Актуальні правописні проблеми української орфографії на сучасному етапі розвитку

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 12 Декабря 2013 в 20:38, реферат

Краткое описание

Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом. Згадаймо, як царський уряд забороняв українську орфографію. За Валуєвським циркуляром 1863 р. Та, так званим, Емським указом Олександра II 1876 р. українською мовою було дозволено друкувати тільки художні твори, але обов’язково з використанням лише російської азбуки. І. Ющук запевняє: «Удосконалюючи правопис, ми повинні думати передусім про мільйони дітей, які сидять за шкільними та вузівськими партами: їхня увага має бути зосереджена не на букві і комі, а на змісті, на сутностях життя. Правопис сприятиме цьому, якщо він буде чіткий, лаконічний, логічний, а в деяких випадках і поступливий». [16, С. 11]. Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос

Содержание

Вступ
І. З історії питання………………………………………………………4
1.1. Українська орфографія періоду Київської Русі…………….4
1.2. Становлення української орфографії у ХІХ столітті……….6
ІІ. Мовна політика в УРСР………………………………………………11
2.1. Розвиток української орфографії у ХХ столітті……………11
2.2. Проблеми українського правопису………………………….15
ІІІ. Актуальні правописні проблеми української орфографії на сучасному етапі розвитку…………………………………………………………………...18
3.1. Правописні проблеми початку ХХІ століття………………..18
Висновки
Список використаних джерел

Прикрепленные файлы: 1 файл

Гуменюк К. Д. 145 група.doc

— 302.50 Кб (Скачать документ)

Зміст

Вступ

І. З історії питання………………………………………………………4

1.1. Українська орфографія періоду Київської Русі…………….4

1.2. Становлення української  орфографії у ХІХ столітті……….6

         ІІ. Мовна політика в УРСР………………………………………………11

2.1. Розвиток української орфографії у ХХ столітті……………11

2.2. Проблеми  українського правопису………………………….15

ІІІ. Актуальні  правописні проблеми української орфографії на сучасному етапі розвитку…………………………………………………………………...18

3.1. Правописні  проблеми початку ХХІ століття………………..18

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце  посідають питання нової редакції «Українського правопису». І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури – велетенське, адже правопис забезпечує міцність норми літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.

Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом. Згадаймо, як царський уряд забороняв українську орфографію. За Валуєвським циркуляром 1863 р. Та, так званим, Емським указом Олександра II 1876 р. українською мовою було дозволено друкувати тільки художні твори, але обов’язково з використанням лише російської азбуки. І. Ющук запевняє: «Удосконалюючи правопис, ми повинні думати передусім про мільйони дітей, які сидять за шкільними та вузівськими партами: їхня увага має бути зосереджена не на букві і комі, а на змісті, на сутностях життя. Правопис сприятиме цьому, якщо він буде чіткий, лаконічний, логічний, а в деяких випадках і поступливий». [16, С. 11]. Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всіх норм літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу у словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система. Державна мова повинна мати стійкий правописний кодекс, якого мають дотримуватися всі громадяни держави й друковані органи. Правописні варіанти, а тим паче – різні правописні системи – не дозволено навіть у найдемократичніших країнах світу.

 

 

 

І. З історії питання

1.1. Українська орфографія періоду  Київської Русі

У Київській  Русі перша правописна узвичаєність виникла наприкінці X ст. під впливом старослов’янського правопису, що прийшов в Україну разом із конфесійною літератіфою після запровадження християнства. Наприкінці XI ст. у церковному і світському письменстві сформувалася східнослов’янська орфографічна узвичаєність, яка відображала особливості звукової системи живої народної мови.

До останньої  чверті XIV ст. був поширений давньоукраїнський правопис. Кириличний алфавіт загалом відповідав звуковому складу давньоукраїнської мови. У ній ненаголошені і наголошені голосні вимовлялися майже однаково. Досить послідовно давньоукраїнський правопис передавав твердість і м’якість: після літер на позначення твердих приголосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ; після літер на позначення м’яких приголосних — Ѧ (юс малий), є, и, ю, ь. Букви ж, ч, ш, ц передавали м’які приголосні, і після них завжди писали тільки Ѧ, є, и, ю, ь.

Правопис  давньоукраїнської мови, як зазначає український мовознавець Артем Москаленко, був фонетичним, тобто написання відображали вимову. З XII ст. він зазнав певних змін. Занепад ъ, ь спричинив подвійні написання, напр.: чьто і что, вживання замість о, е літер ъ, ь і навпаки, напр.: хочьть замість хочеть, кото замість къто. Із занепадом ъ, пов’язані також фонетичні зміни: губні, шиплячі почали втрачати м’якість і замість ь поширилося написання ъ: въсѣмъ замість вьсѣмь. Давньоукраїнський правопис став основою, на якій почала формуватись орфографія літературної мови української народності. Староукраїнський етап формування правопису української мови припадає на останню чверть XIV—XVIII ст. У ньому виокремлюють два періоди.  Перший період охоплює останню чверть XIV—XVI ст. На XV—XVI ст. припадає так званий другий південнослов’янський (болгарський) орфографічний вплив, який і полягав у застосуванні правил, розроблених у болгарському  місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха    Євтимія Тирновського. Цей вплив помітно позначився на правописі конфесійного стилю XVI ст. і мало торкнувся світського (зокрема, ділового). Євтиміїв правопис, штучно пристосований до української мови, нівелював її своєрідність. Відповідно до нього вживали, наприклад, Ѧ (юс великий) замість ъ, я, о; форми типу твоа, всеа, святаа, ставили значки наголосу на початку і в кінці слова. Правила тирновської школи частково відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» (1596) український мовознавець               Лаврентій Зизаній (60-ті XVI ст. — після 1634). Другий період в історії староукраїнської орфографії пов’язаний із «Граматикою» (1619)                        М. Смотрицького. Він нормалізував правопис та орфоепію церковнослов’янської мови в українській редакції, проте ці орфографічні норми послідовно застосовували і в українських текстах світської літератури. М. Смотрицький запровадив у алфавіт літеру ґ. Розроблені ним норми були чітко й детально опрацьовані на значному матеріалі, тому швидко набули всеукраїнського визнання. Їх пристосували до правописних потреб й інші слов’яни, які зберігали кирило-мефодіївські традиції. З кінця XIV ст. до початку XVIII ст. функціонував правопис літературної мови української народності, або староукраїнський правопис. У ньому було розроблено чимало нових правописних норм. Цей правопис відзначався строкатістю:

  • після шиплячих і губних приголосних за давньоукраїнською традицією писали ь. Проте у зв’язку з їх ствердінням писали також ъ: пишешь і пишешъ;
  • спрощення у групах приголосних то передавали на письмі, то не передавали за традицією: чесний і честний.

Протягом цього етапу формування орфографії правописні норми розроблялися здебільшого стихійно, під значними зовнішніми впливами — церковнослов’янським та староболгарським.

 

1.2. Становлення української орфографії  у ХІХ столітті

Із розвитком  нової української літературної мови — після видання «Енеїди» (1798) Івана Котляревського – виникла потреба в новому письмі. Ще в 1708 р. змінено накреслення літер: традиційну кирилицю замінено «гражданкою», тобто спрощеним кириличним письмом. Письменники, що творили живою українською мовою, не могли дотримуватися давнього традиційного написання, тому мусили шукати засоби для передавання справжнього звучання слова. Пошук цей був великою мірою стихійним, що спричинило в період з 1798 до 1905 року розроблення майже 50-ти різних орфографічних систем. Найпоширенішими серед них були такі правописи:          І. Котляревського, О. Павловського, максимовичівка, «Русалки Дністрової», слобожанський, Т. Шевченка, кулішівка, драгоманівка, желехівка.

Правопис І. Котляревського. З опублікуванням «Енеїди»                       І. Котляревського поширився і його правопис. У ньому                                            І. Котляревський дотримувався фонетико-етимологічного принципу правопису. Ця орфографічна система охоплювала такі норми:

  • звук [і] передавався буквами и, і: літо, жинка, твій;
  • звук [е] позначався трьома літерами: на початку слова і після голосних буквою э, а після приголосних — літерами е, и: эол, поэт, теперь, мині;
  • йотований [о] ([йо]), м’якість приголосного в сполученні з [о] передавались буквосполученням іо: іому, тріома;
  • ъ послідовно писався в кінці слова: бувъ;
  • ъ, ь вживалися і на місці сучасного апострофа: напьявсь;
  • довгі м’які приголосні в іменниках середнього роду не передавались: волосья;

Орфографічна  система І. Котляревського характеризувалася варіативністю, яка підтверджувала вияви фонетизації письма, тому мала вагоме значення у формуванні правописних норм.

Правопис О. Павловського. У 1818 р. вийшла друком «Грамматика малороссійскаго нарічія» українського мовознавця Олексія Павловського. У ній уперше було теоретично обґрунтовано і продемонстровано на прикладах використання фонетичного принципу орфографії в українській мові. Для правопису О. Павловського характерні такі особливості:

  • звук [і] на місці етимологічних [о], [е] передавався літерою і: гомінь, жінка;
  • йотований [і] позначався буквою і: не ість, баглаі;
  • йотований [о] передавався буквосполученням іо: у іого;
  • проривний [ґ] позначався буквосполученням кг: кгрунтъ;
  • ъ вживався в кінці слова за традицією: Чмыръ;
  • ъ та ь виконували функцію сучасного апострофа: пьятакъ, розьіхавсь;
  • етимологічне звукосползгчення [т`с`а] передавалося як -цьця: быцьця;
  • в іменниках середнього роду позначалися довгі м’які приголосні: смітьті;

Правопис  О. Павловського започаткував організацію  української орфографії на фонетичних засадах.

Максимовичівка. Цей історико-етимологічний правопис, розроблений українським ученим-енциклопедистом, письменником                              Михайлом Максимовичем. Основою максимовичівки є правопис                           І. Котляревського з істотними доповненнями, спрямованими на те, щоб при збереженні існуючої форми слова створити можливість для передавання на письмі діалектних особливостей української мови. Орфографічна система        М. Максимовича була складною для використання, тому правопис                      М. Максимовича не став популярним.

Правопис «Русалки Дністрової». У Галичині перші кроки до створення фонетичного правопису зробили у 1837 р. поети                         Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич, опублікувавши у Будапешті альманах «Русалка Дністровая». Це була перша книжка в Галичині, надрукована живою народною мовою. До орфографічної системи цього альманаху входили такі норми:

  • звук [і], що походив від [о], [е], позначався літерою і: рідна, жіноцькі;
  • йотований [і] позначався літерою і; кроіла;
  • йотований [о] та м’якість приголосного перед [о] вперше почали позначати буквосполучениями йо та ьо: його, сьогодні;
  • нескладовий [у] передавався літерою у: порубау;
  • проривний [ґ] позначався буквою г: грунт;
  • подовжена вимова не передавалась: зіля.

«Русалка  Дністровая» була негативно оцінена  галицькими консерваторами, заборонена й вилучена австрійським урядом. Слобожанський правопис. Харківські письменники                                Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка у першій половині XIX ст. підтримали нову тенденцію до фонетизації письма. Їх правопис охоплював такі правила:

  • звук [і] передавався літерами и (між приголосними), і (перед [ї] та [й]): витер, твій, сію;
  • йотований [о] та м’якість попереднього приголосного перед [о] передавались літерою ё: ёго, лён;
  • функцію сучасного апострофа виконували ъ та ь: пъятъ, вьяжуть;
  • етимологічні звукосполучення [т`с`а], [шс`а] передавалися то через      -тця, -цця, -сся, то через -ться, -тся, -шся: збигаютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся.

Згідно зі слобожанським  правописом написання відповідали  вимові, послідовно вживалися літери російського алфавіту.

Правопис Т. Шевченка. На думку українського мовознавця                Кирила Цілуйка, Тарас Шевченко дотримувався слобожанського правопису. Сучасний український лінгвіст Я. Дзира, досліджуючи мову творів             Т. Шевченка, дійшов висновку, що поет користувався «козацьким правописом», в основі якого лежить фонетичний принцип. Т. Шевченко використав слобожанський варіант фонетичного принципу правопису у «Букварі южнорусськім» (1861) — підручнику-читанці для українських недільних шкіл. Орієнтуючись на усне народне мовлення, поет намагався на письмі відображати вимову.

Кулішівка. Використовуючи окремі норми правописних систем                 О. Павловського, Г. Квітки-Основ’яненка, «Русалки Дністрової», Пантелеймон Куліш упорядкував у 1856 р. фонетичний правопис, до якого входили такі норми:

  • звук [і], а також йотований [і] передавалися буквою і: попіл, діти, моіх, стілъ;
  • йотований [о] та м’якість приголосного перед [о] передавалися літерою ё: ёго, лёнъ;
  • звук [и] позначався буквами и, е: вимие, задзвонемо,
  • проривний [ґ] передавався латинською буквою g: дзиgа;
  • етимологічне звукосполучення [т`с`а] позначалося то як -тьця, то як  -тця: вертаютьця, вернетця; звукосполучення [шс`а] — то як -шся, то як -сся: одібьешся, натішисся;

Драгоманівка. Під впливом сербської орфографічної системи Михайло Драгоманов упорядкував правопис, відомий під назвами драгоманівка, герцеговинка. До нього не входили літери я, ю, є, ї, щ. Замість них вживалися ja, jy, je, ji, j, шч. М’якість попереднього приголосного перед [а], [о], [у], [е] передавалася через ьа, ьо, ьу, ье: синьа, сльоза, синьу, синье, у цьому правописі найпослідовніше втілено фонетичні принцип.

Информация о работе Актуальні правописні проблеми української орфографії на сучасному етапі розвитку