Актуальні правописні проблеми української орфографії на сучасному етапі розвитку

Желехівка. У 1886 р. було закінчено видання двотомного «Малорусконімецького словаря» українських лексикографів                        Євгена Желехівського і Софрона Недільського. Поява цього словника спричинила поширення фонетичного правопису желехівки, який створено на основі правописної системи «Русалки Дністрової» та кулішівки. У ньому були взяті до уваги мовні особливості південно-західного наріччя. Желехівка охоплювала такі правила:

• звук [и] передавався літерою и, звук [е] — е: син, весна;
• йотований [е] позначався буквою є: Єва, а йотований [о] — буквосполученням йо: Йосип;
• йотований [і] позначгівся літерою ї: їхати;
• проривний [ґ] передавався буквою ґ: ґанок;
• довгі м’які приголосні в іменниках середнього роду не позначалися: зїлє; 
• в іншомовних словах послідовно фіксувався м’який [л`]: кляса, блюза;
• частка ся писалася окремо: ся дивлю;

Введення апострофа  в українську орфографію є заслугою                      Є. Желехівського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Мовна політика в УРСР

2.1. Розвиток української орфографії  у ХХ столітті

На початку XX ст. з відновленням української державності виникла  потреба удосконалення правил орфографії, офіційного їх затвердження. Перший міністр освіти Центральної Ради І. Стешенко 1917 р. доручив професору Київського університету І. Огієнкові розробити короткі правила українського правопису. У 1918 р. надруковано «Найголовніші правила українського правопису», ухвалені Правописною комісією при Міністерстві освіти 24 травня 1918 р. в Києві. Відповідно до цієї орфографічної системи необхідно було:

• префікс з- передавати літерою с перед к, п, т, ф, х, ч, ш: сказати, спарити, стулити, сфабрикувати, схилитися, счарувати, сшивати;
• у звукосполученнях [здн], [стн] позначати спрощення: празник, капосний;
• на початку слова писати і; істина, іржа, інколи (але перед н — можна літеру и);
• букву ґ передавати згідно з вимовою в іншомовних словах: Гімназія, ґетрал. Газета;
• після літери л в іншомовних словах вживати а, е, о, у, а не я, є, ьо, ю; клас, новела, легенда, филологія, клуб,
• у недавно запозичених словах 0 (th) позначати на письмі буквою т: катедра, міт;
• звук [ф] в іншомовних словах, недавно запозичених і ще не зукраїнізованих, передавали літерою ф: фосфор, фортуна. 

17 січня 1919 року опубліковано «Головніші  правила українського правопису», ухвалені Міністерством народної  освіти для шкільного використання  у всій Україні. Автором праці  був      І. Огієнко. У «Головніших правилах українського правопису» уміщено 28 пунктів, що стосуються орфографії укаїнських слів, і 12 пунктів, які регулюють написання іншомовних слів в українській мові. До цієї орфографічної системи увійшли основні норми «Найголовніших правил українського правопису...» (1918), зокрема які стосувалися написання і, и на початку слова, передавання префікса з-, вживання після л букви на позначення голосних звуків, передавання ф у словах іншомовного походження. У «Головніших правилах українського правопису» звук [ґ] в іншомовних словах відображали літерою г: гімназія, газета, телеграф, генерал, однак часто писали телеґраф, ґенерал; вживали ія, іє, а не іа, іе: матеріял, геніяльний, гієна. У 1919 р. «Головніші правила українського правопису» були переглянуті Українською академією наук, виправлені й доповнені, а згодом схвалені та затверджені урядом для використання на всій території України.

У 1921 р., доповнивши правопис І. Огієнка, український мовознавець Агатангел Кримський упорядкував «Найголовніші правила українського правопису». Вони охоплювали два розділи: правопис українських слів і правопис чужомовних слів. Це була перша українська орфографічна система, розроблена на кращих правописних традиціях східноукраїнських письменників. В основу правопису покладено фонетичний і морфологічний принципи. За фонетичним принципом введено літеру ї (їжа, Україна), написання ь (палець – пальця), передавання спрощення у групах приголосних (борозна, чесний), написання префікса с- перед к, п, т, х (спадати, схопити). У морфологічних написаннях віддано перевагу східноукраїнській мовній практиці: упорядковано відмінкові закінчення, які відповідають сучасним, крім родового відмінка однини іменників третьої відміни (печи, соли, радости). Прикметникові суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- писалися з ь, дієслівна частка ся з дієсловами писалася разом (хочеться). В іншомовних загальних назвах звук [g] передавався літерою ґ (термінолоґія), [л] не пом’якшувався перед [а], [е], [о], [у] (план, білет, флота, клуб), однак у деяких словах, що запозичені через польське посередництво, позначали м’якість [л]: лямпа, клямка. Звук [ф] у іншомовних словах, недавно запозичених і ще не зукраїнізованих, передавався літерою ф (форма, філологія), але іноді писали Федір — Хведір, Тимофій — Тимохвій, в іменах Західної Європи вживалася тільки буква т (Тома Аквінський). У недавно запозичених словах 0 (th) передавали літерою т (ортографія, дифтонг), ау — буквосполученням ав (авдиторія). Невеликі за обсягом «Найголовніші правила українського правопису» не охопили всіх питань української орфографії, проте відіграли значну роль у її нормуванні.

У 1922 р. опубліковано «Правописні правила», прийняті Науковим товариством імені Т. Шевченка у Львові, наближені до «Найголовніших правил українського правопису», що стало значним кроком у розробленні єдиного правопису для всієї України.

Ці дві  орфографічні системи не були досконалими, тому у 1925 р. Рада народних комісарів УРСР ухвалила рішення про створення при Наркомпросі Комісії для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. Завданням комісії було опрацювання таких питань: правопис незмінної частини слова; флексії відмінюваних частин мови; правопис слів іншомовного походження; правопис власних назв; пунктуація; граматична термінологія; впорядкування української азбуки; укладення орфографічного словника правописних труднощів.

Протягом 1926—1927 років актуальною була проблема вживання літер ґ, г та твердого та м’якого [л] в іншомовних словах, тобто проблема, у розв’язанні як найбільше відрізнялися західно- та східноукраїнська орфографічні традиції. У травні 1928 року в Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, мовознавці детально опрацювали орфографію, вперше унормували правила української пунктуації. Відповідно до цього правопису іншомовну літеру h необхідно було позначати українською г; букву g в новіших запозиченнях треба було передавати як ґ, а в запозиченнях, засвоєних давніше, особливо з грецької мови, віддавати перевагу г: Англія, газета, генеалогія, гегемонія, але аґент, Ґвінея, ґірлянда. Щодо правопису твердого та м’якого [л] в іншомовних словах запропоновано детальні рекомендації, близькі до чинних нині; 

• сполучення lе передається через ле: білет, колега, через ляй на місці німецького (і голландського) дифтонга [еі]: ляйтмотив, Ляйбніц;
• у словах, запозичених із західних мов, особливо в грецизмах, пишуться ла, ло, лу: атлас, каталог, лунатизм;
• послідовно м’яким [л`] позначається іншомовне l у таких комплексах: -лювати — анулювати, -лярія канцелярія,   -льозний — скрупульозний, 
• новіші запозичення із західноєвропейських мов передаються м’яким [л`]: ля — баляда, льо — бальон, лю - блюза.

До правопису 1928 р. входили і такі норми:

• дифтонг [ау] позначається буквосполученням ав: авдиторія, авдієнція;
• префікс з- змінюється на с- тільки перед к, п, т, х, ф: скинути, спитати, стихнути, сховати, сфотографуватщ
• в іменниках жіночого роду третьої відміни, що закінчуються на -ть, у родовому відмінку однини пишеться и: радости, вісти. Літера и пишеться і у словах-винятках: осени, соли, крови, любови;
• на початку слова вживається тільки і: іноді, іней;
• у групах приголосних [здн], [ждн], [стн], [стл], [лнц] передається спрощення [д], [т], [л]: кожний, чесний, щасливий, сонце.

«Український  правопис» 1928 р. не тільки містив правила  орфографії та пунктуації, а й кодифікував  фонетичну й морфологічну структури української писемно-літературної мови. Названий пізніше «скрипниківським», «харківським», він був побудований на компромісі: українські за походженням слова писалися згідно зі східноукраїнськими орфографічними традиціями, а запозичені — відповідно до західноукраїнських.

 

2.2. Проблеми українського правопису

Однак партійно-державне керівництво заборонило «Український правопис» 1928р. Дослідження мовних процесів, що відбувалися в СРСР, передбачає аналіз як зовнішніх аспектів побутування національних мов у союзних республіках, так і внутрішньомовних явищ, спричинених мовно-культурною політикою радянського керівництва. Як і в часи Російської імперії, найбільшого тиску в «старшобратніх» обіймах зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно полегшувала завдання «злиття мов».

Керівництво стверджувало, що правопис, ухвалений                            М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську культуру. Тому радянська влада вважала, що це ставило бар'єр між українською та російською мовами, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами. Доводили, що граматичні правила, що їх прищеплювали націоналісти, засмічували українську мову націоналістичними елементами. Адже націоналісти забороняли вживати в літературній мові ті форми, що зайшли в мову за революційної доби. У словниковій галузі вони відкидали революційну термінологію, інтернаціональну лексику, лексику, властиву широким масам трудящих, зокрема ті терміни, що є спільні мовам народів Союзу Радянських Республік. Все це було скеровано на відрив української літературної мови від потреб пролетаріату в його класовій боротьбі, на відрив від мови українських трудящих мас. Націоналісти намагалися українську мову протиставляти іншим мовам братніх народів нашого Союзу, особливо мові російській.

З початку 30-х  років, після остаточного утвердження  Сталіна на верхівці владної піраміди, почався спланований наступ на українську й білоруську мови, що полягав у втручанні в їхній внутрішній розвиток, спрямований на нищення самобутніх рис цих мов і зближення їх з російською мовою. Таким чином, засуджуючи на словах Валуєвський циркуляр, виданий колишнім царським урядом, більшовицьке керівництво у своїй мовно-культурній політиці здійснювало його практичну реалізацію. Вся, майже без винятку, плідна праця мовознавців 20-х років була оголошена «шкідницькою й націоналістичною», спрямованою на відрив української мови від російської; а видання тих років, у тому числі «Український правопис» 1928 р., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники були заборонені. 6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Завданням комісії було очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами творення української наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис. Головним звинуваченням, висунутим комісією до українського правопису 1928 р., термінологічних словників Інституту української мови та низки мовознавчих праць попередніх років, було звинувачення у створенні штучного бар'єру між українською і російською мовами. Фактично цю ж мету переслідувало і впровадження таких змін, внесених до правопису, як «усталення правописних форм з ліквідацією паралелізмів, архаїзмів, провінціалізмів», «спрощення правописних правил» та «цілковите перероблення невірних, політично шкідливих розділів про правопис "чужих слів" та власних імен».

Велика боротьба точилася навколо літери ґ  - її використання у мові та мовленні, та навколо питань перекладу з російської мови на українську. «Українським правописом» 1928 р. вперше пропонувалася система правил, які регламентують вживання літери ґ . Та під час його обговорення і, особливо, після його запровадження у вжиток, у шкільну практику, радянська влада почала стверджувати, що він надмірно ускладнений правилами, які не відповідають живому українському мовленню. Для того, щоб правильно вживати г і ґ, згідно з «Правописом» 1928 р., треба було знати: своє це слово чи запозичене, а якщо запозичене, то з якої мови і в який час. Тому у своїй статті «За чим тужити?» Віталій Русанівський стверджує: «У введенні ще однієї літери до українського алфавіту настійної потреби немає.  Запровадження літери ґ може призвести до невиправданих правописних ускладнень». [13, C. 266]. Щодо перекладу, Йосип Багмут спинився на тому, що ці питання потребують своєї розробки і висвітлення як в плані теоретичному, так і в плані практичної допомоги перекладачам при розв'язанні ними ряду труднощів. Переклад з близьких мов, зокрема з мови російської, на українську, має свої специфічні труднощі, які не обмежуються тільки складністю передачі омонімів і словосполучень, близьких за формою, але різних змістом, — вони далеко більші. Мовознавець стверджує: «Націоналісти всіляко виживали з мови все, що було схожим із російською, а таке обминання русизмів призводить до неекономності та спаплюження мови української». [13, С. 258].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІІ. Актуальні правописні проблеми української  орфографії на сучасному етапі розвитку

3.1. Правописні проблеми початку  ХХІ століття

На сучасному  етапі розвитку орфографії української мови виникла потреба створення єдиного для всіх українців правопису. Суперечки з приводу деяких орфографічних норм є небезпідставними, оскільки у перевидання «Українського правопису» 1990 і 1993 років хоч і внесено деякі позитивні зміни, однак не звернено уваги на ті правописні особливості, які в часи тоталітаризму було заборонено. Тому залишилося багато нерозв’язаних до кінця проблем.

Нині українські мовознавці працюють над розв’язанням правописних проблем. У липні 1999 року робоча група Національної правописної комісії під керівництвом В. Німчука підготувала «Український правопис. Проект найновішої редакції», у якому пропонується:

• вживати літеру и на початку власне українських і засвоєних слів перед приголосними [н] та [р], вигуків, звуконаслідувань і похідних від них утворень; инший, ирій. ирод, их, икати;
• писати закінчення -и в родовому відмінку іменників III відміни жіночого роду, що закінчуються на -ть з попереднім приголосним: радости, чверти, а також у словах кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь;