Поняття про фонологічну систему. Нейтралізація

Міністерство освіти і  науки України

Кіровоградський державний  педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

 

 

 

 

Кафедра української мови

 

 

 

 

 

ЯВИЩЕ НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ

 

 

 

 

 

 

 

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

із сучасної української 

літературної мови

Каплунової Лілії Сергіївни

студентки 22-ї групи

факультету філології  та журналістики

Галузь знань: 0203 Гуманітарні науки

Напрям підготовки: 6.020303 Філологія. Українська мова і література

денної форми навчання

Науковий керівник –

Кирилюк Ольга  Леонідівна,

кандидат філологічних наук, доцент

 

 

 

 

 

Кіровоград – 2013

 

План

Вступ            3

1. Поняття про фонологічну систему. Нейтралізація.    4
2. Фонологічні школи: подібності й відмінності      7

1.1 Ленінградська фонологічна школа;      7

1.2. Московська фонологічна школа.      10

Висновки            15

Список використаної літератури        17

 

Вступ

Фонему вивчає функціональна  фонетика, або фонологія. Функціональна  фонетика зароджується в 70–х роках XIX ст. у дослідженнях німців Вінтелера та Зіверса, а пізніше Єсперсена, підготували перехід до нової точки зору на звукові одиниці мови і разом з тим поділ підходів до опису звукової сторони мови на власне фонетичний та фонологічний.

Переломними у фонетиці стали  ідеї Бодуена де Куртене. Науковець  розмежував вчення про звуковий бік  мови на антропофоніку, що має справу зі фізичною, матеріально вираженою  звуковою субстанцією, і психофонетику, де звукова оболонка мови розглядалася як явище психічне, ментальне, а тому функціональне. На позначення такого явища Бодуен використав термін фонема як базова одиниця психофонетики.

Великий внесок у розвиток функціональної фонетики внесли магістерська дисертація Л.Щерби (1912), кавказознавчі роботи Н.Яковлєва 20–х рр. XX ст.

Функціональна фонетика як самостійна лінгвістична дисципліна виокремилася в 20–30–х роках XX ст. і стала називатися фонологією. Особливу роль у становленні фонологічної мовознавчої дисципліни зіграла праця М. Трубецького «Основи фонології» (1939) – перший систематичний виклад завдань, принципів та методів фонології. В українському мовознавстві початок фонологічного періоду датується 20–ми роками минулого століття, коли вийшла праця Євгена Тимченка «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика» (1927), О.Синявського «Спроба звукової характеристики літературної української мови» (1929) та О.Курило «До поняття фонема» (1930). Загалом, проблеми вітчизняної фонології розв'язувалися в руслі ідей двох фонологічних шкіл – МФШ (Московська) і ЛФШ (Ленінградська). Представники першої (Р.Аванесов, П.Кузнєцов, С.Сидоров, А.Реформатський, М.Панов, С.Журавльов, В.Кодзасов, Т.Ніколаєва) спиралися на ідеї Бодуена де Куртене про зв'язаність фонеми з морфемою. Тобто встановлення фонеми можливе лише у зв'язку з морфемою, в межах якої існує фонема. Звідси одне з ключових понять – явище нейтралізації, коли дві різні фонеми можуть виражатися одним і тим самим звуком.

 

Поняття про фонологічну  систему. Нейтралізація

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається  фонологією.

Фонологічна система – сукупність фонем певної мови в їхніх взаємозв’язках. Ф. с. функціонує за властивими їй закономірностями і може мати деякі специфічні особливості навіть у близькоспоріднених мовах. У складі фонологічної системи української мови налічується 38 фонем; у ній, за винятком слів іншомовного походження, уживаються лише тверді губні, фонема в виступає як сонорна (у рос. мові – 39 фонем, їй властиві тверді й м’які губні: пасть – пясть, тема – темя, труба – трубя, фонема в шумна дзвінка); у білорус, мові є лише тверда фонема р (рад), а в укр. – тверда й м’яка (рад – ряд); східнослов’янським мовам не відомі носові голосні, а в польській мові вони збереглися (reka, zab – укр. рука, зуб).

Фонеми розпізнають через  протиставлення їх ін. фонемам за наявними в них диференційними (релевантними) ознаками. У системі диференційних протиставлень виділяють найзагальніші, тобто протиставлення за всіма диференційними ознаками, властивими протиставлюваним фонемам (наприклад, голосні – приголосні), або за ознаками, властивими групам фонем (тверді – м’які приголосні, шумні дзвінкі – глухі і т. д.). Та сама ознака в одних фонемах виступає як диференційна, а в інших – ні. Так, ознака глухості у фонемі ф не є диференційною, бо за такою ознакою вона не протиставляється іншій; у фонемах т, п, с, ш та ін. вона диференційна, бо за нею ці звуки протиставляються дзвінким д, б, з, ж і т. д.

Однією з особливостей фонологічної системи української мови є загальна схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кінці слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звуковій реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [бород’ба, проз’ба, воґзал] – орфографічно: боротьба, просьба, вокзал.

У фонологічній системі української мови немає голосних фонем середнього ряду, а фонем високого підняття – три – і, е, и; у звук. реалізації фонем спостерігається схильність до вокальної гармонії, що виявляється, зокрема, у вимові фонеми [е] та [и] в ненаголошеній позиції як [еи] та [ие].

В українській мові складотворчими фонемами виступають лише голосні, тоді як у деяких слов’янських цю функцію можуть виконувати й приголосні, напр. у чеській prst – палець, srp – серп, srdce – серце.

Досить широке і різнобічне функціонування Ф. с. у поєднанні  з морфологічною, що виявляється у багатьох морфонологічних чергуваннях, пов’язаних з формо- та словотворенням, з вираженням різних граматичних категорій; склалися такі чергування історично внаслідок фонетичних змін, що вплинули на розвиток морфологічної системи мови.

Основна одиниця фонології  – це звукотип, або фонема,– найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка служить для творення, упізнання й розрізнення морфем, слів та речень. Фонема є моделлю, складовою частиною артикуляційної системи мови і функціонує лише в складі морфем та слів та не мислиться поза цими категоріями.

Диференційні  ознаки – артикуляційні або акустичні властивості, що відрізняють одну фонему від другої. Інші ознаки, які не мають значення для фонематичної класифікації, називаються супровідними, або надлишковими. При цьому певна ознака може бути диференційною в одним мовах і тільки супровідною в інших. Так, довгота й короткість голосного є диференційними ознаками в англійській, німецькій, та чеській і тільки супровідними в українській, російській, польській. Губно–зубна й губно–губна артикуляція дзвінких щілинних приголосних є диференційною ознакою в англійській мові, де розрізнюють фонеми /v/ і /w/, а в українській вона супровідна, бо як губно–губний, так і губно–зубний дзвінкі щілинні приголосні тут є тільки факультативними варіантами однієї фонеми /в/.

Деякі диференційні ознаки фонем можуть у певних умовах нейтралізуватися. Нейтралізацією називається втрата фонологічно значущої ознаки фонемами, яік протиставляються одна одній тільки за даною ознакою й відрізняються від інших фонем сукупністю рис, спільних для цих фонем.

Наприклад, українські приголосні /к/ і /ґ/ відрізняються від інших приголосних фонем української мови сукупністю ознак задньоязикової артикуляції, зімкненості та твердості, а протиставляються одна одній лише за ознакою глухості–дзвінкості. Проте коли приголосна фонема /к/ уживається в слові безпосередньо перед дзвінкою несонорно, то в такій позиції. Наприклад, у слові вокзал [вᵒоґзал] ознака глухості першої фонеми нейтралізується і фонема /к/ реалізується в дзвінкому приголосному /ґ/, що вживається як комбінаторний варіант. Подібне явище відбувається в словах: боротьба, розжитися, з жалю тощо. Таким чином, єдина ознака, що розрізняє 2 фонеми, втрачає свою дистинктивну силу, нейтралізується.

У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими.

Сильні позиції – позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.

Слабкі позиції – позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується).

Для голосних сильна позиція – наголошена, слабка – ненаголошена. Так, наприклад, у слові села [села] фонема /е/ знаходиться в сильній позиції, а в слові село [се"ло] – в слабкій.

У багатьох мовах, зокрема в російській, білоруській, польській, німецькій, слабкою позицією для приголосних є положення в кінці слова. Внаслідок нейтралізації приголосних з'являються пари слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення: рос. луг [лук] і лук [лук], гриб [гр'ип] і грипп [гр'ип] ; польськ. pod [pot] "під" і pot [pot] "піт", grad [grat] "град" і grat [grat] "стара річ"; нім. Bund [bunt] "союз" і bunt [bunt] "пістрявий", Rad [rat] "колесо" і Rat [rat] "рада".

В українській та англійській мовах позиція в кінці слова є сильною для приголосних: Знайшов гриб [знаішоу гриб] – Захворів на грип [захвбр'іу на грип]; англ. bag [baeg] "сумка" – back [Ьазк] "спина"; wide [wald] "широкий" – white [wait] "білий", hard [ha:d] "сильний" – heart [ha:t] "серце".

У мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, які називають варіантами фонем, або алофонами:

Фонологічні школи: подібності й відмінності

Постановка наукової проблеми.

 У першій половині  ХХ ст. в Росії виникає відразу  дві фонологічні школи – Ленінградська (Санкт-Петербурзька) і Московська, в яких концепції фонем суттєво відрізняються.

Виклад основного матеріалу  й обґрунтування отриманих результатів  дослідження. Засновником Ленінградської фонологічної школи (далі − ЛФШ) був учень Бодуена де Куртене Лев Володимирович Щерба. Він розвинув і суттєво збагатив початкові уявлення свого вчителя про фонему.

У своїх ранніх працях учений повністю дотримується поглядів Бодуена  де Куртене і розглядає фонему з психологічної точки зору, тобто як «психічний еквівалент звука». Так, у магістерській дисертації «Російські голосні в якісному та кількісному відношенні» (1912 р.) вчений визначає фонему як найкоротше спільне фонетичне уявлення певної мови, здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями». Як бачимо, в цьому визначенні психологічна інтерпретація фонеми доповнюється смисловими асоціаціями. Використовуючи психологічні терміни, Л. В. Щерба починає будувати теорію фонеми на смислорозрізнювальній основі й відстоює думку про значення смислу для ідентифікації фонем.

У 30-ті роки Л. В. Щерба переглянув свої погляди на фонему. У праці «Фонетика французької мови» (1937 р.). Він пише: «У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об’єднуються в порівняно невелике число звукових типів, що здатні диференціювати слова та їх форми <…>. Ці звукові типи маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем». Учений спробував об’єднати визначення фонеми та її відтінку, тобто варіанта фонеми. На думку

Л. В. Щерби, серед відтінків  однієї фонеми зазвичай є один, що з  різних причин є типовим для цієї фонеми: він вимовляється в ізольованому вигляді й усвідомлюється слухачами як мовленнєвий елемент. Цей типовий відтінок, здатний розрізняти слова та їхні форми, вчений і називає фонемою, але розрізняти ці поняття (типовий та нетиповий відтінки) він пропонує тільки тоді, коли це буде необхідно з певних причин. Варто зазначити, що в попередніх своїх працях

Л. В. Щерба займається парадигматичною  ідентифікацією фонем і виявляє  ряд чинників, які пов’язують алофони однієї фонеми.

Визначаючи фонему як «звуковий тип, здатний диференціювати слова та їхні форми», Л. В. Щерба поступово відходить від психологічного розуміння фонеми й акцентує свою увагу на її функціональній ролі. Вчений стверджує, що «… кожна фонема визначається перш за все тим, що відрізняє її від інших фонем тієї ж мови, завдяки цьому всі фонеми кожної окремої мови утворюють єдину систему протиставлень, де кожен член визначається серією різноманітних протиставлень як окремих фонем, так і груп фонем». Тут науковець розглядає положення, співзвучні з теорією фонемних опозицій, яку незадовго до цього детально розробили представники Празької лінгвістичної школи.

Отже, відштовхуючись від  психологічних уявлень свого  вчителя Бодуена де Куртене, котрий уперше дав визначення фонеми, Л. В. Щерба вибудовує власну оригінальну концепцію, в якій розуміння фонеми як звукотипу, що є потенційним носієм значення, тісно пов’язане з функцією, яку здійснює ця фонетична одиниця у процесі комунікації.

Л. В. Щерба та його послідовники сформулювали низку теоретичних  положень, що складають фонологічну  концепцію ЛФШ. До найважливіших  із них можна віднести:

розуміння звука мовлення як форми і снування фонеми; теорія словорозрізнювальної функції фонеми (Л. В. Щерба; Л. Р. Зіндер);

теорія відтінків фонеми (позиційних, комбінаторних) (С. І. Бернштейн;

Л. В. Бондарко);

теорія диференційних ознак, теорія чергувань (М. І. Матусевич;

Л. В. Бондарко; Л. Р. Зіндер);

положення про розрізнення  фонем у позиції нейтралізації, розгляд фонеми як члена протиставлень  і вчення про систему протиставлень (Л. Р. Зіндер,

Л. В. Бондарко). Цікаво зауважити, що особливу увагу Л. В. Щерба і  його послідовники приділяли вивченню матеріальних властивостей звуків мовлення, які, на їхню думку, обов’язково потрібно враховувати, досліджуючи значущі одиниці мови.

Звук мовлення представники ЛФШ називають тлом, а звук мови – алофоном, підкреслюючи його узагальнений характер. Алофони формуються не на основі артикуляційно-акустичної подібності звуків (фонів), а на базі потенційного зв'язку звукових варіантів зі значимими одиницями. На думку ленінградських фонологів, коли ми говоримо про звуки, то маємо на увазі не конкретні артикуляції й акустичні ефекти, з ними зв'язані, а ті узагальнення в нашій язиковій свідомості, викликані даними артикуляціями й акустичною реальністю