Крайня необхідність

При вирішенні питання про можливість позбавлення життя іншої особи  в стані крайньої необхідності слід, перш за все, чітко вирізняти психічне ставлення до заподіяної шкоди особи, яка її заподіяла. Про стан крайньої необхідності може йтися лише при умисному, конкретизованому заподіянні конкретної шкоди. Необережне чи невинне заподіяння шкоди при вчиненні дій у стані крайньої необхідності знаходиться за її межами, і йому має даватись оцінка на загальних підставах.

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВА НАЯВНОСТІ СТАНУ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Перший елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале  поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна  спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні  ушкодження, руйнувати, ушкоджувати  або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи  тощо), напади тварин і ін. Небезпечність  заподіяння шкоди може викликатися  також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або  холод), та загрожують загибеллю людей  тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з  вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки  при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно  небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати  шкоду правоохоронюваним інтересам). 
    Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого). Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК. 
Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних  інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого - особа перебуває  в такому положенні, при якому  єдиним засобом усунення цієї небезпеки  є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним  інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка "права з правом", накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ОЗНАКИ ДІЯННЯ, ЩО ВЧИНЯЄТЬСЯ У СТАНІ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

У науці кримінального права  існують різні підходи до розгляду тієї чи іншої обставини, що виключає злочинність діяння, зокрема і  крайньої необхідності.

Одним із перших підходів, запропонованих при характеристиці обставин, що виключають злочинність діяння, був поділ  умов правомірності на умови, що відносяться  до посягання, та умови, що відносяться  до захисту. Так, А.А.Піонтковський під  час аналізу крайньої необхідності до умов, що характеризують небезпеку, відносив безпосередньо небезпеку, яка загрожує охоронюваним законом  інтересам, наявність цієї небезпеки  та дійсність. До умов, що характеризують захист, вчений відносив неможливість усунення небезпеки, що загрожує, іншими способами, окрім як заподіяння шкоди  та достатність цієї шкоди – заподіяння шкоди менш значної порівняно  з відвернутою. У сучасній кримінально-правовій науці такий підхід до розгляду обставин, що виключають злочинність діяння, також наявний і має переконливі аргументи на свою користь.

Інший спосіб аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, запропонований Є.В. Благовим. Кожна з обставин, що виключає злочинність діяння, характеризується спеціальним складом, зміст якого  зводиться до того, що ознаки, які  повторюються в усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний  склад виключення правової відповідальності. Так, автор виділяє три групи  ознак, що входять до складу крайньої необхідності:

а) умови правомірності, що відносяться  до загрозливої небезпеки;

б) умови правомірності, що відносяться  до усунення небезпеки;

в) умови правомірності, що відносяться  до заподіюваної шкоди.

Український науковець Ю.В. Баулін зазначає, що скоєння правомірних  вчинків, які підпадають під ознаки злочину, викликається різними факторами  об’єктивної дійсності (певні явища, процеси, вчинки, події). І хоча ці фактори  тісно пов’язані із самими вчинками, однак їм не належать, оскільки спочатку виникає суспільно небезпечна ситуація і, як відповідна реакція на нього, –  те, що законодавець називає необхідною обороною, крайньою необхідністю та затриманням  злочинця. Викладене, таким чином, дає  автору змогу провести розмежування між вчинком і підставою його вчинення, що надає можливість охопити  весь спектр чинників, які впливають  на характеристику певної обставини. Виходячи із зазначеної моделі запропонованого  методу, Ю.В. Баулін розглядає кожну  обставину, що виключає злочинність  діяння, зокрема і крайню необхідність. Доцільність такого методу дослідження  підстав вчинків, що виключають злочинність  діяння, дає можливість уникнути повтору  загальних ознак, притаманних усім обставинам, що розглядаються.  

Так, в одному із підручників з  кримінального права України  стан крайньої необхідності розглядається  через сукупність двох головних елементів:

а) небезпеки, яка безпосередньо  загрожує охоронюваним законом інтересам  особи, суспільства або держави;

б) неможливості усунення цієї небезпеки  іншими засобами, крім заподіяння шкоди  іншим охоронюваним законом інтересам. При цьому виділяються й додаткові  ознаки діяння, вчиненого в цьому  стані:

– наявність мети;

– спрямованість заподіяння шкоди;

– характер дій;

– своєчасність заподіяння шкоди;

– межі заподіяння шкоди (граничною  і правомірною у стані крайньої необхідності визнається шкода, якщо вона рівнозначна відверненій шкоді  або є менш значною, ніж відвернена).

П.С. Матишевський пропонує виходити з таких ознак умов, що визначають правомірність дій у стані  крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння  шкоди об’єктові захисту;

2) небезпека, що виникла, має  бути наявною, дійсною, тобто  вона виникла, існує і ще  не минула;

3) небезпека має бути невідворотною,  а її усунути неможливо без  заподіяння шкоди іншим цінностям,  що також охороняються правом;

4) шкода має завдаватися так  званим третім особам; якщо шкода  завдається зазіхачеві, то вчинене  кваліфікується за правилами  про необхідну оборону;

5) особа завдає шкоду, будучи  зобов’язаною або вимушеною до  цього об’єктивними обставинами;

6) заподіяна шкода має бути  меншою, ніж відвернена шкода.

У свою чергу, «взаєморозміщення та взаємозв’язок складових елементів  чого-небудь цілого» являє собою  структуру. Поняття «структура»  в українській мові тлумачиться, як взаєморозміщення та взаємозв’язок  складових частин цілого, устрій, організація  чого-небудь.

Отже можна сказати, що структура  – це найбільш вдалий термін, за допомогою  якого можливе поєднання всіх складових елементів крайньої необхідності.

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Питання про перевищення меж  крайньої необхідності у науці кримінального  права є дискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулював  визначення цього поняття, однак  його законодавча конструкція й  досі викликає сумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації  названої обставини, яка виключає злочинність  діяння.

Відповідно до ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона у обстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним законом інтересам, і якщо ця шкода  є більш значною, ніж відвернена. З цього визначення випливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1)  наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам;

2)  неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов’язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам;

3)  заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена ;

4)  шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно.

Доцільно зазначити, що існуючій трактовці  поняття «перевищення меж крайньої необхідності» передувало досить складне  та неоднозначне формування цієї норми, проте проблема допустимості заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом виступає життя або здоров’я людини, так  і залишилась невирішеною.

Кримінально-правова норма про  крайню необхідність, закріплена у  Кримінальному кодексі України 1960 року, на думку вчених, вона не повною мірою враховувала стан, у якому  особа вимушена заподіяти шкоду  певним охоронюваним законом інтересам  заради відвернення шкоди, що загрожує іншим охоронюваним законом інтересам. При вирішенні цієї проблеми законодавець недостатньо врахував стан особи, яка опинилася у екстремальній ситуації, коли вкрай складно зорієнтуватись, правильно оцінити характер небезпеки, що загрожує певним охоронюваним законом інтересам, обстановку, яка склалася, а також наявність можливих засобів усунення небезпеки. У законі містилась вимога, що заподіяна шкода має бути тільки меншою порівняно з відвернутою, а поняття «перевищення меж крайньої необхідності» не було сформульовано взагалі, що, на думку окремих науковців, обмежувало можливості громадян з усунення небезпеки.

Так, Т.Г. Шавгулідзе відстоював точку  зору, відповідно до якої перевищення  меж крайньої необхідності можливо  лише при «пошкодженні інтересу рівного  або більшого, ніж врятований інтерес». Проте В.М. Козак не погоджувався з таким підходом і доводив, що перевищення меж крайньої необхідності наявне не тільки при порушенні відповідності  шкоди заподіяної та шкоди усунутої, а й при можливості усунути  небезпеку, що загрожує іншими засобами. Ю.В. Баулін вважав, якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкоди небезпеці, що загрожує, а й обстановці, при  якій вона усувається. Отож треба визнати, що ексцес крайньої необхідності наявний  при явній невідповідності заподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, або обстановці, при якій усувалась  ця небезпека. Незважаючи на те, що наведені точки зору стосуються кримінально-правового  регулювання крайньої необхідності до прийняття чинного КК України, вони актуальні й нині.

Таким чином, законодавець, бажаючи  підвищити соціальну активність людей щодо відвернення шкоди  охоронюваним законом інтересам, у  КК України 2001 року вперше сформулював  поняття «перевищення меж крайньої необхідності», виходячи з якого  крайня необхідність вважається правомірною  за умови заподіяння охоронюваним законом  інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної порівняно  з відвернутою.

І якщо стосовно об’єктів нематеріального  характеру такий законодавчий підхід можна сприйняти, та що стосується посягання  на такі блага, як життя та здоров’я людини, на думку окремих науковців, з ними погодитись не можна. Аналіз юридичної літератури підтверджує, що окреслена проблема має прямо  протилежні підходи з боку науковців, які займались її дослідженням. У  житті трапляються безвихідні ситуації, коли бездіяльність може призвести  до неминучої загибелі всіх осіб, що перебувають у тяжкому становищі, коли заподіяння смерті з метою врятування життя однієї (декількох) людей визнається допустимим. Так, питання про кваліфікацію дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш, неодноразово обговорювалось на шпальтах монографічних видань. М.Д. Шаргородський  вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах.