Зайнятість як результат розвитку економіки та передумова забезпечення добробуту населення

Законом декларуються принципи державної політики України щодо регулювання зайнятості населення:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;
• координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державних і регіональних програм зайнятості;
• співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення.

Механізм  регулювання зайнятості населення  включає такі складові: розробку загальнодержавної  та регіональних програм зайнятості;

• організацію і забезпечення, функціонування державної служби зайнятості; участь підприємств, установ і організацій у реалізації, державної політики зайнятості;
• функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення;
• професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайнятих громадян;
• надання компенсацій громадянам, що втратили роботу або проходять перекваліфікацію;
• контроль державних органів влади за дотриманням законодавства України про зайнятість населення.

При розв’язанні багатьох проблем зайнятості та безробіття важливі функції покладаються на Державну службу зайнятості. її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці і соціальної політики України та місцевих адміністрацій. Вона фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості і звільняється від сплати податків, митних та інших зборів, що вносяться до бюджету.

Згідно  із Законом, Державна служба зайнятості аналізує та прогнозує попит і  пропозицію на робочу силу, інформує населення  й державні органи управління про  стан ринку праці; консультує громадян, власників підприємств, установ  про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професій та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення; здійснює облік вільних  робочих місць і громадян, які  звертаються з питань працевлаштування; надає допомогу громадянам у доборі відповідної роботи, а власникам - у доборі необхідних працівників; організовує при потребі професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості та в  інших установах; реєструє безробітних  і надає їм допомогу, в тому числі  грошову; бере участь у підготовці перспективних  і поточних програм зайнятості та заходів щодо соціального захисту  різних груп населення від безробіття.

Відповідно  до виконуваних державою функцій, формуються механізми впливу на відносини та стан зайнятості населення відображені  в табл.3.2.

 

 

 

Таблиця 3.2

Механізми державного регулювання  зайнятості населення

Механізми державного регулювання зайнятості населення
Правовий механізм	Соціально-економічний механізм	Організаційний механізм
міжнародні договори; Конституція й закони України; укази Президента, постанови Кабінету Міністрів; Генеральна угода між КМУ, об'єднанням роботодавців та профспілками; галузеві договори й угоди; розпорядження та інструкції міністерств, комітетів, відомств; локальні нормативно-правові акти	диференційована система податків; формування спеціальних страхових фондів; кредитування створення додаткових робочих місць	державна служба зайнятості; центри професійної орієнтації та навчання; комерційні біржі працевлаштування; профспілки; –спілки роботодавців; комп’ютерна мережа

 

Ринок праці, що ефективно функціонує, повинен мати розгалужену і дієву інфраструктуру, здатну застосовувати різноманітні організаційні форми й методи забезпечення зайнятості населення та його соціального захисту. Основними складовими інфраструктури ринку праці є державна політика у сфері зайнятості, нормативно-правове забезпечення, державна служба зайнятості, центри професійної орієнтації та навчання, комерційні біржі працевлаштування, профспілки, спілки роботодавців, комп’ютерна мережа [1].

На державному рівні соціально-трудові відносини  регламентуються міжнародними договорами, які ратифіковані в Україні, Конституцією й законами України, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів. Трудові  відносини на галузевому, регіональному  та виробничому рівнях регламентуються, крім законів, рядом нормативно-правових актів: Генеральною угодою між Кабінетом  Міністрів України, об’єднанням  роботодавців та профспілками; договорами й угодами регіонального рівня; галузевими договорами й угодами; розпорядженнями  та інструкціями міністерств, комітетів, відомств; рішеннями органів місцевого самоврядування; локальними нормативно-правовими актами – розпорядженнями директорів підприємств, колективними договорами та угодами на рівні підприємств, організацій. На відміну від європейського законодавства, яке передбачає письмове інформування працівника про правила внутрішнього трудового розпорядку, положення щодо преміювання, винагороди за підсумками роботи за рік, домовленості щодо графіка відпусток тощо, в українському трудовому законодавстві такого обов’язку для роботодавця не передбачено. Юридична неоформленість трудових відносин в Україні фіксується більше ніж на половині підприємств. А це означає, що не всі постійні працівники підприємств захищені з правового погляду. Держава не може захистити трудові права працівників, якщо вони не зафіксовані в письмовій формі [17].

 Розвинуті  трудові відносини неможливі  без існування організацій, що  виступають від імені найманих  робітників і захищають їхні  інтереси як соціальні амортизатори. Традиційно ними є професійні  спілки – організації, що об’єднують  пов’язаних спільними соціально-економічними  інтересами працівників. Сьогодні  українські профспілки – єдина  масова громадська організація,  що залишилась у країні ще  з радянських часів. У першу  чергу, це стосується Федерації  профспілок України (далі –  ФПУ), яка за нормативними (статутними  і програмними) документами вже  істотно відрізняється від свого радянського попередника. Однак зміни, що пов’язані з «роздержавленням» профспілок, відбуваються дуже повільно. Особливо це стосується методів та результатів профспілкової діяльності, за якими профспілки, що входять до цього об’єднання, у більшості своїй усе ще залишаються виконавцями волі адміністрації щодо надання соціально-побутових послуг працівникам.

Формування  українських профспілок як справжнього  соціального інституту, притаманного соціальній ринковій державі, можливе  за певних трансформацій їх структури, а саме: формування навичок дієвого  посередника, а не угодовця щодо інтересів  роботодавця; забезпечення прозорості фінансових потоків профспілок; визначення права всіх українських профспілок на профспілкову власність; розробка та впровадження законодавства про ради виробничих колективів; дієвий нагляд, на відміну від пасивного споглядальництва, за доцільністю витрат коштів фондів державного соціального та пенсійного страхування тощо [8].

Основою організації оплати праці є тарифна  система, що являє собою сукупність нормативних матеріалів, за допомогою  яких встановлюється рівень заробітної плати працівників підприємства залежно від їхньої кваліфікації, складності робіт, умов праці. Тарифна  система оплати праці включає: тарифні сітки, тарифні ставки, надбавки й доплати до тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

 У  механізмі регулювання заробітної  плати вихідною базою є встановлення  її мінімального розміру. Реформування  заробітної плати в Україні  потребує комплексного підходу,  спрямованого на забезпечення  випереджального розвитку національного  ринку, зростання доходів та  платоспроможного попиту населення,  впорядкування регуляторної функції  мінімальної заробітної плати,  подальше послаблення податкового  навантаження на фонд оплати  праці, ліквідацію невиправданої  міжгалузевої та міжрегіональної  диференціації в оплаті праці,  посилення стимулюючої функції заробітної плати тощо. Державне регулювання ринку праці в Україні та її регіонах здійснюється за допомогою діяльності державної служби зайнятості. Ефективна організація регулювання зайнятості передбачає створення такого механізму, який відповідає сучасним вимогам стосовно забезпечення комплексного вирішення завдань, що постають перед службою зайнятості [14]. Найбільш суттєвими заходами фінансового впливу на зайнятість є податковий механізм, який передбачає:

• пільги, пов’язані зі звільненням від виплат у соціальні фонди;
• пільги з оподаткування прибутку; пільги з витрат, пов’язаних з професійним навчанням і підвищенням кваліфікації;
• пільги, пов’язані з прийняттям на роботу не конкуренто спроможних верств населення;
• кредитний механізм; преференції, під якими розуміють певні фінансові субсидії фірмам, що беруть на себе виконання державних програм;
• державні субсидії безпосередньо громадянам з певною метою.

До основних проблем державного регулювання  зайнятості населення можна віднести:

• низькі стандарти праці знижують економічну активність населення і на зміну циклічному безробіттю приходить безробіття інституціональне;
• з переходом до ринкової економіки помилково були зруйновані основи національної системи аналізу, оцінювання та прогнозування ринку праці;
• відмова від інструменту державного замовлення й розподілу спеціалістів на користь ринкових регуляторів попиту, пропозиції призвели до дисбалансу ринку праці, відірваності системи освіти від реальних потреб національної економіки.
• відмова від єдиної тарифної сітки, системи нормування праці призвела до втрати зв’язку заробітної плати з кінцевими результатами праці.
• організаційна структура управління ринком праці розрахована на поточне регулювання ситуацій і не передбачає прогнозування стану ринку праці, розробку стратегічних планів, аналіз та контроль їх виконання, поточне коректування, вивчення регіональних диспропорцій на ринку праці та формування політики трудової міжрегіональної міграції [3].

Першочергові заходами державної політики зайнятості зображені на   рис. 3.3.

 

 

 

 

 

 

 

Рис.3.3. Заходи державної політики зайнятості.

Отже, зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана  із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, дає  їм дохід у грошовій або іншій  формі. Це соціальна економічна категорія, яка характеризує залучення населення  в суспільне виробництво.

Відповідно  до виконуваних державою функцій  правового, організаційного та економічного регулювання, формуються механізми  впливу на відносини та стан зайнятості населення. Серед недоліків формування правового механізму слід відзначити недосконалість контролю з боку держави  за юридичним оформленням трудових відносин (укладання й виконання  трудових договорів). Найменш ефективним елементом організаційного механізму  є діяльність українських профспілок, економічного механізму - застаріла  тарифна система оплати праці. Першочерговими заходами державної політики зайнятості мають бути: запровадження системи  довгострокових прогнозів попиту на робочу силу за професіями і формування за результатами прогнозування державного замовлення на підготовку кваліфікованих кадрів; усунення непрозорості й тінізації  трудових відносин; перегляд стандартів праці; формування українських профспілок як справжнього соціального інституту.

 

3.3. Напрями та шляхи вдосконалення політики зайнятості в ринкових умовах

 

В Україні  протягом останніх років спостерігаються  позитивні тенденції у сфері  зайнятості, що свідчить про стабілізацію ситуації на ринку праці. Але існує  комплекс проблем, що потребують втручання  держави в регулювання зайнятості та соціального захисту найменш  конкурентоспроможних категорій населення.

Статистичні дані свідчать про те, що рівень зайнятості молоді до 24 років досить низький (35,1% загальної кількості населення  відповідної вікової групи). Також  знижується рівень зайнятості осіб у віці 50-59 років (60,4% у 2011 р. проти 61,6% у 2010 р.), в тому числі зниження зайнятості чоловіків склало 1,7 в. п. (з 70,0% у 2010 до 68,7% у 2011р.).

Позитивним  є те, що рівень безробіття за методологією МОП загалом по Україні у 2010 р. становив 8,7% для працездатного населення, порівняно із 8,5% у 2011 p. Але в окремих областях значення цього показника значно перевищує середнє по Україні, зокрема у Волинській області цей показник дорівнював 9,4%, Житомирській — 10,0%, Івано-Франківській — 8,9%, Кіровоградській — 9,0%, Львівській - 9,1%, Миколаївській - 9,5%, Рівненській — 9,9%, Сумській - 8,2%, Тернопільській -10,1%, Херсонській — 9,5%, Хмельницькій - 9,7%, Черкаській — 9,8%, Чернівецькій — 10,6%, Чернігівській - 9,4%. Це свідчить, що регіональна політика розширення зайнятості потребує вдосконалення[16].

У системі  механізмів регулювання регіональних ринків праці проблема активного  пошуку роботи безробітними має суттєве  значення. Мотивації безробітних  до ефективної зайнятості, до активного  пошуку роботи є важливою передумовою  їх працевлаштування.

Безробіття  призводить до негативних соціальних та економічних наслідків. Соціальні  наслідки безробіття викликають напруження в суспільстві, оскільки незайняті є нестабільною категорією населення. Професійна дискваліфікація людини у стані тривалого безробіття зменшує її конкурентоспроможність, що є причиною ускладнень при подальшому працевлаштуванні, зниження якості робочої сили та продуктивності суспільного виробництва. Як наслідок — у безробітних знижується мотивація до суспільно корисної праці.

У процесі  пошуку роботи багато безробітних стикаються із певними психологічними труднощами. їхньою причиною є відсутність в  особи внутрішньої готовності до активних дій, невміння змінити попередні  установки, мотивацію поведінки  в нових ринкових умовах. Вказані  фактори негативно впливають  на зайнятість населення, що потребує її державного регулювання.

Слід  зазначити, що зайнятість населення  має регулюватися на трьох рівнях: на державному, регіональному та на рівні підприємства.