Арабський халіфат

кувалося в ранньому халіфаті. Нерідко візири зосереджували всю повноту влади у своїх руках [1, с.245]. Досить упливовим був начальник охорони халіфа (який відав і поліцією) та особливий чиновник, наділений функціями контролю [3, с.86].

Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):

1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням  і озброєнням війська. Під його  контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.

2) Диван-ал-Харадж, що контролював  діяльність центральних фінансових  органів, зайнятих обліком податкових і інших надходжень у скарбницю.

3) Диван-ал-Барид - керування доріг  і пошти, будівництво доріг, колодязів  і т.д. Будучи фактично єдиною  організацією, здатною якнайшвидше  забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і таємне спостереження за діяльністю і політичним настроєм місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях [5].

Дивани були покликані, зокрема, складати особливі книги, що містили різноманітні свідчення, статистичні дані загальнодержавного значення (насамперед, про збір податків і їх розподіл). Дивани відали різноманітними галузями управління. На чолі їх стояли правителі, що призначалися халіфом, і мали звітувати перед ним [1, с.245].

Судові органи були цілком незалежними від місцевої влади і підпорядковувалися тільки центру. Джерелом будь-якого правосуддя виступав сам халіф. На місцях правосуддя відправляли його представники (хакіми). Місцева влада не мала права втручатися в його діяльність. Халіф Омар цілком відокремив адміністрацію від суду і проголосив навіть рівність усіх перед законом. Правосуддя відправляли каді (судді). Каді призначався халіфом (або будь-яким мусульманським володарем) із рядів мусульманської аристократії. За виконання своїх обов’язків каді не отримував винагороди, якщо він визнавався заможною людиною. У іншому випадку він регулярно отримував платню від держави.

Особливістю мусульманської судової системи була відсутність у ній касаційних і апеляційних інстанцій. Рішення каді вважалося остаточним і на нього можна було скаржитися тільки халіфу або іншому носію верховної влади. Каді, проте, міг переглянути свої рішення або вироки.

Крім судових функцій, каді доручали низку інших справ: призначення опіки і піклування, контроль за їх здійсненням, видача заміж жінок, що не мали попечителів, спостереження за громадськими дорогами, будівлями, в’язницями, виконання духовних заповітів, за поділом спадщини тощо.

Оскільки діяльність каді часто супроводжувалася здирствами і зловживаннями, то в деяких мусульманських країнах призначалася посадова особа для контролю за діяльністю судів («інспектор кривд»).

Поліція, як спеціальний орган, було створено при Омейядах, але значного впливу вона досягла при Абассидах. Тоді було створено альбарид, відомство, аналогічне відповідному відомству у Візантії, що управляло поштою і зв’язком і одночасно виконувало функції таємної поліції. Поштовим чиновникам ставилося в обов’язок стежити за станом умонастроїв у державі і доносити про свої спостереження халіфу і великому візиру. В областях працювали агенти таємної поліції, що доносили халіфу про все, чого він вимагав [1, с.245].

Що ж стосується адміністративно-територіального поділу, то Арабський Халіфат поділявся на провінції (Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники - еміри, їм підпорядковувалися війська, місцевий адміністративний, фінансовий і судовий апарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників.

У містах була своя система управління, котру очолював раїс. Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринками), начальник поліції, глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відігравало мусульманське духівництво [3, с.86].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Джерела мусульманського права. Основні інститути мусульманського права і їх специфіка. Судова система

 

Мусульманське право — одне з найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації Сходу. Це правова система, що вийшла за межі однієї держави і згодом набула світового значення. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу і тому всі мусульмани, в якій країні вони б не знаходилися, повинні були керуватися тільки мусульманським правом. Прийняття тією або іншою країною ісламу спричиняло за собою обов’язкову рецепцію мусульманського права або як його ще називали — шаріату. Шаріат, від арабського sharia — шлях, тобто «праведний шлях», який було вказано пророком-законодавцем Мухаммедом. [1, с.267].

Для права Арабського Халіфату були притаманні риси, які властиві більшості держав Азії та Африки - консерватизм (тісний зв'язок з ісламом), стабільність і традиційність. Право розвивалося в тісному зв'язку з ісламом [3, с.87].

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран — священна книга мусульман, що складається з притч, молитв і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Дослідники знаходять у Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам’яток Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Упорядкування Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізація його змісту й упорядкування остаточної редакції відбулася за часів правління халіфа Омара (644—656 рр.).

Коран складається з 114 глав (сур), що містять 6219 віршів (аята). Приписи, що відносяться до правил поведінки мусульман, нараховують біля 500 віршів, а власне правові — не більш ніж 80. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком у зв’язку з окремими випадками. Але багато настанов мають досить невизначений вигляд і можуть набувати різного значення, залежно від того, який зміст у них вкладається [5].

Другим за значимістю джерелом права мусульман була сунна, що складається з численних розповідей — хадисів — про судження і вчинки самого Мухаммеда. У хадисах також можна зустріти різноманітні правові протиріччя, що відбивають розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадисів здійснено в IX ст., коли були складені шість ортодоксальних збірників сунни, найбільшу популярність із яких одержав збірник Бухари. З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів тощо. Хадиси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато положень, що суперечили одне одному і вибір найбільш «достовірного» із них цілком покладався на розсуд богословів-правознавців та суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадиси, що були переказані послідовниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннитів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадиси, що пішли ще від халіфа Алі і його прихильників. По суті розкол в ісламі відбувся через різне відношення до сунни [3].

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма. Вона укладалася зі схожих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені сподвижниками Мухаммеда (більш 100 осіб) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями. Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов’язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв або муджтахидів. Велика роль іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до змінюючих умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку завойованих країн. До іджми як джерела права, що доповнювало шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань.

Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликали гострі розбіжності між різними напрямками, був кияс — рішення правових справ за аналогією. Відповідно до киясу правило, встановлене в Корані, сунні або іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного змісту.

Як додаткові джерела права шаріат припускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення і не суперечили його принципам і нормам. При цьому признавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві — урфи, а також у численних народів, підкорених у результаті арабських завоювань або зазнавших в пізніший час впливу мусульманського права — адати.

Джерелом мусульманського права виступали укази і розпорядження халіфів — фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах із розвитком законодавчої діяльності як джерела права стали розглядатися і відігравати зростаючу роль, особливо в Османській імперії, закони — кануни (від візантійського — канони). Фірмани і кануни не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його насамперед нормами, що регламентували діяльність державних органів і регулювали адміністративно-правові відносини державної влади з населенням [1, с.269].

До основних інститутів мусульманського права відносять:

Цивільно-правові інститути

Право власності. Мусульманське право розрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважалося незаконним актом і не розглядалося як володіння.

Розрізняються чотири категорії земельних володінь:

1) Священна земля, до якої відносилися:

а) хиджаз — землі, де, за легендою, жив Мухаммед. На цій землі заборонялося жити «невірним» — людям іншої віри, а з проживаючих там мусульман стягалася десятина. Забороненим було полювання на тварин, ушкодження рослин тощо;

б) вакф — землі, передані мечетям, медрессе (духовним школам) і іншим організаціям на релігійні і добродійні цілі. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. Земля на правах вакфа знаходилася поза обігом; вона не могла бути ні продана, ні закладена, ні подарована, ні відчужена, крім тих випадків, коли знищувалася юридична особа, для якої був заснований вакф. Акт установлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді.

2) Державна земля. До неї належали:

а) володіння скинутих династій і значних земельних власників у завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам;

б) землі, завойовані мусульманами в «священній війні» проти «невірних». Переможених примушували до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки при умові сплати хараджу;

в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, завойовані мусульманами і такі, що перейшли до переможців в силу того, що старі власники їх були убиті або втекли; землі, ніким не зайняті, зрошені;

г) землі, що знаходилися у володінні представників правлячих династій. Прибутки з цих земель надходили в особисте розпорядження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом власники закріплювали ці землі за собою юридично.

З другої половини VIII ст. в халіфаті з’явилося умовне землеволодіння — ікта. Це споріднене із західноєвропейським бенефіцієм тимчасове надання землі за службу.

У міру розвитку феодальних відносин ці землі, так само як і інші земельні володіння, що знаходились у руках феодальної знаті, перетворювалися в приватну власність.

3) Землі, що знаходилися в приватній власності. До цієї групи належали землі, що могли відчужуватися їхніми власниками будь-яким засобом. Але приватна феодальна власність — мульк мала підпорядковане значення в порівнянні з державною власністю і широкого розповсюдження не набула.

4) Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався певний час у селян. Але їхні правителі захоплювали общинну землю у свою власність.

Зобов’язальне право. Система зобов’язань мусульманського права відрізняється високим рівнем розробленості. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті. За шаріатом, крім релігійних зобов’язань, існує ряд зобов’язань, що виникають із договорів і заподіяння шкоди.

Зобов’язання з договорів поділяються на дві групи. Вирішальним моментом, що відмежовував одну групу договорів від іншої, була наявність або відсутність обов’язку передати річ, що виступала предметом угоди. До першої групи договорів, пов’язаної з передачею речі, відносяться договори міни, позики, наймання майна, купівлі-продажу. До другої — договори товариства, зберігання, доручення [1, с.270].

Що стосується умов недійсності договорів, то до них можна віднести насамперед відсутність добровільної згоди сторін, коли договори були укладені внаслідок обману, помилково або під примусом. Ці договори не тільки не признавалися дійсними, але і всі сплачені ними, видані на підставі цих договорів суми або речі мали бути повернуті.

У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відігравали положення ісламу, згідно з якими стягування відсотків і лихварство вважалося гріховним. Незаконними також вважалися договори, що служили джерелом прибутків, які суперечили моральності, наприклад, спекуляція — іхтикар.