Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Октября 2013 в 16:37, статья

Краткое описание

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Прикрепленные файлы: 1 файл

Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України.docx

— 262.93 Кб (Скачать документ)

 

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав  і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького —  Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин  завойовники вдерлися у Київ, але  городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто  було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

 

Завдяки багаточисельності  та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських  дружин, з іншого, Батий зумів  приєднати до своєї імперії —  Золотої Орди, яка охоплювала територію  від Уралу до Чорного моря, практично  всю Русь.

 

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте  Данилові Романовичу, галицько-волинському  князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

 

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження  власної державності не могло  бути й мови.

 

Виконавши роль буфера для  країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу  Орди. Інші ж землі втратили будь-яку  самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право  на княжіння (ярлик) і платили тяжку  данину.

 

 

 

7. Галицько-Волинське князівство

 

По смерті Ярослава Мудрого  з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося  від Києва. Першими галицькими князями  були нащадки онуків Ярослава Мудрого  — Ростиславичі, а на Волині —  Мстиславичі, які вели свій родовід  від Володимира Мономаха. Особливістю  політичного життя Галичини був  значний вплив боярства, яке формувалося  не з князівської дружини, як в  інших землях, а з родоплемінної  знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити  свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним  джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична  ситуація протягом правління Ростиславичів  забезпечувала панівне становище  боярства, яке могло дозволити  собі утримання навіть власних бойових  дружин.

 

Об'єднання Галичини проходило  за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а  розквіту Галицьке князівство сягнуло  за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти  зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він  взяв у полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний  син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного  правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені  його правлінням, намагалися запросити  на князівство волинського князя  Романа Мстиславича. Проте Володимир  Ярославич, спираючись на підтримку  німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

 

Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і  частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине  князівство, яке поступово стає спадкоємцем  Києва.

 

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний  авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він  поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

 

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного  Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого  вдова Романа Мстиславича Ганна  з малолітніми синами Данилом  і Васильком змушена була бігти  з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього  боярства, угорських і польських  феодалів. Волинські землі отримав  Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися  міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано  Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

 

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська  брали участь у битві з Чингісханом  на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже  не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні  походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай  — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає  готуватися до боротьби з Ордою,

 

уклавши військові угоди  з польськими князями та угорським  королем. Активну підтримку в  антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був  коронований папським легатом.

 

Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці  вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм  змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ.

 

У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад  Галицько-Волинського князівства. Волинню  до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною —  сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

 

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю  князівства до Львова. Домовившись  із татарами, він здійснив разом  з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську  державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський.

 

Сини Юрія І Андрій і  Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми  з роду Романовичів галицько-волинськими  князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з  татарами.

 

Галицькі бояри запросили  на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з  католицької віри у православ'я  отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою  Ордою і Великим князівством  Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в  свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати  Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього  галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли  останнього галицько-волинського князя.

 

У подальшому галицькі бояри  стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись  вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський  король Казимир ІІІ, а перед тим  Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська  держава припиняє своє існування.

 

Роль Галицько-Волинського  князівства як основного політичного  центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських  землях, оберігаючи їх від поневолення  сусідніми державами. Продовжуючи  кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний  вплив на цю культуру західноєвропейських  цивілізацій.

 

 

 

8. Українські землі під  владою іноземних держав (ХІV - XV ст.)

 

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після  війни 1351—1352 рр. між Польщею і  Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

 

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово  посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут  приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

 

Уся повнота влади у  Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської  Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві  князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням  давала можливість великому литовському  князеві мати значне військо і  контролювати фактично всі ресурси  держави.

 

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему  тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли  Литовські статути — кодекси  середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно  лише одну десяту всієї держави, литовці  не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

 

Одним із основних зовнішньополітичних  завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною  подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами  на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське  іго на українських землях було ліквідоване  за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла  реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався  вплив Москви. Все це зумовило для  Литви вибір союзника в особі  Польщі, яка до того ж потрапила  в залежність від Угорського королівства.

 

В серпні 1385 р. у м. Крево  було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством  Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується  з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення  Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні  передумови для боротьби з тевтонською  агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської  експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло  не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна  угода, за якою Польща визнавала Вітовта  довічним правителем Литви. В 1398 р. він  був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи  політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню  автономію українських земель.

 

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти  Тевтонського ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили  чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія  союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому  вишколі й досвіді.

 

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським  військам перегрупуватися і завдати  відповідного нищівного удару. Серед  тевтонських лицарів поранених  і вбитих було понад 30 тис.

 

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський  орден передавав їй Жемайтію, а  Польщі — Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і  поступово Тевтонський орден  зійшов з історичної сцени.

 

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим  князівством Литовським. Литовські  феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного  населення, обмеживши його участь у  державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального  поділу, при цьому українські землі  роздавалися католицькій церкві.

 

Все це не могло не викликати  опору проти покатоличення і  засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло  Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали  нищівної поразки від брата Вітовта  — великого литовського князя  Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським  королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

 

В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню  могутність, а українські землі у  складі Литви остаточно втрачають  автономні права. Одночасно посилюється  вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права  на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються  проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя  М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських  князів відібрати свої землі у  Литви. Але через їхні нерішучі дії  вона зазнала поразки.

 

Часи, прожиті українським  народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський  вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик  І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим  творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші  часи».

Информация о работе Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України