Система виховання у Збройних Силах України та її значущість в політичній соціалізації військовослужбовців

Необхідність існування системи військового виховання була обумовлена наявністю в Україні певних конституційно закріплених військових структур державного рівня, перед якими поставлені конкретні завдання заради досягнення певної мети. Практично кожна людина в Україні в тій чи в іншій мірі має стосунок до військових структур безпосередньо чи опосередковано, тому потрапляє у сферу впливу існуючої державної системи виховання і відповідно системи військового виховання, яка виступає підсистемою загальної системи виховання.

Принцип системності і пов'язаний з ним системний підхід є важливим методологічним напрямом у сучасній військовій науці і практиці, який втілив у собі цілий комплекс ідей теорії діалектики.

Кожна система може регулюватись. Процес регулювання багаторівневої ієрархії будь-якої системи, забезпечення зв’язку між її різними рівнями виступає як процес управління. Цим терміном називають різноманітні за жорсткістю і формами способи зв'язку рівнів, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток складних систем.

При дослідженні систем, у яких є власні органи управління, розглядаються також цілі та доцільний характер їх поведінки. Суттєва риса цілої низки системних об'єктів полягає в тому, що вони є не просто системами, а виступають системами, що самоорганізуються з доцільним характером поведінки. У цьому випадку джерело перетворення системи або її функцій зазвичай міститься у самій системі.

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню системи народної педагогіки на вищий щабель її розвитку. Адже в центрі виховної практики вже в античні часи стає проблема формування духовних якостей особистості.

Сформувати моральні риси людини, які б регулювали її вчинки, нелегко. Одна річ, додержуючись споконвічного звичаю, порівну ділити їжу між членами роду, а інша - систематично застосовувати засоби впливу на особу, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу слабкому чи малому. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі стрункішою, багатшою, дієвою.

Як свідчить досвід військове виховання громадянина держави відіграє визначальну роль у забезпеченні його самовідданого й компетентного виконання обов'язку перед державою, в якій він проживає. Тому і повинна існувати певна система військового виховання, що сформована на підставі загальних законів створення й функціонування соціальних систем.

Розвиток системи військового виховання, оптимальної її моделі, обрання алгоритму й технології виховної діяльності обумовлені потребою реального життя. Ця потреба може бути задоволена через вирішення протиріч соціально-політичного, економічного, правового, морального, психолого-педагогічного, етнопсихологічного, етнопедагогічного характеру.

Для розвитку системи військового виховання, виявлення її оптимальної моделі, алгоритму й технології виховної діяльності дуже важливо: по-перше, визначити її закономірності, принципи й визначальні ознаки; по-друге, відповідно до них доцільно безпосередньо виявити оптимальний склад моделі, алгоритму й технології виховної діяльності у конкретних вимірах.

Використання системно-цілісного підходу дає можливість синтезувати найбільш продуктивні підходи й на такій інтегрованій основі створювати оптимальну систему військового виховання.

Системний характер військового виховання проявляється як цілеспрямована, організаційно оформлена взаємодія всіх суб’єктів виховного процесу, що регулюється діючим законодавством, педагогічними принципами й спрямовується на забезпечення успішного вирішення завдань воєнної організації й формування у громадян держави патріотизму в певному рівні військових якостей, а також гармонічно розвинутих особистісних якостей .

Військове виховання як система являє собою сукупність взаємопов‘язаних елементів, які об‘єднані для досягнення виховних мети і завдань. У цій сукупності можна виділити найважливіші – модель, алгоритм і технологію, які створюються відповідно до закономірностей і принципів виховання.

Цілі військового виховання мають конкретно-історичний характер. Вони завжди специфічні не лише для певної епохи, але й для конкретних соціальних систем або інститутів держави. Основна мета й завдання військового виховання в Україні визначаються в законодавчих актах й конкретизуються в керівних документах органів військового управління.

Провідна мета військового виховання в сучасних умовах полягає у формуванні у свідомості громадян України наукового світогляду цілісного комплексу соціально-ціннісних якостей і на цих засадах – досягнення бажаного рівня морально-психологічного стану суспільства, згуртованості перед загрозою агресії, здатності успішно вирішувати практичні завдання.

Крім того, на підставі аналізу практики розвитку системи військового виховання в Україні необхідно виділити найважливіші закони й закономірності цього процесу.

Закони: закон соціальної обумовленості, визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів системи військового виховання; закон єдності навчання й виховання; закон обумовленості функціонування системи характером діяльності об’єктів виховного впливу; закон цілісності системи військового виховання; закон єдності і взаємозв’язку теоретичного й практичного компонентів системи.

Закономірності: обумовленість цілей і завдань системи військового виховання конституційним, доктринальним, світоглядним, морально-етичним орієнтирам і позиціям суспільства, правовим межах військової служби; відповідність моделі системи військового виховання вимогам нормативних документів, обґрунтованим науково-методичним рекомендаціям, призначенню ЗСУ та прийнятій системі формування й підтримки обороноздатності й бойової готовності; зростання значення цивілізаційно-технологічного компоненту в процесі функціонування суб’єктів і об’єктів системи військового виховання; вплив системи на формування й виявлення сутності озброєного захисника держави на результат його самоствердження в житті й у військовій справі – у військово-професійній діяльності, особистісному розвитку й повсякденних взаєминах стосунках; залежність ефективності системи військового виховання від ефективності функціонування систем матеріально-технічного забезпечення.

Отже, Система виховання у Збройних Силах України являє собою комплекс організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких та військово-соціальних заходів, спрямованих на формування і розвиток у воїнів професійно необхідних психологічних якостей, моральної самосвідомості, що має забезпечити високу бойову та мобілізаційну готовність, зміцнення військової дисципліни та правопорядку, згуртування військових колективів.

Розділ 3

Політична соціалізація військовослужбовців

3.1. Політична соціалізація  як основна складова життя  особистості

 Політичне життя можна сприймати як театр, тоді стане очевидним той факт, що поряд з провідними дійовими особами в політичних виставах бере участь масовка — окремі особи. Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її "політичною істотою", оскільки тільки людина "здатна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім’ї і держави". В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління сприймає світ таким, яким його створили батьки. Для забезпечення безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства при зміні поколінь доцільно зрозуміти, як здійснюється передача політичних цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб’єкта. Американський політолог Парсонс зазначає, що прихід кожного нового покоління можна порівняти з нашестям варварів, і лише процес соціалізації може забезпечити засвоєння норм співіснування цими пришельцями. 

Політична соціалізація – процес залучення особи до участі у виробленні політики. Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики проходить певні вікові стадії. Воно починається вже у віці 3 - 4 років, коли через родину, ЗМІ, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти набувають різних уявлень щодо правильної або неправильної поведінки, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім’ї, часто закладаються політичні норми і цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення соціальних і політичних ставлень у суспільстві потребують певних змін і в моделі сімейних взаємостосунків.

Політичне виховання і навчання певною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина пізнає основні, загальновизнані в суспільстві цінності і погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь в діяльності дитячих організацій. 

Наступний етап політичної соціалізації доцільно пов’язувати з періодом життя від 16 - 18 до 40 років. У 16-річному віці люди одержують паспорт, і 18-річному віці — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню і роботі. 

Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40 - 60 років) на їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у власні політичні погляди і поведінку.  

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і значні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають значну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів і цінностей, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що порушує його інтеграцію і стабільність. У випадку неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації. 

Політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує стосунки між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму. Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії. Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи, та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки. Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може істотно відрізнятися. Політична соціалізація має два якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та рівня самостійності політичної поведінки та дії.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з 3 - 5 років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального ставлення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д. Істон та І. Деніс розрізнюють такі основні складові цього стану:це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію,  яку дитина отримує через стосунки та оцінки батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.

Ті чи інші особи, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими особами можуть стати, наприклад, президент країни, народний депутат. На ґрунті оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки стосовно до влади. Таким чином, навчаючись позитивно або негативно сприймати різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до над особистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.

Політична соціалізація передбачає формування певної політичної думки індивіда, сюди входять її емоційне ставлення до постійних явищ, системи політичних цінностей: схильність до політичної діяльності.

Політична соціалізація в сучасних умовах, як і колись залежить від місця особи в соціальній структурі, від рівня загальної культури та традицій. Значну роль в процесі політичної соціалізації відіграє психологічний стан людини. Ця проблема в  наш час є дуже актуальною, оскільки нестабільність в особистому житті, складні умови існування справляють значний вплив на психіку людини.[23]

Великий вплив на політичну соціалізацію особи здійснює політична система, яка діє в державі. Цей вплив втілюється  двома способами. Насамперед, безпосередньо через пропаганду певних відомостей, які несуть пізнавальне та емоційне навантаження, порушують ті чи інші взірці  політичної поведінки особи. Також вплив на політичну соціалізацію особи здійснюється опосередковано, шляхом створення умов діяльності, які спонукають діяти певним чином. У зв‘язку з цим дуже важливо забезпечити відповідність вербальної сутності соціалізуючого впливу інформації, невербальному змісту, який застосовується індивідом внаслідок накопичення соціального та політичного досвіду. Конфлікти, які виникають на цьому ґрунті приводять до порушення процесу політичної соціалізації особи.