Структура філософії, характерні риси філософського знання у системі наукового світогляду, культури і соціальності

Періодизація  античної філософії

Більш як тисячолітня  історія розвитку античної філософії  поділяється на три етапи:

1. VI—V ст. до н. є. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. IV—III ст. до н. є. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Аристотель відновлювали його права).
3. III ст. до н. є. — V ст. н. є. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) па себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Основні періоди  розвитку античної філософії. 

6-5ст. до н.є. - зародження античної філософії  як форми світогляду. Цей період  ще відносять до натурфілософії  Представники: мілетська (іонійська школа), атомісти, еліати, піфагорейці.  

5ст. Рух від  космосу до людини. (софісти, Сократ, кініки) 

Становлення логіко-спекулятивної  філософії, заснованої на абстрактному мислення.(Платон, Арістотель)        

 Філософія  епохи елінізму - філософія суб'єктивності, побудова світу через призму власного "Я"(стоїки, епікурейці, скептики).

Вплив на європейську  культуру:

• об'єднання індивідуалізму з альтруїзмом, що склало основу західної етики
• антична філософія визнає, що існує якийсь кращий, більш досконалий світ, а наш світ недосконалий, тобто перетворити його можна або з допомогою революцій або духовним перетворенням, тобто антична філософія формувала діяльне відношення до світу і до людини, що також характерно для західної культури.
• Антична культура та філософія заснована на принципі об'єктивізму
• Крім того визнання того що існує кращій світ стає базою для християнства
• Логіко-спекулятивна, абстрактна філософія також формує відповідний світогляд.

Мілетська школа (Геракліт, Парменід, піфагорейці, елеати, атомісти)

Давньогрецька філософія - це спосіб світорозуміння в якому інтегрується природа та людина, природа та боги. Основними проблемами натурфілософії  є: проблеми буття, походження світу та природи, її початків, визначення природи людини через природу космосу, вивчення проблем космічної гармонії , якій має відповідати гармонія людини.  Для філософії характерним є перехід від міфу до логосу, естетичне, зорове, чуттєве сприйняття світу, пантеїзм (боги є узагальненням відповідних областей природи) 

Мілетська школа вважається найдавнішою в Греції. Представники

Фалес вважав, що початком всього є вода, пізнання він зводить до єдиної основи  - мудрого пошуку та вибору         

 Анаксімандр - основа  всього сутнього -безкінечний, всеохоплюючий,  безмежний початок "апейрон", люди походять від риб        

 Анаксімен основа всього  сутнього повітря, апейрон - властивість  повітря, душа - повітряне явище  і тому здатна до творчості.

Для цієї школи характерним  є образний, навіть на рівні міфу, опис світу людей, життя та смерті, світу богів. Космос вони розглядають не як модель всесвіту, а як вічний та безсмертний людський світ.

Геракліт - загальним законом  буття, всесвіту, наук є "ЛОГОС". Основою  всього сутнього є вогонь. Геракліта  вважають засновником діалектики(вчення про розвиток) "Все тече, все змінюється". Він помітив, що одночасно є відмінна та протилежні сторони, розвиток обумовлюється існуванням протилежностей.

Парменід - (представник елейської школи). Ввів в філософію поняття буття. Це те що є за світом чуттєвих речей і це є думка. Буття єдине та незмінне, абсолютне, не має поділу на об'єкт та суб'єкт, це сукупність досконалостей серед яких на першому місці Істина, Добро, Світ. Буття не виникає, його не можна знищити, воно нерухомо, нескінченне в світі, не має пустоти. Буття - як шар, що не має  просторових меж(в античності шар найдосконаліша фігура). Буття це не людська думка, а Логос - космічний Розум, що безпосередньо відкривається людині. Не людина відкриває істину, а істина відкривається людині, отже людина отримує знання в контакті з Розумом. Вводить поняття логічного доказу, але сам вважає, що він не має вирішального значення для пізнання, Істина відкривається без операцій людського розуму. Рішення проблеми буття Парменідом надало можливість для метафізики, тобто роздумів про нематеріальне.

Піфагорейці. Піфагор першим перетворює емпіричну математику на теоретичну. Найвищою мудрістю є число. Поняття космос є впорядкованим явищем, сутністю речей є кількісні відносини.

Елеати (Ксенофан, Зенон, Лікіс - послідовники Парменіду) - вважали, що всі зміни в світі - ілюзорні, отже чуттєвий досвід в пізнання не вірний, розглядали проблему логічного доказу, суперечливого характеру руху, ідеалісти.

Атомісти. Їх вчення будується на основі вчення елеатів, але в центрі - питання про світобудову та трактування людини та людського суспільства. Представники Левкіп та Демокріт. Вони допускають існування двох початків буття ї небуття. Буття - нескінченна множина атомів, живе виникло з неживого  за межами природи без Творця і без розумної мети. Душа - це також сукупність атомів. Демокрит заперечує можливість використання міфологічних образів природа основа людського життя та ціль пізнання. Демокрит також розглядає питання, що таке бог, людина, держава, управління

Софісти. Філософія Сократа. Філософія софістів виникає в 5 ст.  до н.є. "софістес"  - знавець, майстер. Загальне в їх поглядах - відмова від релігії, раціоналістичне  світу, явищ природи. Етичний релятивізм. Для софістичної школи характерним є використання спеціальних прийомів в спорі. Представники

Протагор - основні  причини речей знаходяться в  матерії, " Людина є мірою всіх речей, існуючих якщо існують, і не існуючих, якщо не існують"

Гіппій, Продік, Антифон (перші енциклопедисти, розглядали питання  гносеології)

Філософія Сократа  означала перехід від натурфілософії до ідеалістичної філософії, основним питанням якої є душа людини, мораль, свідомість, естетика, відношення людини та суспільства. Для філософії Сократа характерними є

пошук формулювань  загальних понять Краса, Добро, Благо(так  званий індуктивно-дефініторний метод);

метод майевтики (запитання - відповіді, з ціллю всебічного обговорення предмету, діалог);

раціоналізм. Центром  вчення Сократа є етичний раціоналізм. Людина робить помилки, зло через незнання і для того щоб не робити зло має пізнати себе, свою ціль в житті, обрати добро. Ціль знання - знати як жити, а світ пізнати неможливо. Вищим критерієм поведінки є розум. Він знаходиться в природі (гармонія світу), в людині ( відносини душі та тіла), в суспільстві (закони). Бог для Сократа не істота, а категорія, від бога йде істина, а до бога веде душа, душа безсмертна, смерть - вивільнення душі. Отже, Сократ відстоює об'єктивність етичних норм, стійкість та обов'язковість космічного порядку. Філософія Сократа стала джерелом філософії Платона та Арістотеля, стоїцизму (учень Антисфен), гедонізму (учень Аристипп). Для європейської культури філософія Сократа означає повернення до людини та її проблем, визначає можливості духовного удосконалення людини, безсмертя душі(християнство), розгляд взаємовідносин держави та людини. Філософія Сковороди дуже тісно пов'язані з філософією Сократа - методом філософствування (діалог), намаганням жити згідно своїх думок, пошук справжнього щастя для людини ("знайти самого себе", пізнати свою природу)

Філософія у  розумінні Сократа не спостереження  за природою, а вчення про те, як жити. Оскільки життя - це мистецтво, то головному  практичному питанню філософії  має передувати питання про сутність знання. Знання Сократ розуміє як знаходження загального для цілого ряду речей. Тобто знання - це поняття про предмет, яке досягається шляхом визначення поняття. Для з’ясування та визначення понять Сократ користувався методом, який отримав назву діалектичного. Діалектика - значне досягнення філософії Сократа. Це діяльність вчителя філософії, який викладав свої вчення лише усно, в формі бесіди або суперечки, за особливим, характерним для нього методом. Саме цей метод мають на увазі говорячи про діалектику Сократа. Це питання, які ставив Сократ перед своїм слухачем або співбесідником  і подальші відповіді Сократа, які зазвичай містили його заперечення та критику запропонованого співбесідником визначення, а також подальше уточнення або деталізацію початкового питання.

Оскільки перші грецькі  філософи – «мудреці» – займалися  осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи «причини і начала» світу, їх часто  називають «фізиками». Вони інтуїтивно будували субстаціональну модель світу (саме через з'ясування «першопричини» – по-грецьки «архе», що дослівно означає «початок, принцип» усього сущого як його основи, сутності), у їхній методології безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: так само, як у міфі було зроблено «перенесення» людських властивостей, якостей і відносин на явища природи на небо і космос, так само в ранній грецькій філософії властивості і закони Космосу – як вони мислилися мудрецями минулого «перенесені» на людину і його життя. Людина розглядалась як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частина і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Ця риса давньогрецької філософії одержала назву космоцентризму. Але в цьому можна побачити і ще один сенс: адже Космос – це протилежність Хаосу, це порядок і гармонія на противагу невпорядкованості, це визначеність і співмірність на противагу безформності; тому космоцентризм ранньої античності можна трактувати і як орієнтацію на виявлення гармонії в людському бутті – адже, якщо світ гармонійно упорядкований, якщо світ – це Космос, а людина є його відображення і закони людського життя подібні законам Макрокосму, то виходить, і в людині укладена (схована) подібна гармонія. Загальноприйняте ж значення «космоцентризму» таке: це визнання за зовнішнім світом (Макрокосмом) статусу, що визначає всі інші закони і процеси (включаючи і духовні). На філософському рівні така світоглядна спрямованість формує парадигму онтологізму, тому онтологізм (причому, явний, що виражається й у тому, що перші мудреці-фізики шукали «причини і начала буття») – друга сутнісна характеристика філософії античності.

Особливістю античного  онтологізму можна вважати його стихійно-матеріалістичне і наївно-діалектичне  втілення: «архе» мислилося як щось матеріальне, і, коли незабаром весь Космос «виводився» (саме в онтологічному, а не в логічному плані) з матеріальної першооснови, то він мислився зв'язаним за допомогою цієї першооснови – єдністю, що знаходиться в зміні, русі. Геракліт писав:» Цей космос, єдиний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, у повну міру займистим і в повну міру згасаючим».

У давньогрецькій філософії  розширив, довів поняття начала всього сущого до «архе» як субстанції, основи, що лежить у підґрунті всього сущого, учень Фалеса Анаксімандр. Таке начало Анаксімандр побачив не серед «готових» стихій, що спостерігаються, а в деякому апейроні. «Апейрос» – з грецьк. означає «безмежний, нескінченний». «Апейрон»- середній рід від цього прикметника, тобто «безмежне, нескінченне». Апейрон Анаксімандра матеріальний, «не знає старості», «безсмертний і незнищимий» і знаходиться у вічному русі. Безмежність апейрона дозволяє йому «не висихати, тобто бути вічним генетичним початком Космосу, а також дозволяє йому лежати в основі взаємоперетворень чотирьох стихій: але ж якщо вони перетворюються один у одного, виходить, у них є щось спільне, що саме по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксімандр стверджував, що апейрон – єдина причина народження і загибелі всього сущого; апейрон усе із себе робить сам: знаходячись в обертальному русі, апейрон виділяє протилежності – вологе і сухе, холодне і тепле; їхні парні комбінації утворять землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Як те, що найважче, земля збирається в центрі й оточується водяною, повітряною і вогненною сферами, між якими відбуваються взаємодії. У результаті утворюється суша, а небесна сфера розмивається на три кільця, оточені повітрям. Анаксимандр говорив, що це три ободи колісниці, порожні усередині і наповнені вогнем, вони не видні з землі – їх не можна сприймати почуттями. У нижньому ободі безліч отворів, крізь які проглядається ув'язнений у ньому вогонь – це зірки; у середньому ободі один отвір – це Місяць; у верхньому ободі один отвір – це Сонце; отвори здатні чи цілком, чи частково закриватися – це затемнення; ободи обертаються навколо Землі – і з ними обертаються зірки, Місяць і Сонце».

Перший період античної філософії називають досократівським (VII- VI ст.. до Р.Х.). В центрі уваги філософів цього періоду осмислення природи, чуттєво-матеріальний космос. Тому його ще називають натурфілософським, бо natura на латинській мові – природа, а перших філософів називали «фізиками», від грецького слова physis – природа. Отже, у вирішенні основної світоглядної проблеми «людина – світ» акцент тут робиться на розкритті сутності природи. Головною темою стає виникнення і будова єдиного цілісного світоустрою (Космосу). Матеріально-тілесний Космос як розумний порядок, завершений у своїй досконалості виступає зразком усього, а людина осмислюється як частинка космосу – «мікрокосм». Космоцентризм виступає основною рисою філософування цього періоду. Це пояснюється тим, що природа – це перше, що впадало в око допитливій людині. Вона поставала як «Все». Виникало питання: що є «Все», адже «Все» охопити неможливо. Ставало очевидно, що слід розпочати з деякого «початку», тобто з того, з чого все може початися. Тому мета філософа – зрозуміти, в чому першопричина буття. В «Теогонії» першого відомого по імені давньогрецького епічного поета Гесіода читаємо, що спочатку виник Хаос, потім Земля, Тартар (підземне царство) і Ерос – любовний потяг. Хаос народив Ніч і Морок, від їх любовного шлюбу виникли День і Ефір і т.д. Як бачимо, між давньогрецькою міфологією і філософією були суттєві відмінності. Міф оповідав про те, хто народив все суще, а філософія запитувала, з чого все почалося, виникло. Філософи починають шукати «архе» ( з гр. давній, найперший) – вихідний початок буття. Перша історично засвідчена школа античності виникла в місті Мілет, що в Іонії (Греція), звідси і її назва. Найвідомішими представниками цієї школи були Фалес, Анаксімандр і Анаксімен. Поняття «школи» відносно вчень цих філософів означає передусім спадковість думки, єдину традицію постановки і розв’язання філософських питань. Усіх їх об’єднує одна проблема – походження і будова світоустрою, Космосу. Фалес (624 – 526 рр. до Р.Х.), якого за традицією вважають першим грецьким філософом, започаткував вчення про «фюзис». Відповідаючи на питання «Що є «Все» (суще)?», він вбачає визначальну якість буття у житті (життєдайності), філософською метафорою якого є Вода («Все є вода»). Було б помилкою ототожнювати «Воду» Фалеса тільки з фізичною речовиною, що тече в ріках, морях, проливається дощем. Вода у Фалеса – не одна з фізичних речовин, а початок буття, втілення і символ притаманної світу животворної сили. Це символ життя, який зримо має виразити присутність у всьому сущому животворного начала. В поглядах Фалеса відобразилася думка про животворність космосу, що була характерною для Античності. Заслуга Фалеса полягала не у відповіді, а в тому, що він поставив питання про першопочаток і почав його обґрунтовувати. Послідовники Фалеса перейняли питання й поглибили відповідь на нього. Анаксімандр (610 – 546 рр. до Р.Х.), якому належить перший в історії філософії твір «Про природу», ставить питання про те, що лежить в основі води. Він був першим філософом, який висловив думку, що в основі світу не може лежати будь яка визначена субстанція. Першоосновою всього сущого Анаксімандр вважав «нескінченне всеосяжне» - «апейрон». Це слово можна перекласти і як нескінченний, безмежний), і в більш тонкому значенні - «невизначений». В усякому разі, ми вперше зустрічаємося тут з поняттям, яке розкриває ідею первинної речовини, що не піддається жодному чуттєвому визначенню: не холодна, не гаряча, не тверда, не м’яка. І цей первинний апейрон, щось на зразок первинного хаосу, породжує безкінечні світи, серед яких наш – тільки окремий випадок. Як бачимо, Анаксімандр вийшов за межі того, що дає спостереження, і припустив, що те, з чого почалися всі види речовини, не може бути одним з них. Сам апейрон, як те, з чого все виникає й у що все перетворюється, є незнищенне, безмежне, безкінечне. Звичайно, думка Анаксімандра була глибшою, але вона не задовольняла людей того часу через неможливість пересвідчитися в існуванні апейрона. Анаксімен (585 – 525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї попередників і як першооснову запропонував те, що відповідає ідеї Фалеса щодо животворності всього сущого і водночас виступає неякісною, прозорою невизначеною субстанцію. Це – «Повітря». Повітря Анаксімена – це не те повітря, яким наповнена атмосфера. Це дихання світу, те, що дає космосу зберігатися як живе ціле. Отже, першопочаток, в усвідомленні філософів мілетської школи являв собою не просто речовину, як її розуміє сучасна фізика чи хімія, а щось таке, з чого виникла жива природа. Тому вода чи повітря тут – це і своєрідна метафора. Історичне значення мілетської школи полягало, передусім, у заснуванні інтелектуальної традиції послідовного осмислення певної філософської проблематики на основі єдиної теоретичної настанови. Як бачимо, вже в перших «фізиків» філософія постає як вчення про причини й начала всього сущого. В цьому переході виявився онтологізм античної філософії ( нагадаємо, що «онтологія», в перекладі з грецької мови, означає «вчення про буття»). Її провідний мотив – з’ясувати першопричину, яка лежить в основі різноманітного світу. Це означає розкрити, що дійсно є, – іншими словами, перебуває незмінним в усіх своїх мінливих формах, – а що тільки здається існуючим. Усе раннє філософське мислення шукає раціональне пояснення походження і сутності світу, відмовляючись від притаманної міфології персоніфікації. На місце міфологічного породження у філософії стає причина. Перші фізики розглядали космос як мінливе ціле, в якому незмінний і самототожний першопочаток являється в різних формах та зазнає різноманітних перетворень. Засновником концепції всесвітнього розуму і основоположником афінської філософської школи був Анаксагор.  За Анаксагором, початковий стан світу являв собою безформну, хаотичну суміш, складену з величезної кількості найдрібніших часток, або «насінин» усіх можливих речовин, які пізніше були названі гомеомеріями. Так філософ обґрунтував думку про незнищенні елементи сущого, яких є незліченна кількість і які не мають поділу та не сприймаються органами чуттів. Все складається з частин, які містять у собі всі якості та властивості світу: м'ясо складається з частинок м’яса, золото з частинок золота і т. д. Тому не існує ні виникнення, ні загибелі речей, ні смерті, ні народження, а є просто переформування гомеомерій в окремих предметах. Це дозволило Анаксагору стверджувати: «в усьому є частинка всього». Отже, «все в усьому», але не в однаковій пропорції. Виникало запитання, як з початкової нерухомої, пасивної праматерії, утвореної з насінин, зародків сущого, виник світ? Анаксагор доводить, що в певний момент часу цю пасивну масу приводить в коловоротний рух Розум («Нус» або «Ноос»), який, як рушій, протистоїть інертній матерії. Саме він постає мірою всього сущого. Наслідком цього коловороту, заподіяного Нусом, є процес всесвітнього поступу від початкового Хаосу до Космосу. Ідеї Анаксагора були важливими як для історії науки, так і для історії філософії. В науковому плані гомеомерії передують молекулам: наступний поділ веде до атомної теорії матерії. Ідея «все в усьому» отримує оригінальну інтерпретацію у світлі концепції взаємодії елементарних частин, яка розвивається сучасною квантовою фізикою. Інший філософ Емпедокл (483 – 423 рр. до Р.Х.), молодший сучасник Анаксагора, висунув першу плюралістичну теорію походження світу з чотирьох елементів (або «коренів» сущого). Всі речі є дозованою сумішшю води, землі, повітря та вогню. Самі по собі «корені» незмінні і вічні, але внаслідок відмінності між собою отримують можливість взаємно обмінюватися місцями, що й становить рух. З’єднання і роз’єднання цих елементів дає картину народження і руйнування усіх речей і процесів навколишнього світу. Все існуюче утворюється через їх поєднання та розмежування під дією двох всесвітніх сил – Любові (Дружби, Приязні) та Ворожнечі (Розбрату). Первинний світ, за Емпедоклом, представ як аналог Єдиного сущого Парменіда, в якому ворожнеча отримує верх і приносить розділення елементів, відбувається відчуження речей одна від одної і панує принцип множинності. Потім верх одержує Любов, відновлюючи первинну єдність, а далі все спочатку. Існує вічне чергування Любові і Ворожнечі. Це необхідність, яку більшість називає Долею. Що стосується  сучасного світу, то в ньому посилюється ворожнеча. Вчення про чотири корені всіх речей стало одним із принципів фізики Аристотеля і складало основу фізичних уявлень про речовину аж до часів Ньютона та Лавуазьє. Певним чином воно відтворюється й у сучасному уявленні про чотири агрегатні стани речовини: твердий, рідкий, газоподібний та плазматичний. У XX ст. до творчості Емпедокла звернулися представники художнього модерну: його трактували як основоположника неевклідового бачення реальності, як протагоніста художньої картини світу некласичного типу. Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта, яких, строго кажучи, не можна відносити до досократиків, оскільки вони були сучасниками Сократа, а Демокріт (480 – 390 рр. до Р.Х.) був навіть молодшим. Про Левкіппа не збереглося майже ніяких відомостей. Однак на розвиток його вчення була спрямована діяльність його видатного учня Демокріта. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа-Демокріта. Атомісти звернулися до теорії Парменіда про незмінність буття. Відома теза Демокріта: «ніщо не виникає з нічого і не перетворюється в ніщо». У світі мусить бути щось незмінне, інакше він не зміг би  втриматися в бутті. Проте Демокріт вказує на дві першооснови сущого: атоми і порожнечу. Отже, існує не тільки буття, а й небуття. На думку Демокріта, незчисленні не лише атоми, а й світи, які складаються з них. Всесвіт безкінечний у просторі. Тому Космос у Демокріта позбавляється процесу становлення – це лише комбінація атомів. Разом з ідеєю становлення Космосу усувається сила, яка створює його (Логос у Геракліта, Нус у Анаксагора). Замість неї вперше в історії думки з’являється поняття причини. Тобто поряд з питанням «з чого?» Демокріт пробує відповісти на питання «в силу чого?». Він стверджує, що ніщо не виникає просто так. Основу причинності утворює коливальний рух атомів і їх зіткнення. Атоми відрізняються формою і розмірами: вони є круглі, пірамідальні, криві, загострені, навіть «з гачками». Невпорядкований рух атомів, їх випадкове зіткнення виявляється причиною всього сущого. Тому все, що відбувається в світі, є необхідне, просто ми не завжди бачимо причину. Єдиний виняток – атоми і порожнеча, бо вони вічні і безпричинні. Демокріт прагнув розробити вчення про самі основи Всесвіту. Тому не міг залишатися емпіриком, який спирається тільки на чуттєвий досвід. Його атоми не можна бачити, їх можна тільки мислити. І Демокріт прийняв тезу Парменіда про недостовірність чуттєвого пізнання. Чуттєве сприйняття виникає тоді, коли в органи чуттів потрапляють копії (ейдоли) речей, які відокремлюються від них. Але чуття постачають тільки «темне», спотворене і несправжнє знання, оскільки свідчать про множинний світ речей, а не про справжній світ атомів і порожнечі. Як бачимо, атоми Демокріта не були предметом досвіду, але витлумачували досвід. Перевага умоглядного знання над чуттєвим видавалася філософу настільки значною, що він, за легендою, сам осліпив себе променем сонця для того, щоб «темне знання» не відволікало його від розумового споглядання справжньої реальності. Проблема причини невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими даними стає головним предметом аналізу в класичній античній філософії. Підсумовуючи аналіз філософії давньогрецьких «фізиків» слід зазначити, що вони поставили дуже важливі питання: що є архе, тобто з чого виникла дійсність; як вона виникла; яка сила викликає перетворення в світі; перебуває світ у постійній зміні, чи в ньому є сталий, незмінний чинник. Другий важливий момент: давньогрецькі  натурфілософи при всій їх відмінності між собою були космоцентристами. Їх погляд спрямований передусім на розгадку таємниць природи, космосу загалом, який вони в більшості, за винятком атомістів, мислили як живе, а деякі – і як одухотворене ціле. Як зазначав відомий дослідник античної філософії О. Лосєв, чуттєво-матеріальний космос тут знаходиться на першому місці та даний «у вигляді своїх матеріальних елементів, тобто передусім чисто об’єктивно… душа і розум космосу, звичайно, не заперечувалися, але все ж не займають першого місця».