Уроки читання з ігровим сюжетом

- до І дієвідміни належать дієслова, які в ІІІ особі множини мають закінчення – уть (ють), що і визначає написання букв е, є в особових закінченнях;

- до ІІ дієвідміни належать дієслова, які в ІІІ особі множини мають закінчення ать (ять), що й визначає написання букв и, і в особових закінченнях [12, с. 2].

Після того як учні оволоділи навичками визначення особи дієслова за закінченням, їх слід підвести до розуміння закономірності, яка лежить в основі поділу дієслів на дієвідміни. Для цього вчитель використовує таблицю змінювання дієслів теперішнього і майбутнього часу за особами, звертає увагу школярів на особові закінчення і повідомляє, що дієслова поділяються в залежності від особових закінчень на дві дієвідміни.

Вивчення неозначеної форми дієслова передбачає усвідомлення учнями того, що ця форма не має часу, числа, особи і роду.

Вивчення теми “Дієслова” дає великі можливості для одночасної роботи над розвитком усного і писемного мовлення учнів.

 

2.4 Методи і прийоми при вивченні прислівника та система вивчення числівника

 

Методичні матеріали знайомлять з прислівником як з частиною мови тільки в 4 класі. Учні дістають перше уявлення про специфічні особливості цієї частини мови, вчаться розпізнавати прислівники в тексті, знайомляться з прислівниками, близькими і протилежними за значенням, практично засвоюють правопис найчастіше вживаних прислівників.

Завдання вчителя під час формування поняття “прислівник” полягає в тому, щоб:

- досягти практичного усвідомлення прислівника як лексико-граматичної групи слів;

- навчити розпізнавати прислівники серед відомих дітям частин мови;

- формувати вміння вживати цю групу слів в усному і писемному мовленні;

- домогтися, щоб учні практично оволоділи навичками правопису найпоширеніших груп прислівників, передбачених програмою [34, с. 68].

Формування граматичного поняття “прислівник” починається з виявленням в цій частині мови трьох ознак: питання, на які відповідає прислівник, його незмінність і зв’язок з дієсловами.

Закріплення одержаних відомостей про прислівник відбувається під час виконання учнями різних тренувальних вправ, таких як:

- виписування з тексту дієслів з прислівниками;

- утворення від іменників однокореневих прикметників, а потім прислівників.

Виконання різноманітних лексичних вправ сприяє не тільки розвиткові мовлення дітей, а й закріпленню в них навичок у розпізнаванні і правильному написанні прислівників.

Молодші школярі знайомляться з числівником як частиною мови в 4 класі. Вони дістають перше уявлення про специфічні особливості цієї частини мови, вчаться розпізнавати числівники в тексті, практично засвоюють правопис найчастіше вживаних числівників.

Вивчаючи числівник, учні мають засвоїти, що:

- числівник є частиною мови;

- числівники означають кількість предметів або їх порядок при лічбі;

- числівники відповідають на питання скільки? який? котрий?;

- числівники бувають кількісні і порядкові (кількісні означають кількість предметів і відповідають на питання скільки? (п’ять), а порядкові означають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання який? котрий? (п’ятий));

- числівники змінюються за відмінками, а порядкові ще й за числами і родами;

- числівники роблять мовлення більш точним та емоційним [25, с. 24].

 

 

2.5 Ознайомлення молодших школярів з прикметником

 

Як самостійна частина мови прийменник вивчається в 2 класі. Однак ще в букварний період навчання грамоти діти практично знайомляться з цією частиною мови під час читання вміщених у букварі текстів і запису речень. Отже, ще в цей час у вчителя з’являється нагода пояснити дітям роздільне написання прийменників (“маленьких слів”) з іншими словами.

У 3 і 4 класах учні знову повертаються до вивчення прийменників з метою зіставлення їх із префіксами, на основі чого закріплюються навички роздільного написання прийменників і злитого – префіксів. Крім того, вивчаючи відмінювання іменників, діти дізнаються, з якими прийменниками вживаються окремі відмінки.

Головне завдання вчителя під час опрацювання прийменника полягає у: формуванні уміння виділяти прийменники з мовного потоку; показі ролі прийменників у реченні; формування навичок роздільного написання прийменників із словами [10, с. 88].

Уміння виділити прийменники з мовного потоку учитель прищеплює ще в період навчання грамоти, коли учні ділять речення на слова або читають речення, до складу яких входять прийменники.

На цьому етапі ознайомлення дітей з прийменниками учитель ще не показує їх ролі у реченні. У 2 класі цьому завданню підпорядковуються вся робота над засвоєнням прийменника. Тут слід підвести дітей до усвідомлення того, що:

- слова у, до, на, над та інші називаються прийменниками;

- прийменники служать для зв’язку слів у реченні.

Крім того, удосконалюються вміння учнів писати прийменники окремо від інших слів. Термін “прийменник” учитель вводить після того, як діти усвідомлять функцію цієї частини мови.

У 3 класі робота над вивченнями прийменника спрямовується на розвиток в учнів уміння розрізняти прийменники і префікси.

Учні повинні з’ясувати, що:

- прийменники служать для зв’язку слів у реченні, а префікси – для утворення слів;

- прийменники пишуться окремо із словами, а префікси – разом (вони є частиною слова);

- між прийменником і словом можна постановити допоміжне слово, а між префіксом і коренем – ні [20, с. 38].

Найважливішим у початкових класах є те, щоб учні здобули практичні знання, усвідомили функціональну роль кожної частини мови та їх найважливіших граматичних категорій у мовленні. На вивчення частин мови вчитель повинен звертати особливу увагу, адже в ході опрацювання цих тем в учнів закріплюються та вдосконалюються вміння граматично правильно будувати словосполучення і речення, вводити їх у зв’язні висловлювання, продовжують формуватися орфоепічні уміння і навички.

Надзвичайно важливим є підбір цікавих вправ, мовних ігор, загадок, ребусів на уроках вивчення частин мови. Вчитель повинен завжди пам’ятати про це, адже цікаві вправи та ігри з словами полегшують розуміння нового матеріалу, його закріплення, сприяють розвитку в дітей вміння аналізувати, синтезувати, класифікувати, порівнювати, робити нові висновки, вони активізують, поширюють словниковий запас в дітей, прищеплюють інтерес і любов до мови.

 

ВИСНОВКИ

 

Викладаючи рідну мову, вчителі повинні дбати не так про засвоєння граматичних правил, як про те, щоб дитина правильно, не перекручено відчула і сприйняла її „внутрішні закони”.

Щоб реалізувати можливості, які дає рідна мова для правильного формування підсвідомості дитини, потрібно насамперед, щоб мовний матеріал розглядався системно, у строгій логічній послідовності, у його логічних зв’язках.

Авторами програм української мови визначено такі навчальні завдання курсу: дати учням певні знання про українську мову (її лексичний склад та граматичну систему) як основу для формування мовних і мовленнєвих умінь та навичок; навчити школярів користуватися всіма багатствами мовних засобів (сприяти постійному збагаченню словникового запасу, розвитку та вдосконаленню граматичної будови мовлення); забезпечити засвоєння учнями орфоепічних і граматичних норм української літературної мови; сформувати в школярів уміння й навички комунікативне виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення і створення висловлювань з дотриманням українського мовленнєвого етикету; виробити в учнів міцні орфографічні та пунктуаційні навички.

Щоб учні по-справжньому почали вчитися, а не просто відсиджували урок, їх треба зацікавити – зазначити, що вони не знають того, без чого далі не зможуть. Крім того, діти мають зрозуміти, що на кожному уроці вони навчаються нового, бо урок, на якому лише повторюють матеріал, а не засвоюють нові знання, – згаяний час. Важливо, щоб учні ставили перед собою мету: я прийшов чогось навчитись, а наприкінці уроку знали відповідь на запитання: „Чого я навчився?”.

Важливу роль на уроках української мови у початкових класах відіграє гра.

Гра, як відомо, є найприроднішою і найпривабливішою діяльністю для молодших школярів. Ще К.Д. Ушинський писав: “зробити серйозне заняття для дитини цікавим – ось завдання початкового навчання. Кожна здорова дитина потребує діяльності і до того ж серйозної діяльності. З перших же уроків привчайте дитину полюбити свої обов’язки й знаходити приємність в їх виконанні ”.

Саме в іграх розпочинається невимушене спілкування дитини з колективом класу, взаєморозуміння між учителем і учнем. У процесі гри в дітей виробляється звичка зосереджуватися, працювати вдумливо, самостійно, розвивається увага, пам’ять, жадоба до знань. Задовольняючи свою природну невсипущу потребу в діяльності, в процесі гри дитина “ добудовує ” в уяві все, що недоступне їй у навколишній дійсності, в захопленні не помічає, що вчиться – пізнає нове, запам’ятовує, орієнтується в різних ситуаціях, поглиблює набутий раніше досвід, порівнює запас уявлень, понять, розвиває фантазію.

У грі найповніше проявляються індивідуальні особливості, інтелектуальні можливості, нахили, здібності дітей.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Арсірій А. Відмінюємо прикметники ... граючись// Урок української. – 2000. – №3. – С. 14-18.
2. Арсірій А. Гра зі словом-дієсловом// Урок української. – 2000. – №9. – С. 11-12.
3. Арсірій А. Прислівник у лінгвістичних іграх// Урок української. – 2000. – №1. – С. 5-7.
4. Артемова Л.В. Вчися граючись. – К.: Знання, 2000. – 257 с.
5. Бадер В. Розвиток мовлення під час роботи над реченням// Урок української. – 2001. – № 6. – С. 15-16.
6. Бігич О.Б. Вправи з навчання техніки читання та письма українською мовою у початкових класах. – К.: Ленвіт, 2006. – 64 с.
7. Біляєв О.М. Концепція інтенсивного навчання мови// УМЛШ. – 2001. – №6. – С. 26-30.
8. Біляєв О.М. Методика вивчення української мови в школі. – К.: Знання, 2002. – 214 с.
9. Бондаренко А.К. Дидактические игры в школе. – М.: Наука, 2001. – 201 с.
10. Варзацька Л.О. Методика розвитку зв'язного мовлення молодших школярів. – К.: РНМК, 2002. – 127 с.
11. Вашуленко М.С. Удосконалення змісту і методики навчання української мови в 1-4 класах. – К.: Знання, 2001. – 112 с.
12. Вашуленко М.С. Формування мовної особистості молодшого школяра в умовах переходу до 4-річного початкового навчання// Початкова школа. – 2001. – №1. – С. 2-4.
13. Вельямінова Т. Розвиток пізнавальних здібностей на урокам мови// Урок української. – 2000. – №7. – С. 22-23.
14. Вірнієнко О.М. Диференційований підхід до навчання школярів рідної мови// Початкова школа. – 2001. – №3. – С. 16-18.
15. Гац Н.А. Ознайомлення молодших школярів із засобами зв'язності тексту. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – 64 с.
16. Грибан Г. Взаємозв’язок у вивченні мови та літератури// Урок української. – 2000. – №4. – С. 25-27.
17. Дівакова І. Уроки української мови у 2 класі. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. – 304 с.
18. Донченко Т.К. Мета одна, уроки – різні// Урок української. – 2000. – № 11-12. – С. 14-16.
19. Донченко Т.К. Урок мови: більше навчальних дій - вищий результат// Урок української. – 2001. – №6. – С. 17-18.
20. Донченко Т.К. Уроки мови мають стати уроками словесності// Дивослово. – 2005. – №4. – С. 36-38.
21. Дорошенко С.І. Методика викладання української мови в початкових класах. – К.: Вища школа, 2002. – 398 с.
22. Дорошенко С.І. Методика викладання української мови: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2002. – 296 с.
23. Жуковская Р.И. Игра и ее педагогическое значение. – М.: Наука, 2005. – 266 с.
24. Ільяницька Л.С. Ігрові проблемні ситуації// Школа. – 2004. – №7. – С. 27-28.
25. Каніщенко А. Розвиток зв'язного мовлення першокласників. – К.: Знання, 2001. – 50 с.
26. Караман С.О. Методика навчання української мови в гімназіях: Навч. посіб. – К.: Ленвіт, 2000. – 272 с.
27. Космакова-Братушенко Т. Як викладати українську мову// Українська мова та література. – 2007. – №12 (28). – С. 36-37.
28. Львов М.Р. Методика развития речи младших школьников. – М.: Наука, 2005. – 176 с.
29. Наумчук М.М. Уроки рідної мови в початковій школі. – Тернопіль: ТДПУ, 1999. – 48 с.
30. Ничкало Н. Мова як мета і засіб// Урок української. – 2001. – №2. – С. 14-15.
31. Павленко С. Ламаймо голови над головоломками// Урок української. – 2000. – №8. – С. 19-21.
32. Парасюк С. Психолого-педагогічні основи викладання мови: застереження та пропозиції// Українська мова та література. – 2001. – №44. – С. 1-2.
33. Пензлик М. Особливості технології уроку мови// Дивослово. – 2003. – №4. – С. 17-18.
34. Пентилюк М.І. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах. – К.: Ленвіт, 2000. – 267 с.
35. Потапенко О.І. Методика викладання української мови. – К.: Вища школа, 2002. – 126 с.
36. Тоцька Н.І. Фонетика української мови та її вивчення в початкових клисах. – К.: Знання, 2003. – 176 с.
37. Ульяницька Л.С. Ігрові проблемні ситуації// Початкова школа. – 2006. – № 9. – С. 27-28.
38. Чумак Т. Ігрові елементи на уроках мови// Дивослово. – 2001. – №7. – С. 44-46.
39. Щербань П. Дидактичні ігри у навчально-виховному процесі// Початкова школа. – 2005. – № 9. – С. 18.

 

Додаток А

 

Вправи на формування загального поняття про іменник

 

Гра “Хто? Що?”

Учитель показує предметні малюнки із зображенням людей, тварин, речей, рослин і т.ін. У відповідь учні, сигналізують картками “Хто?” “Що?”

Гра “Хто більше?”

Клас поділяться на дві команди. Перша команда придумує іменники, які містять один склад із трьох звуків, один з них – м’який приголосний, відповідають на питання що?. Друга команда добирає такі ж за звуко-складною будовою іменники, але відповідати вони мають на питання хто? (Що ? – ліс, йод, лід, ніс, рік, дім. Хто? – дід, віл, кіт, рись).

Гра “Істота чи неістота”.

На магнітофонній стрічці записані іменники. (Україна, кобра, українка, хліб, базіка, кобзар, байкар, спів, хлібороб, будівельник, співачка, будова, аптека, шахта, аптекар).

Учні слухають запис, на кожний іменник сигналізують картками “Хто?” “Що?” або “Істота” “Неістота”.

Гра “Хто швидше?”.

Учні одночасно починають і пишуть протягом умовного часу (5-10 хв) слова, що відповідають на питання що? (назви предметів у класній кімнаті або назви меблів чи одягу). Скільки слів запише учень - стільки дістає очок. Віднімається по два очка за допущені помилки.

Гра “Іменники на одну букву”.

Учитель пропонує на певну букву зібрати і записати іменники, що відповідають на питання що? (або на питання хто?). наприклад, на букву р (рука, редиска, річка, реп’ях, рівень, рослина).

Переможцем вважається той, хто протягом визначеного часу (3-5хв.) правильно запише найбільшу кількість таких слів.

Гра “Хто це? Що це?”.

На дошці записані слова: вовк, лисиця, ясень, лев, горобина, дуб.

Назвати хто це? що це?

Які з цих слів є назвами рослин, а які – назвами тварин?

Як називаються слова, що означають назви предметів і відповідають на питання хто? що? Записати подані іменники у дві колонки: у першу – назви рослин, у другу – тварин.

Гра “Лото назв”.

На картках написано по декілька слів, що означають назви предметів. Учитель розкриває зміст певного слова, а учні повинні знайти його на картках і закрити.

Для гри можна використовувати такі слова (іменник): акваріум, метро, верблюд, гербарій, театр, вогнище, компас, ліщина.

Для вчителя: 1. Скляний ящик з водою для риб. (Акваріум). 2. Жуйна тварина з одним чи двома горбами. (Верблюд). 3. Колекція засушених рослин. (Гербарій). 4. Приміщення, де відбуваються вистави. (Театр). 5. Купа дров або хмизу, які горять. (Вогнище). 6. Прилад для визначання сторін світу. (Компас). 7. Лісовий чагарник, на кущах якого ростуть горішки. (Ліщина). 8. Підземна міська залізниця. (Метро).