Оцінні прикметники як засіб вираження емотивної модальності (на матеріалі іспанської мови)

Емоції – форма відношення людини до навколишньої дійсності – завжди супроводжуються оцінкою.

Емотивність – це емоційність в мовному значенні, тобто чуттєва оцінка об'єкту, вираз мовними або мовленнєвими засобами відчуттів, настроїв, переживань людини. Емотивність завжди експресивна та оціночна, але не навпаки. [24, с. 36]

Експресивність – це обумовлені образністю, інтенсивністю або емотивністю образотворчо-виразні якості слова або паремії. [42, с. 15]

Емотивності без експресивності не буває, а розмежування їх практично неможливо. Проте важливо інше – експресивність не обов'язково поєднується з емотивністю. Образність і інтенсивність, як ми відзначали, також породжують експресивність і тісно з нею взаємодіють. [38, с. 16]

Соціальна природа мови, її зв’язок з мисленням та комунікативна призначеність як глобальна функція мови визначають безсумнівну психологічність, тобто її людяність [41, с. 79]. Тому залучення різних аспектів особистості в лінгвістичну парадигму не може обійтися без її емоційного аспекту.

Отже, емотивність можна розглядати як складник конотативного компонента у семантичній структурі мовної одиниці, який репрезентує емоційне ставлення носіїв мови до позначеного. Емотивність може формувати й денотат значення слова, що створює суперечність у розгляді денотата й конотата у встановленні межі між ними.

 

1.3. Емотивність як засіб вираження оцінки

Сучасні дослідники визнають, що емотивність – це й текстова категорія, підпорядкована інформативності або модальності, яка виражає емоційне ставлення адресанта (автора), його функції в тексті, дійових осіб, ймовірні емоції реального чи модельованого авторською свідомістю гіпотетичного читача щодо описуваних подій, явищ, персонажів, їхньої поведінки й актуалізується за допомогою емоційно заряджених текстових компонентів (емоціогенних маркерів). Однак при відсутності в тексті емотивно заряджених одиниць його простір може містити глибину, імпліцитну емотивність [42, с. 7].

Отже, механізм «емоціоналізації» мовних одиниць працює на обох рівнях – мовному і мовленнєвому – тому емотивні одиниці є й одиницями системи мови й одиницями висловлювання (тексту),  що засвідчує комунікативну значущість, людяність емотивної семантики й необхідність включення в мову компетенції комунікантів. [43, с. 121].

З точки зору психолінгвістики фактор емотивності в процесі мовленнєвої комунікації займає важливе місце, адже емоційна потенція є однією з стартових ланок мовленнєвої діяльності людини. Вона дає поштовх свідомості, яка вже бере до уваги ситуативні фактори, включаючи певні характеристики адресанта та адресата в момент комунікації, з урахуванням «установки» та «інтенції» відбувається «внутрішнє програмування», а надалі здійснюється пошук схеми мовленнєвого емотивного висловлювання та його мовної форми. Емоції не лише перевіряються, але й маніфістуються мовою, свідомо демонструються, імітуються, провокуються мовцем. З цією метою вони концептуалізуються, вербалізуються і семантизуються мовою, що дозволяє виражати їх та говорити про них [27, с. 35].

Таким чином, завдяки емотивності мовних одиниць та словосполучень мова оживає, збагачується, набуває значення і смисл як складова динамічна система, а людина, носій мови, піднімається на вищий ступінь осмислювання навколишнього світу, обмінюється смислами з іншими носіями мови і, таким чином, відкриває нові обрії буття та пізнання, які є безкінечними.

Однією з найважливіших функцій, які реалізуються в актах комунікації, є передача оцінного відношення до певних явищ і фактів реальної дійсності, отже, оцінка виступає як універсальна (трансцендентна) лінгвістична категорія, яка є одним із основних компонентів процесу комунікації [9, с. 78].

Оцінка, на думку сучасних дослідників, є складником конотативного компонента семантичної структури мовної одиниці (слова чи словосполучення), який репрезентує ставлення носія мови до позначеного

за абсолютною шкалою «добре-нейтрально(байдуже)-погано» і відносною шкалою «краще-так само добре-так само нейтрально-так само погано- гірше».

         Оцінка – це і різновид модальності висловлювання. Доведено, що оцінка завжди матеріально обґрунтована природними і культурно-історичними особливостями носіїв мови, які закріпили у мові своє суспільне ставлення до довкілля. Оцінність і її мовна форма перебувають у тісному зв’язку з емоціями індивіда, типом його мислення, його психічним станом [20, с. 143].  

         Отже, емоції суб’єкта – один з найважливіших фактів, які впливають на формування оцінного забарвлення в мовній одиниці – слові чи словосполученні. Вони відбивають ставлення суб’єкта до навколишнього середовища, його бажання, потреби і характеризуються таким психічним станом як задоволення, незадоволення, радість тощо. Емотивність – це найважливіший нерв експресивного забарвлення, один із параметрів експресивної функції, а також, емотивність є не лише складовою експресивності, але й засіб виникнення експресивності, а тому експресивність не може ставитися на один рівень з емотивністю, ні включати її.

 

1.4. Оцінка як різновид модальності висловлювання

Оцінка – це результат процесу оцінювання. В мові відображається взаємодія дійсності та людини у найрізноманітніших аспектах, одним з яких є оцінювальний аспект: об’єктивний світ розчленовується людиною з точки зору його оцінного характеру – добра і зла, користі й шкідливості і т. д., і це розчленування є соціально обумовленим і дуже складним чином відображено у мовних структурах. [9, с. 35]

Оцінку можна розглядати як один із видів модальності, які накладаються на дескриптивний зміст мовного виразу. Висловлення, що містять оцінку або інші модальності, включає в себе дескриптивний компонент та недескрептивний, тобто модальний, компонент, при чому перший описує один або кілька можливих станів, а другий висловлює щось з цього приводу. Оцінювальна модальність визначається висловленням в цілому, а не окремими його елементами і є компонентом висловлення [19, c. 6].

Оцінне відношення – це особлива група відношень значущості, яка реалізується лише у людському суспільстві і лише завдяки цьому існує як соціальний феномен [17, с. 145]. При визначенні поняття цінності треба враховувати не лише позитивне значення, але й негативне та нульове. Виділяють нульові цінності – слово дія є загальною назвою не лише для власне дії, але й для утримання. Тому оцінне відношення має місце як в тому випадку, коли предмет виявляється об’єктом позитивного чи негативного інтересу суб’єкта, так і в тому випадку, коли предмет виключається суб’єктом зі сфери його інтересів, коли йому надається нульова цінність [29, с. 10]. 

 Оцінка як  семантичне поняття означає цінностний  аспект значення мовних виразів, який може бути виражений таким  чином: А (суб’єкт оцінки) вважає, що Б (об’єкт оцінки) гарний/поганий.

  Питання цінності  та цінностних орієнтацій вивчалися  головним чином в логіці, де  під оцінкою зазвичай розуміють  судження про цінності. Проблема  про те, як розуміти цінність,є  предметом філософського вчення  про природу цінностей, їх місці в реальності та про структуру цінностного світу, тобто про зв’язок різних цінностей між собою, з соціальними та культурними факторами та структурою особистості – аксіології [29, с. 15].

Цінностні відносини  закріплені у мові у семантичних (а іноді і в синтаксичних) структурах.

Оцінка як цінностний аспект значення присутня в самих різних мовних виразах. Вона може бути обмежена елементами, що менші за слово, а може й характеризувати групу слів або цілий вислів.

Так як поняття цінності виконує найрізноманітніші функції у механізмах життя людини (координуючу між людиною і світом природи, стимулюючу або спрямовуючу, дидактичну, регулюючу та ін.), то в аксіології існує багато класифікацій цінностей, серед яких виділяються цінності абсолютні або вічні, конкретно-історичні, соціальні, особисті та ін. У філософії та соціології в межах системного підходу розробляється теорія цінностей та їх типологія. У лінгвістичній аксіології є цікава класифікація цінностей, яка розрізняє цінності прагматичні та цінності відносні. До останніх включають метафізичні, вітальні, естетичні, етичні, пізнавальні а також цінності сприйняття. До того ж, обидві групи можуть бути як позитивними, так і негативними [8, с. 46].

Оцінювання предметів та явищ зовнішнього світу, возведення їх до рангу визнаних цінностей відбувається через оцінку. Оцінка є універсальною категорією: не існує мови, в якій були б відсутні уявлення про «добре\погано». Але у засобах вираження оцінювальних значень різні мови виявляють свою індивідуальність [19, с. 28]. Це пояснюється в першу чергу тим, що оцінка належить до інтенсіонального аспекту мови, де заломлення картини світу в свідомості мовця ускладнюється цілою низкою факторів.

При визначені оцінки треба зазначити, що оцінка є суб’єктивним вираженням значущості предметів і явищ навколишнього світу для нашого життя та діяльності, тобто оцінка це розумовий акт, в результаті якого встановлюється відношення суб’єкта до оцінюваного об’єкта з метою визначення його значення для життя та значення суб’єкта [10, с. 42].

        

1.5. Елементи оцінного висловлювання

Включаючись  до контексту, оцінка характеризується особливою структурою, яка містить у собі низку обов’язкових та факультативних елементів. Цю структуру можна уявити як модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає ні з його логіко-семантичною будовою, ані синтаксичною. В основі оцінної модальності полягає формула A r B, де А—суб’єкт оцінки, В—її об’єкт, а r—оцінювальне відношення, яке має значення «добре\погано» [39, с. 128].

У логіці прийнято виокремлювати наступні компоненти оцінки: об’єкт, суб’єкт, підстава і характер оцінки.

Суб’єкт оцінки—особа (або соціум), що визначає цінність того чи іншого предмета, шляхом вираження оцінки.

Об’єкт оцінки—предмет або явище, цінність (або антицінність) якого визначається.

Підстава оцінки—це її мотивація чи оцінна ознака, тобто з точки зору чого робиться оцінювання. Саме підстава оцінки є базою численних класифікацій оцінок.

Характер оцінки—визнання цінності (позитивної, негативної або нульової) об’єкта оцінки. [32, с. 109]

В залежності від того, які ознаки актуалізуються в оцінному акті, підставу оцінки прийнято диференціювати на зовнішню і внутрішню. Внутрішні виражають емоційну сферу людини, її почуття, відчуття, позитивні та негативні емоції, пов’язані з психічною сферою симпатій та антипатій. Зовнішні орієнтовані на когнітивну сферу людини, вони відображають знання суб’єкта, що формуються відношенням ментальної та соціальної природи оточуючої людину дійсності [17, с. 167].

Оцінне висловлювання може містити в собі факультативні елементи—мотивування, класифікатори, різні засоби інтенсифікації та деінтенсифікації, суб’єкт «користі». При порівняльній оцінці до модальної рамки включаються додаткові елементи—те, із чим порівнюється, ознака, за якою робиться порівняння, мотивування порівняння тощо.

 Суб’єктивний  та об’єктивний фактори оцінки. Суб’єктивний компонент оцінки  передбачає позитивне або негативне  ставлення суб’єкта до її об’єкта ( іноді його подають у вигляді  відношення «подобається\не подобається», «цінувати\не цінувати», «схвалювати\не схвалювати» тощо) [20, с. 138].

Об’єктивний компонент оцінки орієнтується на власні властивості предметів або явищ, на основі яких робиться оцінювання.

І суб’єкт і об’єкт оцінки передбачають існування обох цих факторів [20, с. 140]. Тобто, суб’єкт, оцінюючи об’єкт, спирається, з одного боку, на своє ставлення до об’єкта оцінки («подобається\не подобається»), а з іншого боку, на стереотипні уявлення про об’єкт і шкалу оцінок, на якій розташовані властиві об’єкту ознаки. В той же час в оцінювальному об’єкті поєднуються суб’єктивні (відношення суб’єкт—об’єкт) та об’єктивні (властивості об’єкта) ознаки. Тобто, коли мова йде про те, що вода тепла\холодна, маються на увазі і властивості самої води і відчуття суб’єкта.

Суб’єкт і об’єкт часто поєднуються аксіологічними предикатами судження, відчуття, сприйняття.

Емотивність (оцінювальність) є основною ознакою предикату r в структурі А r В і реалізується у двох значеннях — «добре\погано». Ця ознака присутня у будь-яких оцінювальних висловлюваннях і може поєднуватися з іншими ознаками, які можуть відноситися як до сфери суб’єкта так і до сфери об’єкта.

 

  1.5.1.Оцінка емоційна і раціональна

 Питання в  тому, який фактор в оцінці  є первинним—емоційний чи раціональний, – один з найбільш дискусійних в аксіології і часто виявляється вирішальним для протиставлення суб’єктивізму і об’єктивізму в теорії оцінки  [19, с. 57].

В природній мові не може бути абсолютно емоційної оцінки, так як мова завжди передбачає раціональний аспект. Таким чином, розподіл раціонального і емоціонального є умовним. Мова має засоби для того щоб розрізнити емоційну і раціональну оцінку, відрізнити різні реакції на неї адресата, диференціювати ці два види оцінки при її інтерпретації.

В першу чергу емоційною є безпосередня реакція на об’єкт (предмет, явище), виражена вигуком, афективними словами, словами образи. Емоційна оцінка буває експресивною.

Раціональна оцінка передбачає оцінне судження і способи вираження, які враховують цей характер оцінки. Раціональність оцінки посилюється за допомогою експресивності й афективних прикметників.

З емоціями можуть бути пов’язані різні види оцінок, як то сенсорні, етичні, естетичні тощо. Емоційне не дорівнює емотивному (оцінному), друге поняття є більш загальним і включає і емоційне і раціональне як свої різновиди. Емотивний компонент передбачає добре\погане ставлення суб’єкта до об’єкта оцінки і протиставляється об’єктивному, яке спирається на властивості об’єктів. Емоційне та раціональне в оцінці передбачає дві різні сторони відношення суб’єкта до об’єкта: його почуття та його думка [41, с. 80].