Арабський халіфат

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

 

 

 

Кафедра

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

 

на тему: «Арабський халіфат»

 

 

 

 

 

                                                                 Викона:

                                  Перевіри:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Суми – 2011

Арабський халіфат

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………...3

1. Особливості становлення теократичної монархії у арабів. Роль ісламу у становленні держави………………………………………………………5
2. Соціальна  структура суспільства. Державний лад і органи місцевого самоуправління…………………………………………………………..8
3. Джерела мусульманського права. Основні інститути мусульманського права і їх специфіка. Судова система…...................................13                                                                                                                   

          Висновки……………………………………………………………………..22

Список використаної літератури…………………………………………...24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Арабська держава займає велике значення в історії як мусульманського світу, так і в загальсвітовій історії.

 Халіфат як середньовічна  держава склалася в результаті  об’єднання арабських племен, центром  розселення яких був Аравійський  півострів.

Характерною рисою виникнення державності в арабів у VII у було релігійна окраска цього процесу, що супроводжувався становленням нової світової релігії - ісламу. Політичне прямування за об'єднання племен під гаслами відмови від язичества, що об'єктивно відбивали тенденції зародження нового ладу, одержало назву «ханифского».

Характерними рисами мусульманського суспільсва були домінуючі положення державної власності на землю із широким використанням рабської праці в державному господарстві (рудники, майстерні), державна експлуатація селян за допомогою ренти-податку на користь правлячої верхівки, релігійно-державна регламентація всіх сфер громадського життя, відсутність чітко виражених станових груп, особливого статусу міст, яких-небудь свобод і привілеїв.

Дана тема є досить актуальною, так як мусульманські країни цікаві нам, насамперед, з точки зору впливу арабів на європейську культуру, у тому числі і правову, який мав місце і в Україні (через Туреччину). Значний внесок зробили араби (араб — кочовик) у різноманітні сфери життєдіяльності. В організації промисловості, торгівлі і кредиту вкоренилася арабська термінологія: цифра, тариф, базар, магазин, арсенал тощо. Араби винайшли вексель, що було викликано далекими подорожами купців, які побоювалися брати із собою гроші у вигляді монет і переважно намагалися вести свої операції за допомогою письмових боргових зобов’язань. Вони створили десяткову систему рахунку і важливу галузь математики — алгебру, прославилися своїми відкриттями в астрономії й інших науках, створили перші університети. Через арабів у Західній Європі стали відомі твори Арістотеля, послідовниками якого були знамениті філософи Ібн Сина й Аверроес.

Метою даної роботи є більш детальне вивчення теми  становлення держави та права Арабського халіфату.

Завдання - прослідкувати еволюцію становлення Арабського халіфату, державний устрій халіфату як централізованої теократичної монархії; визначити причини сепаратизму провінцій і розпаду держави; вивчити специфіка судочинства та джерела й інститути мусульманського права.

Об’єкт роботи – суспільні відносини, що складаються в процесі державотворення в країнах Сходу.

Предметом є Арабський халіфат як теократична монархія та роль ісламу в її розвитку.

Контрольна робота складається з трьох частин. У першій висвітлюється питання створення держави у арабів та визначається роль ісламу в цьому процесі. Друга частина пов’язана з державним і суспільним ладом Арабського халіфату. У третій йде мова про мусульманське право, його джерела та інститути, а також судову систему.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Особливості становлення теократичної монархії у арабів. Роль ісламу у становленні держави

 

У VII ст. населення більшої частини Аравійського півострова жило ще в умовах родового ладу, який знаходився вже в стані значного розкладу. Соціальна диференціація населення, виділення родо-племінної аристократії в особі старійшин племен (шейхів, емірів-князів, каїдів-вождів тощо), влада яких стала фактично спадковою, обумовило в основному виникнення держави в арабів. Водночас чимале значення у створенні арабської держави мала економічна криза, викликана відносним перенаселенням і потребами в нових пасовиськах. Арабам потрібні були нові території і вони прагнули захопити їх у межах Ірану і Візантії. Ця криза прискорила процес об’єднання арабських племен у союзи і створення єдиної арабської держави в межах всієї Аравії.

Це прагнення до об’єднання арабських племен знайшло свій ідейний вираз у вченні ханіфів, що проповідували віру в єдиного бога (Аллаха), і в ісламі (іслам — покірність), магометанському релігійному вченні, фундатором якого вважається Мухаммед (Магомет), що жив приблизно з 570 по 632 роки. Мухаммед, сирота з Мекки, пастух, на якого «зійшли одкровення», записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога — Аллаха і нового суспільного порядку, що виключав племінну роздробленість. Главою арабів мав стати пророк — «посланець Аллаха на землі» [3].

Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановлення милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті «одкровеннями» Мухаммеда, що змусило його втікати з групою найближчих послідовників у 622 р. з Мекки в Ясриб (пізніше — Медина, «місто Пророка»). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різноманітних соціальних груп, включаючи кочовиків-бедуїнів, збудувати першу мечеть, визначити порядок мусульманського богослужіння [4].

Мухаммед підтверджував, що ісламське вчення не суперечить двом уже раніше розповсюдженим релігіям — іудаїзму і християнству, а тільки підтверджує й уточнює їх. Проте вже в той час ставало зрозумілим, що іслам містить і дещо нове. Достатньо чітко проявилася його жорсткість, а часом і фанатична нетерпимість у деяких питаннях, особливо влади і права на владу.

Відповідно до доктрини ісламу, влада релігійна невіддільна від світської і є основою останньої. У зв’язку з цим іслам потребував однаково безумовного підкорення богу, пророку і «тим, хто має владу».

Своєрідною рисою в утворенні арабської держави був склад його початкового ядра — общини Мухаммеда, побудованої не за ознаками родоплемінної спільності, а за схильністю до ісламу. Самі члени общини розділялися на дві категорії: панівне становище займали супутники Мухаммеда при втечі його в Медину — мухаджири (переселенці). Інші жителі Медини, що прийняли іслам пізніше, належали до групи ансарів (сподвижники). Община Мухаммеда могла включати до свого складу людей незалежно від їхньої національності і племінної приналежності лише за однієї умови — прийнятті ними ісламу.

До 630 р. організаційна перебудова мусульманської общини в Медині у державне утворення була завершена. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів общини почалася боротьба із противниками нової соціально-політичної структури.

Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримали виключне право на владу. З її рядів, після смерті пророка, стали обирати нових одноособових вождів мусульман — халіфів («заступників пророка»). Перші чотири халіфи, так звані «праведні» халіфи, придушили невдоволення ісламом серед деяких прошарків і завершили політичне об’єднання Аравії [1, с.243].

Але якою би сильною держава не була, все ж нічого не гарантує її вічного існування. Так, незважаючи на міцну «підтримку» з боку ісламу, монархічна теократична імперія, що склалася в арабських країнах, не змогла підтвердити свою життєздатність надовго і на великому просторі. Вже на початок ІХ ст. в Арабському халіфаті відбулося фактичне обмеження світської влади халіфів з боку візирів, що фактично стали управляти державою; почали виявлятися сепаратистські тенденції, які призвели в остаточному результаті до розпаду халіфату на емірати і султанати — незалежні держави в Іспанії, Марокко, Єгипті, Середній Азії, Закавказзі. До середини Х ст. під владою халіфа збереглися тільки Аравія і частина Месопотамії, що прилягала до Багдаду. У 1055 році Багдад було захоплено турками-сельджуками.

Остаточно східний халіфат був завойований і скасований монголами в ХІІІ ст. За халіфом збереглося духовне лідерство над сунітами, поки воно у ХVI ст. не перейшло до турецьких султанів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Соціальна  структура суспільства. Державний лад і органи місцевого самоуправління

 

Суспільний лад Халіфату

Смерть Мухаммеда поставила питання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цього часу його найближчі родичі і сподвижники (родоплемінна і купецька знать) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища і стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").

Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні території, включаючи Ближній і Середній Схід, Північну Африку і деякі інші райони. Одним з найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не чинили опір прибульцям, тому що до цього знаходилися під ярмом інших держав, що їх нещадно  експлуатували. Вони не були зацікавлені в захисті старих панів і їхніх порядків [4].

Як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла й Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби одержали взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), вони опинилися під впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було формування феодалізму.

Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.

Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене. Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.

Державний лад

За формою державного устрою Арабський халіфат представляв собою одну із наймогутніших імперій того часу. Вже в VII — першій пол. VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Ближній Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку й Іспанію. Арабське військо вступило і на територію держави франків, але було розбито лицарями Карла Мартелла у битві під Пуатьє в 732 р. Проте, до цього часу межі халіфату на сході стикалися з Індією і Китаєм, а на заході доходили до Атлантичного океану.

Халіфат був імперією, що ділилася на головні області і провінції. У завойованих територіях з арабським населенням було зроблено розподіл на великі області, в інших — на дрібні. За часів перебування у влади Абассидів відбулася реорганізація управління на місцях: адміністрації областей були позбавлені самостійності, яку вони мали раніше; на чолі кожної області були поставлені родичі халіфа, що часто змінювалися, щоб не мати можливості зміцнити свою владу в даній області [1, с.244].

За формою правління — це теократична монархія, сутність і зміст якої визначалися ісламом і незаперечним авторитетом духовного глави.

На її чолі стояв халіф. Він вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.) - замісником Аллаха на землі. У руках халіфа була зосереджена як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульманська знать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою [3, с.86]. В другий і третій періоди історії арабської держави халіф стає юридично необмеженим у своїй владі деспотом, що передавав свій престол у спадщину. Як і раніше, він вважався главою мусульманської релігійної організації й охоронцем віри.

Халіфи порвали з традиціями своїх попередників, що вели ще скромний спосіб життя і намагалися не виділятися із загальної маси. Омейяди й Абассіди жили в казковій розкоші, у чому їм наслідувала знать. При дворі халіфів установився пишний ірано-візантійський церемоніал [1, с.245].

Першим помічником і радником халіфа був візир. Його основний обов’язок полягав у тому, щоб проводити в життя розпорядження халіфа. Від його імені він контролював прибутки і витрати держави, призначав емірів і губернаторів. Відповідно до мусульманського права, візири могли бути двох типів: із широкою владою або з обмеженими повноваженнями, тобто тільки такі, що мали виконувати розпорядження халіфа. Призначення останніх практи-