Економічне районування i територіальна організація продуктивних сил

Лекція 4

ТЕМА: ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ  І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ  ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

 

План викладу  і засвоєння матеріалу

 

1. Територіальний  поділ праці.

2. Економічне  районування як метод регулювання  територіальної організації господарства.

3. Фактори,  принципи і критерії  економічного районування.

4. Районний  господарський комплекс.

5. Типи економічних  районів.

6. Історія  економічного районування.

7. Сучасне  економічне районування.

 

РЕКОМЕНДОВАНА  ЛІТЕРАТУРА

 

1.Алаев Э. Б. Соціально - экономическая  география. Понятийно - терминологический словарь. - М.: Мысль, 1983.

2. Голиков А.П. Размещение производительных  сил и регионалистика. - Харьков:  Олант, 2002.-С.236-255.

3.Дорогунцов С. I., Пiтюренко Ю. I., Олійник С.Я.  та iн. Розмiщення продуктивних сил України та регіональна економіка. - К.: КНЕУ, 2005. – С.86-105.

4.Заблоцький Б.Ф.Регіональна економіка.-Львів:«Новий  світ-2000»,2007.-С.39-65.

5.Зінь Є.А.  Регіональна економіка. - К.: ”ВД „Професіонал”, 2007. - С.10-18.

6.Іщук С.1. Розміщення продуктивних  сил і регіональна економіка. - К.: Видавець Паливода А.В.- 2006.- С.170-196.

7.Іщук С.І. Розміщення продуктивних  сил и територіальна організація  виробництва. – К.: Вид. Паливода А.В., 2002.- С.148-200.        

8.Манів З. О. Луцький І.М., Манів  С.З. Регіональна економіка.-Львів: «Магнолія -2006», 2007.- С.60-95.

9.Мезенцева Н.І., Мезенцев К.В.  Суспільно –географічне районування  України.-К.: Видав.-поліграф. центр «Київ.  ун-т», 2000.-228 с.

10.Миронова Т.Л., Процай О.П., Колодій  С.Ю. Управління розвитком регіону: Навч. посіб. - К.: Центр навч. літ-ри, 2006. - С.21-38.

11.Олійник Я.Б. Регіональна економіка. - К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007.-С.171-183.    

12.Регіональна економіка та природокористування/за  ред. А.П.Голікова: Навч. посіб.-К.: Центр  учбової літератури.-2009.-С.95-113.

13.Розміщення продуктивних сил  України / За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища шк., 2005.-С.10-18.

14.Сонько С. П. Ринок і регіоналістика.- К.: Ельга, Ніка - Центр, 2002.- С. 91-117.

15.Сонько С.П. Сучасна модифікація  теорії економічного районування// Регіональна економіка. - 2005.-№3.-С.7-19.

16.Топчієв О.Г.Теоретичні основи  регіональної економіки. - К.: вид-во  УАДУ, 1997.- С.52-62 с.

 

 

 

 

 

1. Територіальний  поділ праці

 

Територіальний  поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежить відмінність в природних умовах і наявності ресурсів. У результаті чого виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат чим на іншій.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста  і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого  процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з  різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Територіальний поділ праці  є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана  з галузевою її формою. Поділ праці  диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

У міжнародному ТПП виділяють:

- загальне (у сфері виробництва  (видобувна, обробна промисловість,  с/г));

- часткове (на рівні галузей);

- одиничне (спеціалізоване на виготовленні  окремих виробів, вузлів, агрегатів).

Сучасному поділу праці властива спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП явно проявляються такі тенденції, як поглиблення спеціалізації, посилення міжнародної кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, посилення впливу міжнародних корпорацій, перенесення деяких галузей з розвинених країн у країни, що розвиваються.

 

2. Економічне  районування як метод регулювання  територіальної організації господарства

 

Економічне районування як метод  наукового дослідження та регулювання територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі таксони -  райони, що відповідають ознакам специфіки і цілісності. Воно проводиться, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району. Економічне районування сприяє економії матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скорочення апарату управління, прискорює розв'язання соціально-економічних завдань,

Економічне районування має  науково-пізнавальне та практичне значення. Науково-пізнавальне значення полягає в аналізі умов, факторів, закономірностей районоутворення, оптимізації географічного поділу праці, встановленні внутрішніх і зовнішніх зв'язків районів. Практичне значення районування полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної політики, а також використовується в практиці територіального управління, при розробці рекомендацій для органів державної влади і місцевого самоврядування стосовно удосконалення адміністративно-територіального поділу, підвищення ефективності спеціалізації, забезпечення прогнозування, програмування та планування розвитку окремих регіонів.

Прийнято виділяти інтегральне районування, яке охоплює господарство в цілому, а саме галузі виробничої та невиробничої сфер у їх єдності, та галузеве районування.

Галузеве економічне районування розмежовує території, виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна галузь або декілька взаємопов'язаних галузей. Галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва продукції або послуг відповідної галузі, що характеризується специфічними місцевими умовами і структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. При їх виділенні використовують один або декілька ознак, що характеризують територіальне розташування галузі або виробництва.Наприклад, в Україні виділяють машинобудівні райони – Київський, Харківський, Одеський, Львівський; металургійні – Придніпровський, Донецький, Приазовський; бурякоцукровий – лісостеп.

Прийнято виділяти наступні групи галузевого районування.

1. Районування природних ресурсів  і умов для розвитку економіки.

2. Районування демографічних умов  економічного розвитку (поділ території  країни на райони за рівнем  природного приросту населення  на основі врахування коефіцієнтів народжуваності і смертності).

3. Районування галузей виробничої  сфери — промисловості, сільського  господарства, будівництва (загально  галузеві види), а також окремих  вузькоспеціалізованих галузей  (металургії, машинобудування, хімії, легкої промисловості).

4. Районування галузей невиробничої  сфери, яке передбачає виявлення територіальних комплексів галузей охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

Свого часу детально розроблене промислове районування А.Хрущовим, С.Іщуком, сільськогосподарське - І.Мукомелем, О.Челінцевим, М.Пістуном, транспортне - І. Нікольським. Серед нових видів галузевого районування можна назвати районування галузей невиробничої сфери: освіти, науки, туристичної діяльності та ін.

Окремим видом районування  є міжгалузеве районування, при проведенні якого враховується розміщення галузей, що входять до складу окремих міжгалузевих комплексів: агропромислового, транспортного, паливно-енергетичного, лісопромислового та ін. Міжгалузевий район – це єдність декількох галузей на різних рівнях територіальної організації. Їх відмінності від інтегральних в меншій кількості галузей і недостатньо тісними зв'язками між ними.

 Для міжгалузевих комплексів характерно: 1) багатогалузевий склад; 2) взаємопов'язаність галузей комплексу зв'язками з постачання сировини, підготовки кадрів, науково-технічного забезпечення; 3) територіальність; 4) цільова спрямованість всього комплексу на вирішення певних суспільних потреб.

У сучасній літературі економічний  район розглядається не в тому самому значенні, що у 60-х роках XX ст. (П.М.Алампієв, 1959 р.), коли у визначенні зазначалась виробнича спеціалізація району та наявність тісних внутрішніх економічних зв'язків. За визначенням Е.Б. Алаєва, економічний район – територіально цілісна частина народного господарства країни, що відрізняється:спеціалізацією; комплексністю (взаємозв'язаною елементів економічної і територіальної структур); керованістю (організаційне вічко територіального управління народним господарством).

Швидкий розвиток сфери послуг (інформаційна сфера, рекреація, наука та ін.) та зміна пріоритетів у регіональному розвитку з економічних на соціальні і екологічні наповнили широковживаний в економічній науці термін суспільним змістом. З огляду на це, вдалим є визначення району у сучасному звучанні О. Шаблія: «соціально-економічний район — географічно цілісна, просторово відмежована частина країни, в якій елементи господарського та соціального життя утворюють органічну єдність».

Отже, економічний район - територіально цілісна частина національної економіки, що має спеціалізацію, визначену її місцем у територіальному поділі праці, міцні внутрішні зв'язки, що об'єднують господарство, суспільство і природу в єдиний територіальний соціально-економічний комплекс. Основними ознаками району є такі:

1.Прив'язаність території до  головного ядра. Інтегральний район  є гетерогенним і має просторові  відмінності у темпах розвитку. Ядро (яким виступає найбільше у районі місто) розвивається більш динамічно, у ньому більшою мірою виражені ознаки району;  це ділянка району, що концентрує максимальну інформацію про нього. В Україні такими містами — осередками суспільного життя — є Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, які організують навколишні населені пункти та інші обласні центри, є центрами міжрегіональних систем розселення,  потужними промисловими, культурними, науковими, транспортними центрами. Відсутність у районі такого потужного ядра ставить під питання правильність проведення районування.

2.Комплексний розвиток району. Основою, цементуючим стрижнем району є комплекс відповідного рівня. К.Б.Мезенцев визначає територіальний соціально-економічний комплекс як взаємообумовлене поєднання підприємств і організацій (закладів, установ) на компактній території, що дає певний соціально-економічний ефект на основі спільного використання ресурсів території та високої інтенсивності взаємних зв'язків. Територіальний соціально-економічний комплекс — результат територіального поділу праці — з одного боку, і територіальної інтеграції праці — з іншого. Перше виражається через виконання певних господарських функцій загальнодержавного рівня — територіальну спеціалізацію, друге — через територіальну цілісність, комплексність господарства.

3.Спеціалізація у загальноукраїнському  поділі праці. Район спеціалізується на виробництві тих товарів і послуг, щодо яких у районі склались найкращі умови. Галузі спеціалізації, як правило, створюють основну частину валової доданої вартості району, є найбільш прибутковими, мають найвищий рівень рентабельності порівняно з іншими. Саме у спеціалізації проявляється зовнішня функція району.

4. Можливість здійснювати в межах  району територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів. Головним засобом цього регулювання стає складання і реалізація обґрунтованих програм та концепцій науково-технічного, соціального, економічного розвитку районів.

      

3.Фактори,  принципи і критерії  економічного  районування

 

Утворення економічних районів  є об'єктивним процесом, передумовою якого виступає географічний поділ праці, що проявляється через спеціалізацію певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. Середовище, в якому формується і розвивається район, розуміється як умови районоутворення. Природні умови впливають формування районів опосередковано, а історичні та соціально-економічні — мають вирішальний вплив.

Фактори районоутворення — це рушійні сили, які суттєво впливають на процеси розвитку і функціонування району, його структуру і геопросторові межі.

Процес районоутворення  районообразования є складним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом  чинників районоутворення, роль і взаємодія  змінюються залежно від конкретних умов.

Головні з них:

• Рівень розвитку територіального розподілу праці;
• Характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків;
• Рівень розвитку матеріально-технічної оснащеності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа);
• Будівельна база, регіональна технічна політика;
• Наявність необхідних природних умов  і ресурсів як матеріальної основи господарської діяльності або рівень освоеності території;
• Наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними і етнічними особливостями;
• Функціональні типи поселень;
• Рівень урбанізації території;
• Рівень розвитку соціальної інфраструктури, її територіальна локалізація.
• Національні кордони.