Гарантії прав і свобод особистості в сучасній державі

До другої – входять взаємопов’язані заходи, які направлені на запобігання правопорушень, встановлення та знешкодження умов і причин, які їх породжують.

Третю групу утворюють норми, які представляють юридичні засоби для безпосереднього захисту вже порушених прав і свобод, що визначають порядок використання цих засобів, а також порядок поновлення таких прав і порядок застосування санкцій до винних в їх порушеннях.

Отже, охорона включає заходи, які застосовуються до моменту порушення прав людини, а захист – після вчинення правопорушення, або у тому випадку, коли при їх здійсненні створюються певні перешкоди.

Виходячи з вищезазначеного, робиться висновок, що юридичні гарантії прав і свобод – це сукупність умов та спеціальних правових способів та засобів, за допомогою яких забезпечується безперешкодне їх здійснення, охорона та захист.

Виділяється три рівня механізму гарантування прав і свобод: перший – гарантії, котрі записані в Конституції і свідчать про значущість тих умов і засобів, за допомогою яких забезпечуються права і свободи; другий – гарантії передбачені поточним законодавством (прийняті на базі Конституції). При цьому зазначимо, що кожна галузь законодавства має різну питому вагу в гарантуванні прав і свобод; третій – гарантії, які містяться у прийнятих на основі Конституції і законів багаточисельних актах державного управління.

Отже, юридичні гарантії зафіксовані у Конституції та правових актах загалом утворюють правовий механізм реалізації законів. Крім того, існують специфічні правові гарантії для певної галузі права, які підсилюють конституційні гарантії. Це можуть бути цивільно-правові, соціально-правові, адміністративно-правові та ін.

Оскільки система юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина виступає як нормативно-правовий засіб, тому їх можна розглядати як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституційно-організаційних гарантій, які тісно пов’язані між собою.

Зазначається, що нормативно-правові гарантії містяться в нормах матеріального та процесуального права як юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав і свобод; іституційно-організаційні – у нормативно-правових актах, що стосуються суспільно-політичних інституцій, в яких регламентується діяльність державних і суспільних інституцій по організації діяльності здійснення прав та свобод.

Акцентується увага на таких важливих складових механізму захисту прав людини як: судовий захист прав і свобод людини та громадянина (ст. 55 Конституції); Конституційний Суд; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (де на законодавчому рівні пропонується введення його представників на місцях на постійній основі).

Окрім вищевказаних юридичних гарантій, які за сферою дії відносяться до внутрішньодержавних, в Україні передбачені і міжнародно-правові. А це можливість звернення до Європейської комісії з прав людини, до Європейського суду з прав людини тощо.

Виходячи з вищевикладеного зауважується, що в Україні існує велике коло юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина. Проте на жаль, як свідчить аналіз правозастосовчої практики в державі, гарантованість практичної реалізації прав людини ще перебуває на досить низькому правовому рівні.

Розділ 3. Єдність прав та свобод особистості як основа існування сучасної демократично-правової держави

Рівень реалізації свободи в  суспільстві визначається, поряд  із формальним визнанням з боку влади  тих чи інших прав і свобод особистості, низкою інших факторів, які доповнюють один одного; найважливішим у цьому контексті є присутність дієвого та ефективного правового механізму впровадження у громадянське життя свободи, котрий, безумовно, містить гарантії забезпечення і захисту прав і свобод особистості. Виходячи із цих концептуальних положень, ми спробуємо простежити теоретичну модель єдності права та свободи особистості як основи існування сучасної демократично правової держави.

У рамках сучасності громадянин демократично-правового суспільства, як стверджує Е. Фром, переживши кризу боротьби з владою в собі самому, справляє таке враження, що «кожен сприймає себе свобідним за умови, якщо особистою поведінкою не торкається прав і свобод інших осіб. Проте, насправді ж влада не щезла безслідно а натомість стала немов невидимою: замість реальної влади владарює «анонімна» влада, тобто вона може приховуватися за найрізноманітнішими проявами як наука, освіта, психічне здоров’я, суспільна думка, і вимагає лише те, що й так само по собі є зрозумілим… створюється атмосфера відносної підказки»¹⁵. Тим не менше логічно зазначити, що, незважаючи на перепони, все ж таки історія людства є безперервним процесом прогресу індивідуалізації, а тому прогресом значущості такого елементу як свобода. Адже саме прагнення свободи є невід’ємним і неминучим наслідком процесів індивідуалізації і водночас прогресу культурної свідомості¹⁶.

Особистість, безперечно, володіє здатністю до самопізнання, самореалізації, самоствердження і  зрештою передбачає самозміну тощо. Для особистого самозбереження особистість володіє величезним потенціалом свободи, хоча суспільне співіснування і потребує певного роду обмеження свободи. Як стверджує К. Попер, необмежена свобода у суспільному співіснуванні означає не що інше,як те, «що сильна особистість спроможна позбавити свободи слабшу за себе іншу особистість, а тому, слід вимагати такого обмеження свободи державою, в якому свобода кожного індивіда захищатиметься законом»¹⁷.

Аналіз суті свободи  у такій же мірі, як і специфіки її реалізації у рамках правової держави є, безперечно, одним із важливих завдань сучасної юридичної науки. Вирішення цього завдання можливе, передусім, завдяки вивченню праць вітчизняних і зарубіжних мислителів, науковців, дослідників, присвячених саме ідеї єдності свободи та права для забезпечення існування демократично-правової держави. До числа таких авторів належать Н. Апіян, Г.В.Ф. Гегель, В. Дияконов, О. Зайчук, Н. Оніщенко, К. Поппер, Л. Тихомиров, Г. Федотов, В. Франкл, Е. Фром, В. Четвернін та багато інших. Слід відзначити, що здебільшого вони не виділяють як окрему проблематику єдність права та свободи, усе ж їх ідеї, положення обґрунтування, методологічні підходи дуже цінні для осмислення означеної нами теми.

Тому, виходячи із поставленої  мети, спробуємо з’ясувати вагомість єдності права та свободи особистості у ракурсі становлення засадничих принципів існування сучасної демократично-правової держави.

Демократичне суспільство  розглядає особистість громадянина  і як об’єкта особистих впливів, і як суб’єкта їх вироблення та реалізації. У цьому контексті громадянин володіє можливістю безпосередньо брати участь у політичних відносинах (референдуми, збори, мітинги, демонстрації, зрештою вибори та інші форми демократії, котрі дають можливість громадянинові самостійно та особисто реалізовувати своє право на безпрецедентне життя у державі) тощо. На думку В. Дияконова, соціальний статус містить усю сукупність тих ознак, котрі безпосередньо характеризують індивіда як особистість, як учасника суспільних відносин. До речі, правовий статус особистості не що інше, як юридично закріплені основи положення індивіда у суспільстві¹⁸.

За умови трактування  соціального статусу як чогось цілого, правовий статус виступає його частиною, котра регулюється нормами права. Зрештою правовий статус можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний – це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку у суспільстві; не залежить від конкретних індивідуальних особливостей людини та спирається на правосуб’єктність як невід’ємний від особистості соціально-юридичний стан. Останній між іншим містить три компоненти: правоздатність як здатність мати право та обов’язки; дієздатність як здатність самостійно, на свій погляд, реалізовувати свої права та обов’язки; деліктоздатність як здатність нести передбачену законом відповідальність за здійснені правопорушення тощо.

Спеціальний правовий статус, як стверджують О. Зайчук та Н. Оніщенко, - це статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридично-значущим началом (родом діяльності, віком тощо), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими правами й обов’язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа тощо); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто корегує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер¹⁹. У такому випадку правовий статус є саме засобом нормативного утвердження основних засад взаємодії особистості з державою.

У системі юридичної  науки прийнято розглядати приналежні до правового статусу особистості принципи, котрі й визначають його зміст. Серед таких є: принцип формально-юридичної рівності (право - це рівна міра для фактично нерівних суб’єктів, адже жодні індивідуальні особливості в цьому випадку не враховуються); принцип соціальної рівності (у рамках справедливості всі індивіди повинні володіти рівним правовим статусом поза врахуванням індивідуальних особливостей). Водночас існує ймовірність обернення тяжкими соціальними наслідками абсолютної юридичної рівності, скажімо, для слабо захищених категорій громадян (наприклад: пенсіонери, інваліди, які не мають додаткових правових гарантій чи привілеїв не можуть нарівні конкурувати з іншими категоріями населення). Безперечно, громадянство значною мірою і визначає правовий статус особистості. Права громадянина належать лише громадянам конкретної держави, натомість права особистості - кожній людині, у тому числі іноземцям та особам без громадянства. Іншими словами, є люди котрі володіють лише правами особистості, проте не мають жодних прав громадянина. У цьому сенсі зміст правового статусу особистості визначають її права, свободи та обов’язки, де право - передбачена законом можливість діяти чи відмовитися від дії на свій власний розсуд, поза загрозою державного примусу (особистість сама вирішує використовувати своє право чи ні); свободою наділена кожна людина не залежно ні від чого, проте обов’язково беруться до уваги й інтереси інших осіб (у цьому прихована й відносна межа свободи). Обов’язок - це визначена законом необхідність діяти, котра забезпечується найрізноманітнішими санкціями (право передбачає можливу поведінку, натомість як обов’язок – обов’язкову поведінку) тощо. Таким чином, правовий статус громадянина загалом – це сукупність прав, свобод та обов’язків, котрими він володіє як суб’єкт правовідносин (кожен із напрямів права визначає певну частину прав і свобод у відповідній сфері суспільних відносин). «Правовий статус особистості, – пише Н. Апіяна, – це реальне, юридичне оформлення положення особистості в її взаємозв’язках з державою та іншими суб’єктами права. Права та свободи, відомі в юридичній практиці, є багатоаспектними. Значення такого роду явищ неабияка для становлення саме демократії»²⁰.

Отже, право та свобода  є, безумовно, взаємопов’язаними категоріями, що зрештою дає усі підстави розглядати їх у ракурсі цієї єдності. Безумовно, тематика єдності права (соціальний регулятор) і свободи (стан особистості, суспільства загалом) у рамках сьогодення є однією із найскладніших, найважливіших і найактуальніших правових тем протягом усієї історії становлення юридичної науки. Тобто, у цьому контексті свобода для особистості набуває статусу фундаментальної і базисної цінності, натомість право тією чи іншою мірою бере безпосередню участь в житті індивіда. За таких умов єдність права та свободи неуникна. Крім того, слід підкреслити, що ця проблематика містить чимало аспектів, кожен з яких містить ще більше значень і визначень.

Актуальність єдності  права та свободи обумовлюється, окрім всього іншого, в умовах визнання свободи особистості основоположною цінністю сучасної демократично-правової держави з одного боку та пріоритету прав і свобод особистості у гамі всіх інших засад конституційної і державної діяльності. Таким чином, свобода із площини суто філософського світосприйняття трансформується у площину юридично-правових проблем як певною мірою комплекс правочиннос-ті особистості та основна характеристика громадянина як суб’єкта правовідносин. Іншими словами, нема жодних правових систем чи ідеологій, які б заперечували чи уникали принципу свободи особистості. Саме таке бачення проблеми й стимулює дослідження єдності права та свободи у контексті аналізу їх принципових моментів. Два головні моменти в аналізі єдності права та свободи захоплюють дослідників, зокрема, теоретико-правовий і суспільно-політичний. Скажімо, саме юристів, приваблює тематика співвідношення і взаємодії права як регулюючого суспільні відносини соціального інституту та свободи як внутрішнього стану особистості чи суспільства загалом. Таким чином цей момент був ключовим у вченнях про право значної частини мислителів, хоча не всі спромоглися переконливо пов’язати ці два терміни, простеживши такого роду спільність, котра б пов’язувала суспільний і державний інститути із винятково індивідуальним станом особистості. Зрештою юристи-практики і політологи зосереджені більше на проблематиці принципу свободи як основоположної державної діяльності та можливості відображення його у законодавстві. Саме таке бачення єдності права та свободи межує із загальнофілософською проблематикою зв’язку людини зі суспільством, підтверджує вплив особистості на суспільство та можливість обмеження з боку суспільства своїх членів.

Майже усі ті, хто досліджував і досліджує тему єдності права та свободи, припускають тією чи іншою мірою, що існує тісний зв’язок чи навіть тотожність цих соціальних явищ. Для концептуалізації висновку використовується припущення єдиного обґрунтування права та свободи, їх спільних джерел і врешті єдиного походження.