. 121 Конституції України. До них віднесено:

1. підтримання державного обвинувачення в суді;
2. представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
3. нагляд за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4. нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
5. нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Окрім того, згідно Перехідних положень Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію досудового слідства – до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів за додержанням законів, та до формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування. Специфіка правового статусу прокурора в кримінальному процесі полягає в тому, що він визначається як Конституцією України і КПК. Саме нормами кримінально-процесуального законодавства «наповнюється» статус прокурора в кримінальному судочинстві. Тому дослідження здійснюваних ним процесуальних функцій має ґрунтуватися на аналізі норм кримінально-процесуального законодавства, які деталізують відповідні конституційні положення. Виходячи із зазначених у ст. 121 Конституції України функцій прокуратури, в досудовому провадженні прокурор здійснює функції нагляду за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а також нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Разом з тим, аналіз повноважень прокурора, які закріплені в КПК стосовно його участі в стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування, дозволяє дійти висновку, що багато з них не відповідають характеру наглядових, а спрямовані на здійснення іншої за характером діяльності, а саме – кримінального переслідування, яке на певному етапі провадження по кримінальній справі трансформується в обвинувачення, що в подальшому підтримується державним обвинувачем в суді. Зокрема, звернемося до ст. 227 КПК, яка закріплює повноваження прокурора при здійсненні дізнання та досудового слідства: він дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини; доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають в провадженні прокурора або слідчого прокуратури; бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі; санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у передбачених законом випадках; продовжує строк розслідування; дає згоду або подає подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою; повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування; порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження по кримінальній справі ( п. 3, 4, 5, 6, 7, 71, 8, 11 ст. 227 КПК).                     Характер зазначених повноважень прокурора на досудових стадіях кримінального процесу свідчить про здійснення ним діяльності, безпосередньо пов’язаної із розкриттям та розслідуванням злочину, викриттям особи, яка його вчинила. В тих випадках, коли така його діяльність пов’язана також із дачею відповідних доручень чи вказівок органам дізнання та досудового слідства, він здійснює і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням злочину. Метою цієї діяльності прокурора є вирішення завдань кримінального судочинства, які сформульовано у ст. 2 КПК. В науці кримінального процесу даний напрямок діяльності прокурора на досудовому провадженні отримав назву кримінального переслідування.

У зв’язку з цим слід зазначити, що поняття та зміст функції кримінального переслідування є одним з найбільш дискусійних питань стосовно функціональної характеристики діяльності прокурора та взагалі сучасного кримінального процесу, до аналізу якого звертаються науковці багатьох поколінь.

РОЗДІЛ 2

ПРОКУРОР В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ СТРУКТУРІ ДОСУДОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

2.1. Прокурор як основний  суб’єкт досудового розслідування

Місце і роль прокурора серед інших суб’єктів досудового кримінального провадження обумовлюються покладеними на нього завданнями та спрямованими на їх виконання функціями. Тому визначити їх можливо в аспекті розгляду проблем здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

При цьому необхідно враховувати, що процесуальна діяльність прокурора виступає як генеруючий фактор кримінального процесу, оскільки обвинувачення, за загальним правилом, передує появі всіх інших кримінально-процесуальних функцій й обумовлює їх виникнення [14, c. 31; 15, c. 22; 16, c. 56]. Таким чином, покладення на прокурора відповідних завдань та функцій визначає його центральне місце в організаційній структурі досудового кримінального провадження.

Думка щодо спрямованості повноважень прокурора на процесуальне керівництво дізнанням та слідством була досить поширеною серед радянських процесуалістів і дослідників прокурорського нагляду, зокрема, про це згадували В. П. Бож’єв [17, c. 33-35], Н. В. Жогін [18, c. 70], М. П. Кан [19, c. 17], М. А. Чельцов [20, c. 90] та ін. [21, c. 169]. І хоча у працях згаданих авторів йшлося переважно про спрямованість владно-розпорядчих повноважень прокурора під час нагляду за досудовим розслідуванням, це дозволяло А. М. Ларіну [22, c. 56-57] та В. М. Савицькому [23, c. 196] розглядати процесуальне керівництво слідчими як основний напрямок діяльності прокуратури у досудовому кримінальному провадженні.

Слід зазначити, що покладення на прокурора здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням у науковій юридичній літературі сприймається неоднозначно. Так, приміром, при підготовці нового КПК України увага українських дослідників зверталася на необхідність чітко визначити в процесуальному законі наглядові повноваження прокурора за законністю ведення досудового розслідування та підвищити його персональну відповідальність за якість і достовірність розслідування [24, c. 6], що передбачалося досягти за допомогою покладення на нього обов’язку процесуального керівництва.

З іншого боку, А. М. Балашов стверджував, що посилення прокурорського нагляду можливе лише через звуження прямої участі прокурора у розслідуванні злочинів, зокрема, провадженні ним слідчих дій, порушенні кримінальних справ тощо [25, c. 14]. На аналогічних позиціях фактично стоять і ті автори, які ототожнюють діяльність прокурора зі здійснення процесуального керівництва і кримінального переслідування, виступаючи за обмеження останнього [26, c. 99-101].

Деякі автори вказують на негативні наслідки поєднання нагляду і керівництва розслідуванням в руках прокурора у зв’язку з необхідністю забезпечення об’єктивності прокурорського нагляду, підвищення процесуальної самостійності слідчого, а також усунення підміни прокурором начальника слідчого відділу [27, c. 14, 71]. В. А. Лазарева наводить аргументи на користь того, що реалізована російським законодавцем ідея розмежування нагляду і керівництва розслідуванням в цілому уявляється закономірним підсумком пошуку оптимальних засобів підвищення якості досудового розслідування. Вказується, що нагляд за розслідуванням вимагає, щоб прокурор дистанціювався від нього, інакше він ніби наглядає за самим собою [28, c. 69-70], а також на те, що процесуальна самостійність слідчого виключає можливість будь-якого «процесуального керівництва» [29, c. 93] з боку прокурора.

Критично оцінюючи наведені судження, відзначимо, що вони у більшості своїй випливають із суперечливих уявлень про сутність процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється прокурором.

Так, по-різному у працях дослідників визначається характер процесуального керівництва. Наприклад, як вказує Т. Ю. Цапаєва, практичні працівники російських правоохоронних органів не вбачають принципових відмінностей між наглядовими повноваженнями і повноваженнями по здійсненню процесуального керівництва [30, c. 30-31]. О. Б. Соловйов та інші процесуальне керівництво розглядають як можливість прокурора використовувати широкі процесуальні повноваження по відношенню до органів, які провадять досудове розслідування, за необхідності втручаючись і спрямовуючи цю діяльність [31, c. 22]. С. С. Телігісова прокурорський нагляд за законністю досудового розслідування розглядає як вищий нагляд за взаємодією органів дізнання і слідчих на всіх етапах досудового розслідування. На її думку, прокурорський нагляд у стадії досудового розслідування органічно включає в себе процесуальне керівництво діяльністю органів досудового розслідування [32, c. 147].

На думку Ю. К. Якимовича, більша частина зусиль прокуратури спрямована не на здійснення нагляду за законністю, а на керівництво досудовим слідством. Нагляд же за дотриманням законів органами дізнання і слідства є по суті відомчим контролем [33, c. 124; 34, c. 217-218]. Розвиваючи цю думку, Л. Р. Грицаєнко відмічає, що визначені законом права прокурора, надані йому на стадії досудового слідства, мають контрольний, а не наглядовий характер, вбачаючи однією з основних відмінностей між процесуальним керівництвом і наглядом те, що контрольний орган на відміну від наглядового може владно втручатись в оперативну діяльність підконтрольного. Прокурор, надаючи згоду на продовження терміну досудового слідства, тим самим створює умови для досягнення слідчим (дізнавачем) мети з викриття винної особи. Прокурор має низку прав з визначення суб’єкта досудового слідства, які, на думку автора, слід розглядати таким чином: керівник визначає, хто з підлеглих виконуватиме конкретну роботу [35, c. 482].

З іншого боку, О. О. Тушев обґрунтовано вказує, що, здійснюючи керівництво, прокурор допомагає слідчому, органу дізнання професійно і ефективно вирішувати завдання, які постають перед ними при розслідуванні злочинів. Він може рекомендувати провести ту чи іншу слідчу дію, перевірити додаткову версію, допомогти правильно сформулювати обвинувачення в плані змісту, стилістики, кваліфікації вчиненого, прийняти законне і обґрунтоване рішення по справі, вказати на недоліки з метою їх усунення. І хоча такого роду допомога офіційно не регламентується законом, вона об’єктивно входить у поняття керівництва [36, c. 140]. Схожу думку висловлював В. Д. Зеленський, зазначаючи, що високий авторитет прокурора дозволяє йому надавати слідчому допомогу в різних сферах взаємодії, правильно вирішувати протиріччя і проблемні ситуації [37, c. 88].

Дискусійним є й включення до змісту процесуального керівництва, здійснюваного прокурором, організаційних заходів.

Так, деякі автори звертають увагу на подвійний характер здійснюваного прокурором процесуального керівництва: в окремих випадках прокурор може виступати організатором взаємодії органів досудового розслідування, однак частіше за все особисто не організує взаємодію і не керує нею, лише за необхідності, вбачаючи, що слідчий перекладає свою роботу на інших, вживає необхідних заходів [38, c. 147].

О. О. Тушев зазначає, що, здійснюючи керівництво процесуальною діяльністю, прокурор об’єктивно не може не керувати й організаційними діями, які не регламентуються кримінально-процесуальним законом. Так, він повинен організувати терміновий виїзд на місце події, дати вказівки про застосування науково-технічних засобів, вирішити питання про виділення слідчому транспорту, спеціалістів та ін. [39, c. 150].

Застосування наданих законом владно-розпорядчих повноважень, які передбачає здійснення процесуального керівництва, дозволяло деяким авторам навіть ставити питання про адміністративний характер його діяльності [40, c. 30]. Проте така думка також зазнає диференціації в залежності від авторської позиції. Так, Г. І. Скаредов розрізняв процесуальне керівництво слідством, яке регламентоване нормами кримінально-процесуального законодавства, і організаційне керівництво, як діяльність керівника, регламентовану нормами адміністративного права та відомчими нормативними актами [41, c. 40].

М. І. Мичко вважає, що стосовно слідства, яке проводить слідчий прокуратури, прокурор здійснює адміністративне і процесуальне керівництво, а щодо слідства, яке здійснюють слідчі органів внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки – тільки процесуальне керівництво [42, c. 105]. З цього приводу Р. Р. Трагнюк ставив питання, чи процесуальна діяльність прокурора і слідчих різних відомств визначається різними законами, і дійшов висновку, що в разі, якщо мова йде про позапроцесуальне, відомче керівництво, то це питання не охоплюється сферою компетенції прокурора [43, c. 99].