Цілі інвестиційної діяльності на підприємстві

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання. Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні обумовлений законом України “Про інвестиційну діяльність” [17].

Державне регулювання інвестиційної  діяльності визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програми розвитку народного господарства, республіканськими і місцевими бюджетами передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. При цьому створюються стимули у формі пільгових умов інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах, насамперед у соціальній сфері, технічному і технологічному вдосконаленні виробництва, створенні нових робочих місць для громадян які потребують соціального захисту, впроваджені відкриттів і винаходів, в АПК, в реалізації програм ліквідації наслідків чорнобильської аварії, у галузі освіти, культури, охорони здоров’я і навколишнього середовища.

Керують державними інвестиціями загальнодержавні та місцеві органи державної влади. На макрорівні проблеми регулювання інвестиційної діяльності та розвитку будівельного комплексу вирішують Міністерство економіки України і Державний комітет у справах будівництва, архітектури та житлової політики, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У складі Мінекономіки є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, у названому комітеті функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями планує виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних  і позабюджетних коштів. Основою  для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є:

· прогнози економічного і соціального розвитку України;

· схеми розвитку і  розміщення продуктивних сил;

· цільові науково-технічні і комплексні програми;

· техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій [19, С. 237].

Прийняття рішення про  інвестиції з коштів бюджетних асигнувань потребує системного підходу до визначення пріоритетів. Сьогодні вибір пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності в Україні пов’язаний з першочерговими завданнями стабілізації економіки, довготерміновими завданнями, спрямованими на її перебудову, та підвищення рівня життя населення.

Пріоритетність залежить від відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм, за якими Мінекономіки України визначає найневідкладніші завдання.

Обсяги державних інвестицій коштів державного бюджету за поданням Уряду затверджує Верховна рада України  в Державній програмі економічного і соціального розвитку.

Загальний обсяг бюджетних  асигнувань спрямовують не лише на виконання цільових комплексних програм, а й на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення з формуванням переліку цих об’єктів.Для пріоритетних об’єктів інвестування у соціальній сфері передбачено дві форми інвестування – з коштів бюджетних асигнувань і з коштів державного кредиту.

Соціальну сферу у  містах і селищах міського типу передбачено  розвивати коштом місцевих бюджетів відповідних Рад. Заходи, для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, фінансують з відрахувань підприємств і організацій [20, С. 106].

Державне регулювання  інвестиційної діяльності забезпечують такі важелі:

· система податків, податкових ставок;

· проведення кредитної  та амортизаційної політики;

· надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництва.

· визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

· політика ціноутворення;

· проведення експертизи інвестиційних проектів тощо.

Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так  і опосередковано:

1) впливаючи на інвестиційне середовище (створюючи макроекономічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій);

2) регламентуючи умови  фінансової та господарської  діяльності підприємств (податки,  норми амортизації, охорона праці,  екологічні нормативи, стандартизація  продукції).

Серед першої групи чинників впливу особливе значення мають бюджетна та грошово-кредитна політика держави [20, С. 107].

За допомогою податково-бюджетних  важелів встановлюють пропорції  перерозподілу валового внутрішнього продукту країни через бюджет, а  на рівні підприємства пропорції розподілу прибутку підприємства між підприємством і державою. Державні витрати забезпечують функціонування держави, державного сектора, охорону громадського порядку та оборону державного кордону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Підприємства створюють ВВП, мають повертати зі свого прибутку достатньо ресурсів для подальшого розвитку і зростання добробуту своїх працівників.

Систему регулювання  умов інвестиційної діяльності коригують  залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період та залежно від ступеня інвестиційної активності суб’єктів господарювання тощо. Особливо ефективним засобом акумулювання коштів для інвестицій є випуск цінних паперів.

У передбаченні цих негативних процесів інвестиційна діяльність гальмується і завмирає до кращих часів. Іноді за рахунок зростання урядових боргів держава збільшує витрати бюджету, стимулюючи тим самим сукупний попит і створюючи умови для економічного зростання, але це короткостроковий захід. Потрібно виходити з того, що прогнозований в результаті такого стимулювання розвиток економіки (передусім це стосується зростання ВВП) створює умови для збільшення доходів бюджету. І це зростання буде достатнім для того, щоб потім розрахуватися з державними боргами, за рахунок яких було про стимульовано економіку.

Водночас надмірний  і довготривалий дефіцит державного бюджету є ознакою майбутньої дестабілізації й гальмування інвестиційної  активності в економіці.

Інвестиційна діяльність базується на наявних вільних  фінансових ресурсах у потенційних інвесторів. Обсяги інвестування будуть більшими, якщо у потенційних інвесторів зростають вільні кошти. Цьому може сприяти (або протидіяти) державна грошово-кредитна політика. Це здійснюється через вплив на інвестиційні умови, банківську систему та регулювання грошового обігу. Саме банки є першими інституціональними інвесторами економіки. Вони за своїми функціональними можливостями забезпечують нарощування коштів в економічній системі (гроші роблять гроші) — а це є завдання інвестиційної діяльності.

В Україні ж дотепер  не створено обґрунтованої системи  державної підтримки інвестиційної  діяльності підприємств. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, що, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей суб’єктів господарювання та держави. Вивести Україну зцієї ситуації може лише науково обґрунтована інвестиційна політика держави [16, С. 167-169].

 

2.3 Фінансова-кредитна система, її вплив на інвестиційний процес

 

Залежно від функцій, які виконує суб'єкт господарювання в інвестиційному процесі, він може бути інвестором, учасником або тим і іншим одночасно.

Суб'єктами інвестиційної  діяльності є держава через свої інституції; господарчі товариства (компанії) і корпорації; фінансово-кредитні установи; інші функціональні учасники.

Держава бере участь в  інвестиційному процесі як прямо  через державний сектор економіки, так і побічно, через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет.

Держава здійснює інвестування тих галузей і виробництв, продукція  яких має загальнонаціональний характер і які найближчим часом не підлягають приватизації, таких, як оборонна галузь, окремі об'єкти загальнодержавної інфраструктури: магістралі, термінали тощо.

В перехідний період функції  інвестора в соціальній сфері також повинні залишитися за державою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) також повинні інвестуватися з держбюджету [21, С. 86].

При активізації інвестиційної  діяльності держава може інвестувати  кошти в розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується необхідністю прискореного розвитку економіки. Таке інвестування може здійснюватись державою і на паритетних засадах з іншими інвесторами, включаючи іноземні. Організаційні форми такої діяльності можуть бути різноманітними: консорціуми, холдинги, корпоративні підприємства та акціонерні товариства тощо.

До форм побічного  впливу держави на інвестиційну діяльність можна віднести наступні: державне кредитування, державні позики, роздержавлення і приватизацію, податкове регулювання, амортизаційну політику, державний лізинг, ліцензування та квотування, антимонопольні заходи, стандартизацію та ін. засоби прямого впливу держава реалізує через свої інституції як учасник інвестиційного процесу.

Кредитно-інвестиційна політика здійснюється державою через Національний банк шляхом регулювання попиту і  пропозиції на залучені ресурси. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію.

Звичайно, в інвестиційній  сфері у України багато проблем. Основними проблемами є такі:

- великий дефіцит власних джерел інвестиційних ресурсів у підприємств;

- недостатньо розвинений ринок капіталів;

- відсутній механізм довгострокового кредитування підприємств;

- недосконала амортизаційна політика;

- відсутні пріоритети у здійсненні державної інвестиційної політики.

На думку А.А. Пересади, напрями реформування державної інвестиційної політики повинні охоплювати такі аспекти:

1. Основними джерелами  інвестування повинні стати кошти  підприємств і організацій у  вигляді прибутку та амортизаційних  відрахувань.

Для цього потрібно запровадити  податкові стимули для інвестиційно-інноваційної діяльності, розвитку малого підприємництва. Після прийняття Податкового кодексу потрібно ввести п’ятирічний мораторій на внесення змін до податкової системи, якщо вони не полегшують податкове навантаження.

Щодо амортизації, то вона повинна стати надійним джерелом інвестицій, передусім за рахунок використання методів прискореної амортизації [22, С. 176].

Для подолання кризи  потрібне системне реформування, націлене на покращання інвестиційного процесу. Наприклад, у розвинених країнах  звільняється від оподаткування прибуток підприємств, якщо він спрямовується на рефінансування. Другим важливим кроком може бути реструктуризація підприємств, яка повинна призвести до накопичення ресурсів для інвестиційного фінансування. Потрібно закрити нерентабельні і непотрібні Україні об’єкти або продати їх підприємливим власникам.

2.Бюджетні інвестиційні  ресурси повинні надходити в  галузі, які є мало привабливими  для приватного інвестора, але  необхідними для забезпечення  життєздатності економіки. Великого  значення повинне набути цільове кредитування інвестиційних проектів на пільгових умовах. За рахунок державного фінансування відбір інвестиційних проектів потрібно проводити на конкурсних засадах.

3. Розширення цільового  банківського кредитування галузей  і виробництв, визначених як пріоритетні. Банківський сектор повинен перейти на довгострокове кредитування. Якщо банк фінансує середньострокові і довгострокові інвестиційні проекти, то з його боку потрібно передбачати аналіз і контроль за поточною діяльністю підприємства-позичальника. Звичайно, не всі українські підприємства готові до цього.

4. Потрібно усунути  штучні переваги банківського  капіталу перед промисловим. Кредитна  політика, методи фінансування дефіциту  бюджету за допомогою облігацій  внутрішньої державної позики не повинні підтримувати більш високу норму прибутку у сфері банківських, валютних та спекулятивних операцій порівняно з середньою нормою прибутку, яка існує в українській економіці.

5. Кошти населення  можуть стати важливою складовою  інвестиційних ресурсів населення на потреби інвестування, відновлення довіри до вітчизняних кредитно-фінансових установ [22, С. 176].

За оцінками Національного  банку України, рівень заощаджень населення  на сьогодні досяг більш як 11 млрд. грн. Але вони не спрямовані на потреби виробництва. Значна їх частина використовується на придбання цінних паперів, і якщо тільки потроїти цю частку, то за 2000-2005 рр. населення зможе інвестувати до 3 млрд. грн..