Арабський халіфат

Сімейно-шлюбне право. В галузі сімейних відносин мусульманське право виходить із безумовної переваги чоловіка над жінкою. Шаріат дозволяє чоловікові мати чотирьох законних дружин і необмежену кількість наложниць. Шлюб за мусульманським правом оформлюється договором купівлі-продажу. Жінка не виступає при укладенні шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядається як предмет договору. Вона продається чоловікові за визначену суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік у свою чергу виплачував дружині визначену винагороду. Згода на шлюб від жінки не була потрібною. В укладенні шлюбного договору вона не брала участі. Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка, повинна булла уникати зустрічей зі сторонніми чоловіками, не показуватися в громадських місцях тощо. Чоловік міг застосовувати до неї тілесні покарання. Розлучення — талок — за мусульманським правом залежало тільки від чоловіка, який не був зобов’язаний пояснювати причини, що спонукали його вимагати розлучення.

Проте після розлучення чоловік повинен видати дружині аліменти на чотири місяці. Якщо в цей термін чоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється. Після розлучення діти віддавалися під владу чоловіка і зберігали право успадковувати майно подружжя. Діти віддаються дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі був утримувати їх. З усього викладеного очевидно, що мусульманське право санкціонувало звичаї патріархального родового ладу, коли відновилися в сім’ї повновладдя чоловіка і безправ’я жінки [5].

Спадкове право. Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку першого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна. За мусульманським правом спадкування — ерє — визначається як переміщення майна власника до інших осіб після його смерті. Це переміщення розглядається як один із засобів придбання прав померлого [1, с.271].

Мусульманське право знає спадкування за законом і за заповітом. Право на спадкування майна за законом поширюється на визначене коло фізичних і юридичних осіб:

1) на осіб, що знаходяться у  кровному рідстві з мертвим;

2) на хазяїв рабів, що не мають  спадкоємців, відпущених на волю;

3) на державу.

Родичі розділяються за такими лініями:

а) прямі по спадній і висхідній лінії;

б) родичі по боковій лінії.

Жінки, що знаходяться в кровному родстві зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках отримають половину частки спадщини чоловіків [1, с.272].

Злочини і покарання. Усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини проти "прав Аллаха" (відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюб); 2) посягання на права певних осіб (умисне вбивство, тілесні ушкодження); 3) дії, що тільки через деякий час почали розглядатись як злочини (несплата податку на користь бідних (закяту), образа, хабарництво тощо). За злочини першої та другої групи передбачалися фіксовані та жорстокі покарання, за злочини третьої групи - таліон, викуп майном або грішми. Були відомі штраф і конфіскація майна [3, с.87].

Покарання за мусульманським правом відбили як архаїчні і додержавні засоби відплати, так і достатньо розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії.

Злочини першої і другої групи спричиняли за собою строго фіксовані і суворі покарання: хадд і кисас. Покарання за злочини, що відносяться до третьої групи — тазир, відрізнялися великим розмаїттям і гнучкістю, але також мали яскраво виражений каральний характер. Як відзначалося вище, шаріат припускав, і тим самим узаконював, кровну помсту (у дещо обмежених, у порівнянні з доісламським періодом, розмірах. — Л. Б., С. Б.), таліон, а також викуп речами або грошима (до 100 верблюдів або 1 тис. динарів золота) як компенсацію потерпілому або його родичам, якщо вони відмовлялися від свого права на кровну помсту.

У шаріаті передбачалися типові для середньовіччя жорстокі і залякувальні покарання. Так, страта, що призначалася за цілу низку злочинів, звичайно, відбувалася публічно (шляхом повішення або четвертування), а потім тіло страченого виставлялося на загальну наругу. Застосовувалися і такі види страти, як утоплення і закопування живцем. Широко використовувалися також такі тілесні покарання, як відсічення пальців, рук і ніг, бичування, биття камінням тощо. Тюремне ув’язнення в Арабському халіфаті зазвичай застосовувалося для утримання злочинців до суду, але поступово стало використовуватися і як міра покарання, причому в окремих випадках призначалося довічне ув’язнення. Позбавлення волі виражалося також і в домашньому ув’язненні або в ув’язненні в мечеті.

Мусульманське право знало також майнові санкції (конфіскації, штрафи тощо) і ганебні покарання — оголення бороди, позбавлення права носити чалму, привселюдний осуд тощо, а також заслання і виселення (за дрібні злочини).

Судовий процес

Процес за мусульманським правом носив, як правило, обвинувальний характер.

Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами (за винятком злочинів, спрямованих проти державної влади). Розходження судочинства по карних і цивільних справах практично були відсутні. Судові справи розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми усі бажаючі. Сторони мали самі вести справу, не звертаючись за допомогою до адвокатів. Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося, хоча з часу правління Абассидів по цивільних справах складалися судові протоколи. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви.

Справа мала вирішуватися на одному засіданні і не мала бути відкладена до наступного дня. По суті процес у суді перетворювався у своєрідне змагання сторін, де, природно, багатий і бідний не були в рівному становищі.

При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав велику свободу розсуду. Це давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін.

Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне. У випадку встановлення нових фактів і обставин суддя міг переглянути своє власне рішення. Це відкривало простір для зловживань і свавілля.

При оцінці доказів у суді панував формалізм. Так, повним доказом у справі вважалися свідчення двох гідних довіри свідків-мусульман. Показання жінок розглядалися як половинні докази. При відсутності достовірних або переконливих доказів застосовувалася клятва, яку звичайно повинен був вимовити відповідач або той, кого звинувачували. Клятва, вимовлена в особливій урочистій формі і з посиланням на Аллаха, приймалася як вагомий доказ у судовому процесі. Вона звільняла обвинувачуваного від відпо-відальності або принаймні пом’якшувала покарання (наприклад, при обвинуваченні у навмисному вбивстві). Визнання обвинувачуваного, якщо воно було зроблено повнолітнім, осудним, не під  впливом примусу, розглядалося як доказ, достатній для винесення рішення суду [1, с.273].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Виконання контрольної роботи дало змогу дійти до наступних висновків. Своєрідності держави Арабського халіфату й інших держав мусульманського світу було безпосереднє пов'язано з їх релігією. Універсальна релігія іслам, що походить з неподільності духовної і світської влади, була органічно пов'язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля і неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: "Немає Бога крім Аллаха, і Мухаммед - пророк його". Іслам визначав у мусульманському світі і характер соціальної структури, і державних установ, і правових інститутів і моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною державою і її  главою - халіфом, султаном.

Іслам виключав невір'я, проти нього не можна було виступати ні прямо, ні побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не тому, що єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а тому, що це значило протипоставити, виключити себе з мусульманського суспільства.

Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології і політичної теорії про злитість духовного і світського визначили й особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.

Не одна з країн Сходу ніколи не відрізнялися тим ступенем всесилля держави, що була властива Арабському халіфату.

Арабський халіфат, як середньовічна держава, склався в результаті об’єднання

арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Його історію можна розділити на три періоди.

1. Перший період (VII ст.) охоплює час від утворення арабської держави до приходу до влади династії Омейядів, що продовжувалася 30 років.

2. Другий період (661—750 рр.) — створення відносно централізованої держави у вигляді своєрідної деспотії, очолюваної спадковим халіфом (династія Омейядів), який був одночасно главою ісламу. У цей період халіфат став феодальною державою.

3. Третій період (750—1258 рр.) — створення великої Арабської імперії (династія Абассидів), її подальша феодалізація і розпад.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. 2_е вид. перероб. й доп. : Навч.посібник.— К.: Центр учбової літератури, 2008 — 730 с.

2. Кушніренко В.О. Розуміння природи влади й справедливості в соціокультурних реаліях ісламської цивілізації. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/

3. Орленко В. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Посіб. для підготов, до іспитів /В. І. Орленко, В. В. Орленко. - 3-є вид. стереотип. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. - 244 с.

4. Федоров К.Г., Лисневский Э.В. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. для вузов. 4.1. - Ростов на/Д.: Изд-во Рост, ун-та, 1994.-272с.

5. http://ua.coolreferat.com

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

26.11.2011 р.                                                                                        _______