Проблеми української термінології

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 02 Марта 2014 в 15:11, реферат

Краткое описание

Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.

Прикрепленные файлы: 1 файл

Проблеми української термінології.docx

— 32.18 Кб (Скачать документ)

Проблеми української термінології

 

Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.

Особливістю нашого часу, який межує не лише зі століттями, а й тисячоліттями, є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і зокрема у науковій галузі. Поступово на державну мову перейшла освіта і переходить наука. Як писав колись І. Огієнко, “українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови…" [ 2, С. 198] .

Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти упродовж 1990-х років з’явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять. Звичайно, не усі лексикографічні праці відповідали духові і завданням часу, але кожна з них по краплиночці додавала снаги нашій науковій мові, пробуджувала її від десятилітньої сонливості, заставила запрацювати на рівні найпрестижніших європейських мов, а може, й краща.

За останні десять років з’явилося близько сотні різноманітних термінографічних праць різного статусу і ґатунку, які виходили у різних містах України. Крім словників, написано чимало роздумів з приводу термінологічної справи, які друкувалися як на сторінках періодики, так і на сторінках спеціальних журналів. Вийшло кілька підручників, посібників, монографій.

Уся ця продукція є наслідком живого діалогу між фахівцями-ученими, спеціалістами різних сфер і філологами, що відбувається постійно на внутрішньовузівських і міжвузівських семінарах, термінологічних нарадах і конференціях як регіонального, державного, так і міжнародного рівня.

Уже давно побутує думка, що в Україні на сьогодні є кілька термінологічних центрів, основні з яких знаходяться у Харкові, Києві і Львові. Зокрема Львівський термінологічний центр, започаткований у свій час на кафедрі української мови Львівського національного університету ім. Івана Франка, успішно функціонує як самостійна номенклатурна одиниця і установа при державному університеті “Львівська політехніка”. Це Комітет науково-технічної термінології, який веде широку просвітницьку роботу, виконує державне замовлення на створення держстандартів, а також плідно працює в лексикографічному та організаційному напрямах. Так, під егідою центру за останні десять років з’явилися такі словники: “Російсько-український електрорадіотехнічний словник" (за ред. В.С Перхача), ”Російсько-український та українсько-російський словник з радіоелектроніки" (Б. Рицар, К. Семенистий, І. Кочан); “Російсько-український словник термінів і зворотів з технології нафти" (А. Зелізний, Г.О. Літковець, З.В. Гуменецький, М. Ганіткевич); “Російсько-український словник з хемії та хемічної технології" (А. Зелізний та М. Ганіткевич); "Російсько-український автошляховий словник“ (І. Фецович), “Англійсько-український словник-довідник інженерії довкілля" (Т. Балабан) тощо.

Одним з напрямів роботи Комітету є проведення міжнародних термінологічних конференцій з проблем української термінології.

У вересні 2000 відбулася VI Міжнародна конференція, яка тепер має назву “Проблеми української термінології". У ній взяли участь 104 учасники, виголошено 138 доповідей. До початку конференції вийшли матеріали, які засвідчили високий рівень конференції та її учасників.

Основна увага на конференції була звернена на такі проблеми:

Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.

Лексикографія та міжмовні зв’язки.

Нормування та стандартизація термінології.

Термінологія природничих знань.

Термінологія гуманітарних знань.

Вони стали віхами розділів збірника “Проблеми української термінології”.

Відкриває збірник стаття провідного науковця Харківського лексикографічного товариства Володимира Дубічинського "Організація термінографічної праці в Україні", у якій автор проводить аналогію між термінографічним “вибухом” кінця і початку ХХ століття. Він зазначає, що поява кількох сотень термінологічних словників має деякі позитивні моменти, це поступове зростання якості продукції; залучення до термінологічної справи не лише фахівців-аматорів, а й відповідних інституцій, таких, як: Інститут української мови НАН України, держуніверситет “Львівська політехніка, Науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики, Київська політехніка, Харківське лексикографічне товариство, термінологічна група при Чернівецькому державному університеті тощо.

Негативний момент сучасного термінологічного процесу п. Дубічинський бачить в тому, що практична термінографія випереджає теоретичну, і це нерідко позначається на якості продукції. Тому автор з метою підвищення якості термінологочної діяльності подає низку пропозицій, серед яких: координація зусиль усіх термінологічних центрів; створення чіткої державної структури термінологічних організацій; унормування терміносистем; створення державних стандартів і їх незалежна постійна експертиза; проведення на наукових засадах термінографічної діяльності, контакти з міжнародними термінологічними центрами.

Якщо більшість пропозицій вносяться постійно уже тривалий час, то перша і друга заслуговують на особливу увагу і схвалення, бо від їх втілення залежить і подальша термінологічна діяльність в Україні. Цікавою видається і думка про створення асоціації українських термінологів, яка координуватиме створення термінологічних словників за єдиними принципами, на спільних наукових засадах і в автоматизованій системі обробки науково-технічної інформації.

Про українську термінологію як фактор державності української мови продовжує роздуми професор Тарас Кияк (Київський національний університет). Він пропонує два етапи державної мовної політики, посилаючись на 10 статтю Конституції та досвід державотворення європейської хартії: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, одначе надаючи статус офіційної іншим мовам в місцях компактного проживання меншин (де саме? І чи є такі аналоги у світовій практиці?); 2) окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15-20 років, де рішення буде прийматися з урахуванням етнічної картини [ 1, С. 7] .

Автор захоплюється державною політикою Російської Федерації у цьому питанні, хоч стосовно української мови і Української держави дає їй негативну оцінку. Т. Кияк робить екскурс в історичне питання про шляхи розвитку української мови, і зокрема мови науки, змальовує її сучасний стан і проблеми, пов’язані з правописом та входженням у наше життя чужомовних слів.

Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі. Тому схвально, що цю проблему не обминули і учасники міжнародної конференції з проблем термінології. Зокрема Л. Полюга у матеріалі “Найновіша редакція українського правопису" зауважив, що завдання нової редакції “надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію спілкування або і зовсім забороннені…" , і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції [ 1, С. 22-23] . Однією з них є відновлення функцій літери “ґ” в сучасній українській мові. Тому публікація гостя із Сполучених Штатів Петра Грицака “Дальша історія букви "ґ" є цілком слушною і поглиблює наші знання про цю багатостраждальну літеру. Автор доводить, що існує вона в нашій мові близько 900 років і ще послужить їй, особливо у науковій сфері, у сфері технології та політичних і торговельних зносин між різними народами.

А. Орловський висловив тези на захист “желехівки”, вважаючи, що “желехівка” сприяє орієнтації на Захід, бо має спорідненість з правописами західнослов’янських мов, зберігає в собі праслов’янський елемент, високу системність і позбавлена московських впливів.

Продовжують тему правопису публікації В. Моргунюка "Українська мова про повновартісність українських фонем І та И”. Однак авторові явно бракує філологічних знань, бо навіть формулювання назви статті позбавлене логіки, а читати, що “и” утворює тверді склади, а “і” м’які явно антинауково. В українській мові є групи тверді і м’які ( а ще і мішані), які визначаються за кінцевим приголосним основи, і тому нерідко слова мішаної групи іменників також закінчуються на “і”. Прикметники мають лише дві групи, які також визначаються за кінцевим приголосним основи. У називному відмінку множини усі прикметники мають однакові закінчення: червон-і, і син-і, гаряч-і.

Автор сам собі заперечує, пропонуючи у місцевому відмінку паралельну форму не безкрай-им, а безкрай -ім. Що ж до літери “і”, яка є специфічною для української мови у зіставленні із російською, то ми її таким чином втратимо, і графічно наблизимося до російської літери [ 1, С. 42] .

Подає автор й інші пропозиції до останньої редакції правопису в інших публікаціях, пропонуючи творити іменники на позначення виконавців дії за допомогою суфікса -увач: завідувач, командувач, доплачувач. Але ж ці іменники віддієслівного походження, які вже мають суфікс -ува: завід-ува-ти, команд-ува-ти тощо. За допомогою якого ж суфікса творяться іменники ? [ 1, С. 47] .

"Про необхідність  ліквідації свавілля в правописанні  власних імен і призвищ українською  і російською мовами" розмірковує  А. Гожий з Полтавської гравіметричної  обсерваторії. Питання це надзвичайно  слушне, оскільки нерідко одна  літера вибудовує китайський  мур у юридичних справах перед  позивачем чи спадкоємцем. Автор  пропонує дотримуватися точної  транслітерації у написанні українських  імен та прізвищ по-російськи  і навпаки: російських чи іншомовних  по-українськи. Однак у назві публікації  доцільніше б ужити слово написанні, замість правописанні, яке, поза  всяким сумнівом, є російськомовною  калькою від “правописание”.

Питання іншомовних запозичень в сучасній українській термінології було в центрі уваги публікацій О. Кочерги та Н. Непийводи "Висловлювальні можливості української мови та втілення їх у термінотворенні". Автори проаналізували низку англо-українських та російсько-українських словників і дійшли висновку, що сучасні словники у своїй перекладній частині переважно калькують модель терміна мови-продуцента, і тому маємо неоковиті аналоги на зразок відредагувати, відбілити, замість зредагувати, вибілити. Пропонують повернути суфіксам втрачену спеціалізацію, зокрема використовувати прикметники з суф. –івн- у тих випадках, коли слід позначити активну здатність, замість форм на -альн -(ий), бо цей афікс має сему “призначений".

У публікації йде мова про запозичування іншомовних конструкцій, що сприяє поширенню російського канцеляриту у термінології, неточності перекладу з англомовних джерел (зокрема автори доводять, що за Оксфордським словником терміни офіційна мова і державна мова - синоніми), про негативну роль мови-посередника, якої переважно є російська, бо через неї ми нерідко отримуємо спотворені терміни типу хакер, замість гекер тощо.

Г. Вознюк та А. Загородній у доповіді “Проблема іншомовних запозичень в сучасній українській фінансово-економічній термінології” (на матеріалі третього видання “Фінансового словника") поставили вимогу очищення “замуленого джерела нашої термінології від різних механічно скопійованих чи скалькованих покручів", не заперечуючи при цьому природного процесу інтернаціоналізації української терміносистеми, постійний контакт з європейськими мовами [ 1,С. 98-99] .

В. Калашник та М. Черпак з Харкова у виступі “Еволюція впливу російської та англійської мов на розвиток української науково-технічної термінології в умовах глобалізації економіки й інтернаціоналізації науки” чітко окреслили ситуацію, яка сьогодні склалася в галузі науково-технічної термінології, зокрема: 1) наявність значного прошарку науково-технічної інтелігенції, яка одержала освіту російською мовою і донині продовжує нею послуговуватися; 2) відсутність ще деякої фахової літератури українською мовою; 3) наявність великої кількості фахівців, які вважають російську мову своєю рідною і не бажають переходити на українську та населення тощо. За таких обставин перевага надається саме запозиченим іншомовним термінам, які стають міжнародними, це такі, як: транзистор, лазар, радар, інтернет та ін. Деякі з них прийшли до нас знов-таки через російську, це: детектор, принтер, мультиплексор [ 1, С. 132].

Контактуючи з різними мовами, українська так чи інакше запозичує нові слова як загальновживані, так і спеціальні. Тому нерідко постає проблема точного перекладу і пошуку національного відповідника. Саме про проблеми перекладу іншомовних слів йдеться у публікаціях І. та Н. Кікеців "До питання про деякі труднощі при перекладі термінів і шляхи їх подолання", Н. Сапальової "Використання в українському перекладі науково-технічних термінів іншомовного походження". Зокрема в останній йдеться про безеквівалентну лексику, тобто таку, яка на сьогодні ще не має національних відповідників, та способи її передачі українською, серед яких автор називає транслітерацію, калькування, описовий переклад. У публікацій обстоюєтьсяч думка, що сучасні мови мають змішаний характер, тобто насичені запозиченнями, без яких не обійтись, бо вони полегшують спілкування фахівців. У побутовому мовленні, у художньому таких слів значно менше. “Кожне іншомовне слово, - стверджує автор, - можна перекласти на українську мову, і при цьому переклад не завжди може бути влучним і легко може замінити чужомовний еквівалент. Для цього потрібно, щоб широкі кола українства вподобали це слово і прийняли його до вжитку. Але часто і тоді українське слово не може вигнати з ужитку чужомовне, а існуватиме поряд із ним. Позитивним є те, коли український неологізм стає влучнішим і поступово витісняє чужомовне слово із нашого вжитку”.

Про окремі запозичення або про запозичення з конкретних мов повідомляють Л. Кисилюк "Словотвірний словник англійських та німецьких запозичень у сучасній українській мові", А. Медведів "Деякі зауваження до перекладу японських науково-технічних термінів українською мовою".

Про іншомовні слова в конкретних терміносистемах повідомляють: Л.Козак "Вживання іншомовних слів в українській електротехнічній термінології”, О.Остапенко "Роль грецьких та латинських префіксів у творенні комп’ютерних термінів”, Р. Вовченко, Л. Бохорська, О. Полубічко "Про росіянізми в українській геологічній науковій термінології”, Б.Прокопович, Л. Яремчук " Автентична українська мова та іншомовні запозичення в сучасній термінології деревооброблення" тощо.

Информация о работе Проблеми української термінології