Свидетель как субъект уголовного процесса

 

2. Права та обов'язки свідка.

 Як і будь-який учасник  кримінального процесу, свідок має певні права та коло обов’язків, що встановлені в статтях  69-1 і 70 КПК України.

 Особа, викликана органом  дізнання, слідчим, прокурором або  судом як свідок, зобов’язана з’явитися в зазначене місце й час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Якщо свідок не з’явився без поважних причин (поважними причинами неявки свідка за викликом в зазначене місце і час є несвоєчасне вручення повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з’явитися до слідчого, прокурора чи суду), до нього може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ, а суд має право покласти на свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, в якій свідок викликається. Це питання також може бути вирішено в іншому судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду питання про накладення грошового стягнення (ст. 70 КПК України).

 За злісне ухилення  від явки до суду, за непідкорення  розпорядженню головуючого або  порушення порядку під час судового засідання свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 185-3 КпАП України у вигляді штрафу або адміністративного арешту на строк до 15 діб, а за злісне ухилення від явки до органів попереднього слідства або дізнання – за ст. 185-4 КпАП України у вигляді штрафу. Справа про накладання адміністративного стягнення розглядається суддею (ст. 221 КпАП України).

 За відмову давати  показання про відомі йому  обставини справи свідок може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 179 КК України у вигляді виправних робіт на строк до шести місяців або штрафу, а за дачу завідомо неправдивих показань – за ст. 178 КК України у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років або виправних робіт до одного року.

 Слід зазначити, що  порушення кримінальної справи  щодо свідка, потерпілого, експерта чи перекладача за завідомо неправдиві свідчення, висновок чи неправильний переклад може мати місце лише одночасно з постановленням вироку в справі.

 Свідок також зобов’язаний: не розголошувати дані попереднього слідства без дозволу на це слідчого (ст. 121 КПК України); не вступати у відносини з іншими свідками по тій самі справі (ст. 167 КПК України ).

 Свідок має визначені права, здійснення яких максимально гарантує правильність його свідчень ( ст. 69-1 КПК України ):

– давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою він вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

 Принцип національної  мови судочинства застосовується  у всіх стадіях кримінального  процесу. Суть закріпленого в ст. 19 КПК України принципу полягає в тому, що судочинство в Україні проводиться державною мовою або ж, як виняток, мовою більшості населення даної місцевості. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, якщо вона не може добре зрозуміти цю мову і вільно розмовляти нею. Тому така особа має право виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК України). Він повинен перекладати всі показання свідка, запитання і відповіді.

 Свідок має право заявити відвід перекладачу тоді, коли некомпетентність перекладача полягає в тому, що він погано володіє мовою, якою ведеться процес, котрою говорить свідок чи складено документ.

заявляти відвід перекладачу;

знати у зв’язку з чим  і у якій справі він допитується;

власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

користуватися нотатками  і документами при дачі показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам’яті;

відмовитися давати показання  щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів;

 У ст. 63 Конституції  України проголошується, що особа  не несе відповідальності за  відмову давати показання або  пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (п. 11 ст. 32 КПК України).

 Це положення Конституції  України закріплює загальний  принцип правового статусу допитуваного  та свідка. Механізм його реалізації має бути розроблений і передбачений у новому КПК.

Деякі вітчизняні юристи висловлювали пропозиції щодо включення до закону права свідка на імунітет, враховуючи повагу до таких моральних категорій, як совість, милосердя, родинні зв’язки, збереження яких сприяє швидкому відновленню соціальних зв’язків у осіб, які відбувають покарання.

знайомитись з протоколом допиту і клопотати про внесення до нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

подавати скаргу прокурору  на дії дізнавача і слідчого;

одержувати відшкодування  витрат, пов’язаних з викликом для  дачі показань.

 Свідки, потерпілі, законні представники потерпілих, експерти, спеціалісти, перекладачі та поняті мають право на відшкодування вартості проїзду до місця виклику і назад, до місця постійного проживання, витрат по найму житлового приміщення, добових, якщо місце проживання викликаної особи знаходиться в іншому населеному пункті. За переліченими вище особами зберігається середній заробіток за місцем роботи за час, витрачений у зв’язку з явкою за викликом. Особам, які не є робітниками чи службовцями, виплачується винагорода за відрив їх від занять у межах від 20 до 30% неоподаткованого мінімуму доходів громадян за день.

 

У разі наявності відповідних  підстав свідок має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» і Кримінально-процесуальним кодексом.

 Свідок, який не досяг 16-річного віку, не несе відповідальності за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, але йому роз’яснюється обов’язок говорити на допиті тільки правду, а також право не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України). Крім того, КПК України передбачає присутність певних осіб при допиті неповнолітнього свідка. Допит свідка у віці до 14 років, а на розсуд слідчого – до 16 років провадиться за правилами допиту дорослого свідка, але в присутності педагога, а при необхідності – лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього. Всім цим особам до початку допиту роз’яснюється обов’язок бути присутніми при допиті, а також право викласти свої зауваження на дії слідчого у зв’язку з допитом та фіксацією його результатів і з дозволу слідчого ставити запитання свідку. Запитання та зауваження заносяться до протоколу допиту. Слідчий має право відвести поставлене запитання, але воно також заноситься до протоколу.

 Закон забороняє домагатися  показань від свідка шляхом насильства, погроз або інших незаконних заходів. Будь-яке фізичне насильство є неприпустимим. Психологічний вплив, так звані «комбінації», допускаються, якщо вони не пов’язані з повідомленням свідку завідомо неправдивих відомостей (обман) і захищають можливість вільного вибору лінії поведінки.

 Неприпустимі будь-які  погрози, а також інші незаконні  дії (шантаж, підкуп, обіцянка вигоди тощо).

 Свідок має допитуватися в денний час. У виняткових випадках, наприклад, якщо свідок був очевидцем нічної події, допускається допит і в нічний час.

 Забороняються тривалі,  виснажуючі допити. До таких можна  віднести допити тривалістю понад  вісім годин. Неприпустиме використання гіпнозу або психотропних засобів, так само як і отримання показань за винагороду.

 На наш погляд, розширення  переліку прав свідка і процесуальних гарантій його захисту дозволить не тільки убезпечити його від незаконного переслідування і тиску, а й підвищить ефективність його участі у процесі з метою встановлення істини у справі.

 

3. Забезпечення безпеки свідка як учасника кримінального процесу.

 Проблеми захисту прав  та інтересів у кримінальному  судочинстві є багатоаспектними :

захист інтересів, порушених  злочином (можливість звернення за захистом до правоохоронних і правозастосовчих органів, подолання безпідставних  спроб відмови у захисті, можливість відшкодування заподіяної матеріальної шкоди тощо);

захист від неправомірних  дій слідчого та інших працівників  правоохоронних органів;

захист від впливу інших  учасників кримінального судочинства  або їх родичів та близьких.

 У зв’язку з цим  необхідне розроблення законопроектів, спрямованих на розширення демократичних і гуманітарних засад кримінального судочинства і вдосконалення процедур їх застосування.

Забезпечення захисту  прав та інтересів людини і вдосконалення  раціональності розслідування злочинів завжди знаходиться у протиріччі: будь-яке посилення гарантій прав особи ускладнює процедуру розслідування та навпаки.

 Тому, при створенні  умов для вирішення завдань  кримінального судочинства має  бути забезпечене розумне співвідношення врахування інтересів і прав усіх, хто бере в ньому участь. Сьогодні все частіше доводиться зустрічатися з тим, що не тільки свідки, а й нерідко і потерпілі не бажають розповісти відомі їм дані про злочин. Тут і «небажання зв’язуватися з правоохоронними органами», особиста зацікавленість (у тому числі внаслідок підкупу), а головне – страх – як потенційний, так і реальний (наслідок вже вчиненого впливу).

 Тому особливого значення  набувають питання забезпечення  недоторканості осіб, які можуть надати допомогу слідству у виявленні злочинців, тобто захисту їх від погроз та посягань. Про актуальність наведеного свідчать, зокрема, дані опитування працівників правоохоронних органів, які вказали, що у кожній другій кримінальній справі мав місце вплив на потерпілих і свідків.

 Взагалі, категорії  осіб, які потребують захисту в кримінальному судочинстві, складають дві основні групи:

працівники правоохоронних органів (слідчі, дізнавачі, судді, оперативні працівники, експерти тощо);

потерпілі, свідки, підозрювані, обвинувачені та особи, які можуть сприяти виявленню злочинної діяльності (насамперед, груп та угрупувань), а також родичі і близькі цих осіб.

 В Законі України  «Про державний захист працівників  суду та правоохоронних органів», крім безпосередньо виділених категорій, також вказані працівники Антимонопольного комітету України (ст. 2).

 Про важливість захисту  працівників правоохоронних органів  свідчить світовий досвід боротьби з організованою злочинністю. У нашій практиці мали місце випадки, коли виникали труднощі при призначенні складу суду для розгляду кримінальних справ про особливо тяжкі злочини.

Л. Брусніцин зазначає, що незахищеність потерпілих і свідків  від протиправного впливу спонукає їх у будь-який спосіб ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов’язків.

 Основна різниця між спрямованістю впливу на перелічені групи осіб полягає в тому, що стосовно першої стоїть мета не дати будь-що здійснити, а щодо другої – не допустити витоку інформації або, навпаки, отримати її. У першому випадку заляканого чи підкупленого суддю можна замінити, а свідка або, тим більше, потерпілого – ні. Не протиставляючи значення та важливість осіб першої та другої груп, необхідно зазначити про масовість посягань на учасників процесу з другої групи.

 До другої групи  законодавець відносить майже  всіх учасників кримінального  процесу – від потерпілих і  свідків до цивільного позивача і відповідача та їх представників, а також членів родин і близьких родичів цих осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

 До основних напрямів та заходів захисту належать:

 а) правові, що включають  дві підгрупи:

кримінально-правові (встановлення відповідальності за посягання на життя, здоров’я та майно осіб, яких захищають);

кримінально-процесуальні (вдосконалення  процедури отримання інформації від проінформованих осіб);

 б) соціально-економічні (надання можливості змінити біографічні дані, місце проживання та роботи, державне забезпечення родини в разі смерті особи тощо);

 в) фізичні (надання  охорони, технічний захист жилих та службових приміщень тощо).

Сучасні соціально-економічні та фізичні заходи захисту, по-перше, недостатньо надійні (постійна охорона є майже неможливою, а «зникнути, розчинитися» у масштабах нашої країни складно, особливо з урахуванням можливостей організованої злочинності). По-друге, держава на даний час не має надійних та ефективних засобів захисту. Так, Закон України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» у ст. 10 передбачає, що може бути накладена тимчасова або постійна заборона на видання відомостей про місце проживання осіб, яких захищають, та інших даних про них адресними бюро, паспортними службами, підрозділами державної інспекції та іншими офіційно довідковими службами.

 У ст. 12 цього Закону  йдеться про засоби вирішення  питань переселення до іншого  місця проживання, надання жилої  площі, матеріальної допомоги  тощо (забезпечується у порядку,  визначеному Кабінетом Міністрів України). Однак можливостей для реалізації цих заходів у нашої держави сьогодні практично немає. Так, навіть простий у реалізації засіб захисту у вигляді забезпечення особистої охорони не забезпечується або при цьому від особи, яку захищають, вимагають оплату за «охоронні послуги».