Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Октября 2013 в 16:37, статья

Краткое описание

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Прикрепленные файлы: 1 файл

Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України.docx

— 262.93 Кб (Скачать документ)

 

За часів правління  І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був  приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни  Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється  Малоросійська колегія (1722—1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії  іноземних справ переходять до російського  Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок  очолив боротьбу за залишки автономії  Гетьманщини і домігся від  Сенату певного обмеження функцій  Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і  ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

 

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в  Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську  колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але  незабаром з'являються так звані  «Рішительні пункти», які визначали  статус України у складі Росії. Причому  вперше цей документ виник у формі  не угоди, а царського указу. Гетьман  не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались  імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про  формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту  інтеграцію Гетьманщини у структуру  Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні  передала князеві Шаховському й  так званому Правлінню гетьманського  уряду.

 

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення  гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського  уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського — молодшого  брата фаворита імператорки. Розумовському  вдалося розширити автономію  України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя  знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної  старшини і суду.

 

Але у 1754 р. була ліквідована  одна з важливих ознак автономії  — державна митниця на кордоні  між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське  правління.

 

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації  державного управління, у 1764 р. після  звернення Розумовського з проханням  про введення спадковості гетьманування  і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

 

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької  і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь у гайдамацькому  русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано  оточили Січ. П. Калнишевський —  останній кощовий отаман — капітулював  і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

 

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім — Малоросійське  генерал-губернаторство).

 

В 1783 р. українську національну  армію у складі 10 полків було перетворено  на регулярні пікінерські полки  за взірцем російської армії. Того ж  року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує  дворянські права та привілеї.

 

У другій половині XVIII ст. в  Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї  Російської імперії. Усі органи Української  держави були остаточно знищені.

 

 

 

17. Входження Північного  Причорномор'я та Правобережної  України до складу Росії

 

Вихід Росії до Чорного  моря був проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина  в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор'ї. У 1768 р. під  тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії  велися на суходолі та на морі.

 

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив  турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській  битві (1770 р.), війська під командуванням  О. Суворова розбили турецьку армію  під с. Козлуджі (1771 р.).

 

Україна стала центром  зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

 

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів Правобережної  України — добровольчий козацький  корпус. До діючої армії входили  також запорожці. В 1769 р. козаки завдали  поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при  Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців  залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

 

Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийської  мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між  Дніпром і Південним Бугом. Росія  дістала право вільного торговельного  судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від  султанської Туреччини, яка повинна  була ще сплатити Росії контрибуцію  в розмірі 4,5 млн. карбованців.

 

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь  Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала  підготовку до нової війни з Росією.

 

Під час російсько-турецької  війни 1787—1791 рр. російські війська  взяли Очаків (1788 р.), під командуванням  О. Суворова розбили турків під Фокшанами  і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю  Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано  Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між  Південним Бугом і Дністром, включаючи  Очаків. Туреччина остаточно визнала  приєднання Криму до Росії, а також  кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

 

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги стало називатися «Військом  вірних чорноморських козаків».

 

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької  Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями  сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини  і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано  кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

 

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови  заселення кожного наділу 25 селянськими  господарствами. Аби стимулювати  селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні  замість чотирьох—п'яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених  селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські  старовіри, німці, молдавани. Ця територія  отримала назву Новоросія.

 

Ще швидше, ніж колонізація  земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано  Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 — Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства  було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці  Хаджибей — Одеса, яка стала центром  усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей, але переважали українці.

 

Приєднання Криму до Росії  мало виключне значення як з огляду стратегічного — усунення постійної  загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло  розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і  Малої Азії.

 

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну  та економічну кризу, пов'язану з  наростаючою феодальною анархією в  державному управлінні, феодальними  міжусобними війнами, які спустошували країну.

 

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав — Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж  вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і  території по річках Варта і Вісла. У 1794 р. спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими  військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і  Краковом відійшла до Австрії. Пруссія  здобула Центральну Польщу з Варшавою.

 

Таким чином, етнічні землі  опинилися у складі двох держав - Російської та Австрійської імперій.

 

 

 

18. Визвольна боротьба  українського народу в другій  половині ХVІІ ст.

 

Посилення феодального і  національно-релігійного гніту викликало  в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби - гайдамацький рух. Серед  гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території  Правобережжя і користувалися широкою  підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення  козацьких вольностей, звільнення від  шляхетсько-магнатської залежності.

 

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати  панщину, платити податки, захоплювали  поміщицькі землі. Ці народні месники  називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом  із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно  боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію  Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній  Буковині та Закарпатті.

 

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне  королівське військо.

 

1744—1745 роки стали періодом  найбільш активної діяльності  народних месників. Рух опришків  значно сприяв зростанню антифеодального  спротиву селянства. Але і шляхта  не дрімала: за голову Довбуша  було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно  поранено, і 24 серпня він помер.  Справу Довбуша продовжили його  побратими — В. Орфенюк, В.  Баюрак, І. Бойчук.

 

Опришківський рух був  тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так  звана Коліївщина.

 

У 1768 р. польський сейм під  тиском Росії схвалює рішення  про формальне зрівняння у  правах православної та католицької  церков. Цим Катерина ІІ розраховувала  послабити Польщу, спровокувавши  конфлікт між королем і шляхтою  та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають  Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських  прав. Починаються репресії проти  українців. На прохання польського уряду  Росія починає воєнні дії проти  конфедератів, що послужило сигналом до повстання.

 

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збирає повсталих, осердям  яких були запорожці, у Холодному  Яру. За декілька тижнів повстання охопило  Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від  влади польських панів, скасовували  панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили  Умань — один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній  бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка  гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і  князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.

 

 

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання  на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській  армії у ліквідації повстання. В  липні 1768 р. табір гайдамаків під  Уманню було оточено, і ті здались. Залишки  їхніх загонів були розбиті.

 

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду  і культури, складнощі геополітичної  ситуації зумовили поразку Коліївщини.

 

Після цього російське  самодержавство відкрито взяло бік  польської шляхти. Ліквідація Запорізької  Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

 

У 1789—1793 рр. проходило повстання  у с. Турбаї, яке раніше входило  до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили  на феодальне залежних селян. Отож турбаївці  домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права  і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В  січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки  на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування —  Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці  вбили поміщиків Базилевських і  змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання  тривало аж чотири роки, оскільки царському  урядові, заклопотаному російсько-турецькою  війною і боротьбою з французькою  революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували  на с. Скорботне, а його мешканців  переселили у південні райони України.

Информация о работе Історія України коротки екскурс. Шпаргалка з історії України