Крайня необхідність

Аналогічної точки зору дотримуються М.О. Овезов, М.М. Паше-Озерский, М.І. Якубович та інші радянські криміналісти. Вони зазначають, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю.В. Баулін, розглядаючи зазначений випадок, стверджує: «... правомірними повинні  бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив’язаний  його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку  заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».

На думку окремих вчених, з  якими я цілком погоджуюсь, виправдання  людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті двох людей, несе в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Адже, особа, яка перебуває в екстремальних  умовах, не завжди спроможна точно  зіставити заподіювану шкоду  та шкоду відвернену, особливо коли йдеться про життя або здоров’я людини. Тому виникає проблема правової оцінки ситуації, коли особа заподіює смерть іншій особі (не причетній  до виникнення небезпеки, що їй загрожує) заради врятування власного життя. Відповідно до змісту ст. 39 КК України це визнається правомірним, не кримінально караним діянням, що на мою думку, не може бути виправданим, насамперед з точки зору моралі.

Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю  або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться  у багатьох наукових дослідженнях. Так, на думку М.М. Турецького, заподіяння рівної шкоди порівняно з відвернутою  не усуває суспільно небезпечний  характер вчиненого та суперечить загальнолюдській моралі. Автор зазначає, що навіть неприпустимо рятування свого майна за рахунок  знищення чужого рівноцінного майна, а  тим більше недопустимо рятування  власного життя за рахунок загибелі іншої людини. Щодо цього питання, то не можна сказати, що воно є повністю дослідженим, адже існує багато різних думок серед вчених, які займаються цим питанням, дискусії ведуться і  до сих пір.

Також треба мати на увазі, що особа, перебуваючи в стані крайньої необхідності, часто в екстремальних  ситуаціях, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, у  стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч.3 ст.39 встановлює, що “особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж  крайньої необхідності, якщо внаслідок  сильного душевного хвилювання, викликаного  небезпекою, що загрожувала, вона не могла  оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці”. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні  бути кваліфіковані на загальних  засадах, проте стан крайньої необхідності.

РОЗДІЛ 5. ВІДМІННІСТЬ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ВІД НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

До системи обставин, що виключають злочинність діяння, відносять необхідну  оборону, уявну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання  наказу або розпорядження, діяння, пов'язане  з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття  злочинної діяльності організованої  групи або злочинної організації. Крайня необхідність має свої певні особливості, які відрізняють її від інших.

Кожна особа має право на необхідну  оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів  влади.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів  чи прав особи, яка захищається, або  іншої особи, інтересів суспільства  або держави від суспільно  небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного  відвернення чи припинення посягання (Ст. 15 КК).

Практикою застосування уголовного законодавства  та наукою уголовного права винайдено  два види умов правомірності 

Заподіяння шкоди в стані  необхидної оборони:

1. Умови, що стосуються властивостей  нападу;

2. Умови, що стосуються властивостей  захисту; 

Заподіяння шкоди буде визнано  правомірним, якщо напад був:

а) Суспільно небезпечним - тобто загрожував тяжкими наслідками - у сфері важливих суспільних цінностей - життя, здоров'я, властності, державного керування і т. ін. При цьому напад не обов'язково повинен бути злочином, досить і того, що він був реально небезпечним - загрожував тяжкими наслідками.

Звідсі виходить, що необхідна оборона  не можлива:

- проти правомірних дій посодових  осіб (працівників міліції, судових  виконавців і т. ін.), яки не  є суспільно небезпечними;

- при нападі неосудного, про  що завідомо знає той, хто  захищаєтсья, інакше - підпавший  нападу, має право захищатися  за првилами крайньої нгеобхидності; 

- при нападу тварин (якщо вони  нападают самі) і можливо, якщо  їх направляют власники чи  інші люди.

Необхідно оборона не допускється  проти того, хто діє в стані  необхидної оборони (як і під час  провокації необхідної оборони).

Провокацією необхидної оборони називют  таки дії, яки вчиняються з метою  викликати на себе напад, щоб потім  була можливість дати гідну відсіч (помститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто  знаходився в стані необхідної оборони.

За правилами необхідної оборони  нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи неможуть помінятися місцями.

б) Наявним - тобто уже роспочатим, чи який неминуче повинен початися, ось-ось почнется.

Але стану необхідної оборони немає, якщо напад ще не розпочався (бо немає  необхідності в заподіянні шкоді), а  також і тоді, коли напад уже  явно закінчився (бо немає потреби  в захисті).

Пленум Верховного Суду України  в постанові від 28 червня 1991 року пояснив що ". стан необхідної оборони  виникає не лише в момент суспільного  небезпечного посягання, але і при  наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для  з'ясування цього необхідно враховувати  поведінку нападаючего, зокрема  спрямованість умислу, інтенсівність  і характер його дій, що дає підставу особі яка захищається, спримати загрозу як реальну".

в) Якщо напад був дійсним - тобто дійсноїснуючим.

Не є злочином застосування зброї  або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту  від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного  насильницького проникнення у житло  чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок  переляку або сильного душевного  хвилювання, спричиненого суспільно  небезпечними діями, оцінити відповідність  захисту характерові посягання.

Перевищення меж необхідної оборони, тобто завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності  посягання чи обстановці захисту, тягне  за собою відповідальність лише у  випадках, спеціально передбачених кримінальним законом.

Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо  після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила  напад, і доставлення її відповідним  органам влади як правомірні прирівнюються  до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали  небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця.

Не є злочином дія, яка хоч  і підпадає під ознаки діяння, передбаченого  кримінальним законом, але вчинена  в стані крайньої необхідності, тобто  для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським  інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода (Ст 16 КК).

Заподіяння шкоди в стані  крайньої необхідності не є суспільно  небезпечним і не має складу злочину, оскільки таки дії спрямовани на захист більш цінних благ та інтересів особи, чи держави.

Крайня необхідність - це це випадок  зіткнення двох інтересів, яки в  рівною мірою охороняються законом, і в якому заради збереження більш  важливого інтересу, заподіються  шкода меншому інтересові.

Крайня необхідність та Необхідна  оборона мают багато загального:

1. заподіяна шкода і в тому  і другому разі є правомірною; 

2. там і там захищаються особисти  та громадськи інтереси;

3. кожен з ціх інстітутов є  суб'єктивним правом кожної людини.

Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності полягає в таких ознаках:

1. Небезпеку, що вимагає потребу  захисту в стані необхідної  оборони створюють суспільно  не безпечні дії фізичної особи,  а небезпеку крайньої необхідності - дії людей, сіл природи, тварин, фізіологічні процеси і т. ін.

2. В стані необхідної оборони  шкода спричиняється нападаючому,  а в стані крайньої необхідності - непричетним до події третім  особам.

3. Заподіяння шкоди третім особам  в стані крайньої необхидності  правомірне лише в тому випадку,  якщо це був єдиний засіб  відвернення небезпеки. При необхідній  обороні такої умови немає. 

4. Головною умовою крайньої необхідності  є вимога, щоб заподіяна шкода  була меньшою відвернутої. Заподіяна  при необхідній обороні шкода  може бути і більшою ніж  відвернута.

5. На відміну від необхідної  оборони стан крайньої необхідності  виникає лише при наявності  сукупності всіх його умов. Відсутність  хоча б однієї з ціх виключає  стан крайньої необхідності.

6. Згідно із ст. 445 Цівільного  кодексу України особа, що заподіяла  шкоду в сані крайньої необхідності  зобов'язана відшкодувати потерпілому.  Враховуючи обставини події, суд  може перекласти цей обов'язок  на особу, в інтересах якої  ця шкода була заподіяна. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                    ВИСНОВОК

З викладеного можна зробити  висновок, насамперед те що аналіз історичного  розвитку свідчить, що первісно в основу визнання заподіяння шкоди в стані  крайньої необхідності незлочинною, був  покладений принцип: «що не дозволено  законом, дозволено необхідністю». Поступово в процесі розвитку суспільних відносин крайня необхідність набувала різного правового статусу. Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам – від окремих  приватних випадків до закріплення  широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності. Також  вперше в історії розвитку кримінально-правової норми, що регулює крайню необхідність, у КК 2001 році внесено кардинальні  зміни:

– відповідно до Конституції  України змінено пріоритетність інтересів, які є об’єктом захисту  в умовах крайньої необхідності, на користь особистих інтересів  перед інтересами держави та суспільства;

– визначено поняття «перевищення меж крайньої необхідності», відповідно до якого допускається заподіяння меншої або рівнозначної шкоди;

– передбачено звільнення особи від кримінальної відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності в стані сильного душевного хвилювання;

– вчинення злочину з  перевищенням меж крайньої необхідності визначено як обставину, що пом’якшує  покарання (п. 8 ст. 66 КК).

Крайня необхідність є  надзвичайно важливою кримінально-правовою нормою, адже ця обставина нерідко  існує в реальному житті. Хоча зараз крайня необхідність широко розвинена, але все ж таки певного доопрацювання вона все таки потребує, наприклад чинна ст. 39 КК України не дає відповіді на запитання щодо відповідальності особи, яка намагалась відвернути від певних охоронюваних законом інтересів більшу шкоду шляхом заподіяння іншим охоронюваним законом інтересам меншої шкоди, однак не досягла своєї мети, і усунути загрожуючу небезпеку не вдалось. У таких випадках потрібно встановлювати наявність у особи потенційної можливості врятування більшого блага або цінності на момент заподіяння нею шкоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1 Кримінальне право України.  Загальна частина: Підручник для  студентів юридичних спеціальностей  вищих закладів освіти / М.І. Бажанов,  Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та  ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В.  Сташиса, В.Я. Тація. − К.  − Х.: Юрінком Інтер-Право, 2002. −  416 с.

2. Трофанчук Г.І. Історія  держави і права зарубіжних  країн: Навч. Посібник. – К.: Юрінком  Інтер, 2006. – 400с.

3. Кримінальний Кодекс  України від 15 вересня 2008 року. – К.: Вид. Паливода А. В. –  188 с. 

4. Кримінальне право України.  Загальна частина /Відп. ред. Я.Ю.  Кондрат'єв – К.: Правові джерела, 2002 – 432 с. 

5. Матишевський П.С. Кримінальне  право України. Загальна частина.  − К., 2001. − 352 с. 

6. Науково-практичний коментар  до Кримінального кодексу України:  В 3 кн. / За заг. ред. В.Г. Гончаренка, П.П. Андрушка. − К.: ФОРУМ, 2005. −  Кн. 1: Загальна частина. Коментарі  до статей 1-108 Кримінального кодексу  України. − 324 с.

7. Зуев В.Л. Необходимая  оборона и крайняя необходимость.  Вопросы квалификации и судебно-следственной  практики: Учебное пособие. −  М.: Кросна-Лекс, 1996. − 96 с.