Поняття про фонологічну систему. Нейтралізація

Таким чином, проблематика наукових пошуків представників ЛФШ свідчить про прагнення пов’язати фізіологічну природу фонеми з її смислорозрізнювальною функцією в мовленні.

 

Представники Московської фонологічної школи (далі МФШ), до яких належать Р. І. Аванесов, В. М. Сидоров, О. О. Реформатський,

П. С. Кузнецов, М. Ф. Яковлєв, М. В. Панов, розробили концепцію  фонеми, що традиційно розглядалася у  світовому мовознавстві як опозиційна щодо поглядів представників ЛФШ.

Велике значення для розвитку поглядів МФШ відіграли праці  Миколи Феофановича Яковлєва, фахівця  з вивчення мов Північного Кавказу, відомого своєю плідною діяльністю зі складання алфавітів та розробкою питань національної писемності для не писемних народів Радянського Союзу.

На початку 20-х років  М. Ф. Яковлєв у статті «Математична формула побудови алфавітів» (1928), посилаючись на думки свого вчителя, дослідника мов Кавказу, П. К. Услара, викладає свою фонологічну концепцію, згідно з якою фонеми – це ті звуки, «за допомогою яких відбувається розрізнення слів у мові. Точніше кажучи, ми маємо визначати, як фонеми відображають ті звукові відмінності, котрі виділяються у мовленні як найкоротші звукові моменти для розрізнення значимих елементів мови». Це було чи не перше визначення фонеми з часів Бодуена де Куртене, позбавлене психологізму.

Провідне місце в концепції  фонеми представників МФШ посідає  розроблене Р. І. Аванесовим вчення про різну якість позицій, у яких реалізується фонема. На його думку, «фонеми розрізняють не значення слів та форм як таких, а лише звукову оболонку, оскільки відмінності в звуковій оболонці слів лише вказують на відмінність у значенні, але не розкривають самого характеру цієї відмінності». Вчений виділяє найменші звукові одиниці, під якими він розуміє такі вимовно-слухові елементи, котрі виділяються в слові при його послідовному, так би мовити, лінійному поділі, як одиниці найпростіші, мінімальні, далі не подільні, що займають мінімальний відрізок часу».

Ці найкоротші звукові  одиниці, що вживаються в тотожній позиції  і слугують для розрізнення в  мові звукової оболонки слів і словоформ, являють собою самостійні фонеми за умови, якщо вони не обумовлені фонетичною позицією. Якщо ж вони залежать від позиції, то не здатні виконувати смислорозрізнювальну функцію, отже й не утворюють самостійних фонем і є лише різновидом однієї й тієї ж фонеми.

Р. І. Аванесов виділяє два  принципово відмінні типи позиційних чергувань:

а) позиційні чергування, що утворюють паралельні ряди, не перетинаються  та не мають спільних членів;

б) позиційні чергування, що утворюють ряди, які частково перетинаються та мають одного або  ж декілька спільних членів.

Позиції, сприятливі для  максимального розрізнення фонем, Р. І. Аванесов визначає як сильні, а  позиції, несприятливі для розрізнення  фонем, де фонеми мінімально розрізняються  і можуть збігатися, – як слабкі. Відповідно та фонема, що вживається в  сильній позиції, визначається як сильна фонема, а та, що вживається в слабкій  позиції, визначається як слабка, наприклад, фонема /д/ у словах док і код.

Вчення Р. І. Аванесова  про різну якість позицій розвинув та доповнив О. О. Реформатський, який логічно  пов’язав його з двома функціями  фонеми: перцептивною та сигніфікативною. Слідом за Р. І. Аванесовим О. О. Реформатський  виділяє сильні та слабкі позиції, що випливають з основних функцій фонем: «З погляду перцептивної функції  сильною є та позиція, в якій ці фонеми вимовляються і чуються чітко, тобто де фонетичне оточення лише мінімально впливає на реалізацію фонеми, слабкою ж вважається та позиція, де фонеми вимовляються та чуються  не у своєму основному виді, тобто  там, де фонетичне оточення сильно впливає  на їх реалізацію. З погляду сигніфікативної  функції сильною позицією буде та, в котрій протиставлені фонеми, що входять в опозицію, розрізняються  і розрізняють; слабкою позицією – та, в якій ця опозиція нейтралізується, фонеми, що входять до цієї опозиції, припиняють розрізняти і розрізнятися і збігаються в одному звучанні…»

О. О. Реформатський на основі теорії позицій проводить важливе  для МФШ розрізнення варіантів  та варіацій фонем. Звучання фонеми в  сильній позиції відповідно до перцептивної функції визначається як основний вид  фонеми, наприклад, приголосні в інтервокальній позиції; звучання в перцептивно  слабких позиціях – як варіація фонеми (за термінологією 

Р. І. Аванесова – звуковий синонім), наприклад, різні відтінки фонеми /т/ у словах мат – мать, мят – мять, а в сигніфікативно слабких позиціях – як варіант  фонеми(за термінологією Р. І. Аванесова  – звуковий омонім), наприклад, луг  – лук, рог – рок.

Слід також розглянути вчення про гіперфонему, яке розвинули  інші представники МФШ – В. М. Сидоров  та П. С. Кузнецов, в рамках стратифікаційного  структурного поділу фонемного рівня  на фонемний і гіперфонемний підрівні. У випадках, коли на фонемному підрівні не завжди точно можна визначити, з яких фонем утворено морфему, оскільки звучання звукової одиниці уподібнюється  до звучання одразу декількох фонем,

 В. М. Сидоров та  П. С. Кузнецов пропонують розглядати  цю звукову одиницю не як  фонему, а як гіперфонему, оскільки  ця одиниця розрізняє й розрізняється  не на фонемному, а на гіперфонемному  підрівні, основними одиницями якого  є групи частково нейтралізованих  фонем – гіперфонеми. Так, наприклад,  у російській мові в наголошених  позиціях виділяють п’ять голосних  фонем (u, э, а, о, у), а в  ненаголошених позиціях після  твердих приголосних – три  гіперфонеми. Варто зазначити,  що термін «гіперфонема» не  відповідає терміну «архіфонема»  Трубецького, оскільки в розумінні  МФШ гіперфонема, на відміну  від архіфонеми, може бути представлена  навіть однією фонемою, наприклад,  гіперфонема /у/.

 

Узагальнюючи основні  положення фонологічної концепції  МФШ і порівнюючи її з концепцією ЛФШ, можна констатувати:

1. Обидві теорії фонем  – ленінградська і московська  – відповідають фактам мови, але  між ними є ряд відмінностей.

2. На відміну від представників  ЛФШ, котрі, як уже зазначалося,  відштовхувалися від психологічного  тлумачення фонеми Бодуена де  Куртене, представники МФШ взяли  за концептуальний орієнтир своєї  наукової діяльності інше визначення  фонеми Бодуена де Куртене  – те, що передбачало інтерпретацію  фонеми як «рухомого компонента  морфеми».

3. Представники МФШ вибудовували  свою фонологічну концепцію в  рамках уявлень про мову як  про складну ієрархічну структуру  та виділяли фонему як основну  одиницю фонологічного рівня,  що входить до складу морфеми,  одиниці вищого морфологічного  рівня. ЛФШ відстоювала точку  зору про автономність фонеми, основною функцією якої була  ідентифікація значимих одиниць  мови.

4. Представники ЛФШ до  варіантів однієї фонеми відносять  менше звуків, ніж представники  МФШ, оскільки висувають більше  вимог до фонетичної подібності  звуків, наприклад, спірний випадок  трактування в російській мові  звуків /и / та /ы/, м’яких /к’/,/г’/, /х’/.

5. МФШ не виявляла великого  зацікавлення до вивчення матеріальних  властивостей звуків мовлення, водночас  Л. В. Щерба і його послідовники  досліджували зв’язок між системою  фонем, продукуванням і сприйманням  мовлення, тому експериментальні  дослідження перебували в центрі  уваги ЛФШ. Практичне ж застосування  мали обидві фонологічні теорії.

6. У фонологічній концепції  МФШ особлива роль при визначенні  фонеми відводилася морфологічному  критерію. Питанню про значення  морфологічного критерію для  фонології присвячена однойменна  стаття 

М. В. Панова «Про значення морфологічного критерію для фонології», в якій постулюється неможливість визначити  приналежності звукової одиниці  до певної фонеми без використання морфологічного критерію. Обсяг та межі поняття фонеми визначаються тотожністю морфеми, позиційні чергування також  встановлюються при зіставленні  морфем. Тому ряд позиційних чергувань  голосних у тотожних кореневих морфемах /в дá/, /вóды/, /нá въду/, тобто/ / -/о/ -/ъ/ представники МФШ визначають як одну фонему, за яку приймають звукову одиницю в сильній позиції – /о/, відповідно /е / і /ъ/ класифікують як варіанти фонеми /о/. В той час як ЛФШ в цьому випадку класифікує /е/ і /о/ як різні фонеми, оскільки Л. В. Щерба та його послідовники пропагували автономність фонетики та заперечували використання морфологічного критерію для ідентифікації фонем; представники ЛФШ відкидають вчення про різну якість позицій і розглядають ці звукові чергування як чергування різних фонем у складі однієї морфеми.

 

Висновки

Узагальнюючи основні  положення фонологічної концепції  МФШ і порівнюючи її з концепцією ЛФШ, можна констатувати:

1. Обидві теорії фонем  – ленінградська і московська  – відповідають фактам мови, але  між ними є ряд відмінностей.

2. На відміну від представників  ЛФШ, котрі, як уже зазначалося,  відштовхувалися від психологічного  тлумачення фонеми Бодуена де  Куртене, представники МФШ взяли  за концептуальний орієнтир своєї  наукової діяльності інше визначення  фонеми Бодуена де Куртене  – те, що передбачало інтерпретацію  фонеми як «рухомого компонента  морфеми».

3. Представники МФШ вибудовували  свою фонологічну концепцію в  рамках уявлень про мову як  про складну ієрархічну структуру  та виділяли фонему як основну  одиницю фонологічного рівня,  що входить до складу морфеми,  одиниці вищого морфологічного  рівня. ЛФШ відстоювала точку  зору про автономність фонеми, основною функцією якої була  ідентифікація значимих одиниць  мови.

4. Представники ЛФШ до  варіантів однієї фонеми відносять  менше звуків, ніж представники  МФШ, оскільки висувають більше  вимог до фонетичної подібності  звуків, наприклад, спірний випадок  трактування в російській мові  звуків /и / та /ы/, м’яких /к’/,/г’/, /х’/.

5. МФШ не виявляла великого  зацікавлення до вивчення матеріальних  властивостей звуків мовлення, водночас  Л. В. Щерба і його послідовники  досліджували зв’язок між системою  фонем, продукуванням і сприйманням  мовлення, тому експериментальні  дослідження перебували в центрі  уваги ЛФШ. Практичне ж застосування  мали обидві фонологічні теорії.

6. У фонологічній концепції  МФШ особлива роль при визначенні  фонеми відводилася морфологічному  критерію. Питанню про значення  морфологічного критерію для  фонології присвячена однойменна  стаття 

М. В. Панова «Про значення морфологічного критерію для фонології», в якій постулюється неможливість визначити  приналежності звукової одиниці  до певної фонеми без використання морфологічного критерію. Обсяг та межі поняття фонеми визначаються тотожністю морфеми, позиційні чергування також  встановлюються при зіставленні морфем. Тому ряд позиційних чергувань голосних у тотожних кореневих морфемах /в дá/, /вóды/, /нá въду/, тобто/ / -/о/ -/ъ/ представники МФШ визначають як одну фонему, за яку приймають звукову одиницю в сильній позиції – /о/, відповідно /е / і /ъ/ класифікують як варіанти фонеми /о/. В той час як ЛФШ в цьому випадку класифікує /е/ і /о/ як різні фонеми, оскільки Л. В. Щерба та його послідовники пропагували автономність фонетики та заперечували використання морфологічного критерію для ідентифікації фонем; представники ЛФШ відкидають вчення про різну якість позицій і розглядають ці звукові чергування як чергування різних фонем у складі однієї морфеми.

Відмінності двох фонологічних теорій приводять до того, що по-різному визначається фонологічний склад різних значимих одиниць і відповідно по-різному встановлюється загальний склад фонем у системі російської мови.

Тому, очевидно, що нейтралізація фонологічної опозиції відбувається в кожній мові у своїх строго певних умовах.

 

Список використаної літератури

1. Зиндер Л. Р. Общая фонетика: Учеб. пособие для филол. фак. ун-тов /

Л. Р. Зиндер. – М. : Высш. шк., 1979. – 312 с.

2. Матусевич М. И. Современный русский язык. Фонетика / М. И. Матусевич. –

М. : Наука, 1976. – 287 с.

3. Реформатский А. А. Из истории отечественной фонологии: Очерк. Хрестоматия / А. А. Реформатский. – М. : Наука, 1970. – 528 с.
4. Трубецкой Н. С. Основы фонологии / Н. С. Трубецкой. – М. : Изд-во иностр. лит., 1960. – 372 с.
5. Щерба Л. В. Русские гласные в качественном и количественном отношении /

Л. В. Щерба. – Л. : Наука, Ленингр. отделение, 1983. – 155 с.

6. Щерба Л. В. Фонетика французского языка: очерк французского произношения в сравнении с русским: учеб. пособие для спец. языковых вузов / Л. В. Шерба –

М. : Высш. шк., 1963. – 311 с.

7. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию /

И. А. Бодуэн де Куртенэ – М. : Изд-во АН СССР, 1963. – Т. І. – 382 c.

8. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти / М. П. Кочерган. – К. : Академія, 2002. – 386 с.
9. Бернштейн С. И. Основные понятия фонологии / С. И. Бернштейн // Вопр. языкознания. – 1962. – № 5. – с. 62–80.
10. Бондарко Л. В. Фонетическое описание языка и фонологическое описание речи / Бондарко Л. В. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1981. – 191 c.