Форми і методи наукового пізнання. Системний підхід як метод пізнання світу

Кожне явище має свій початок , тобто  виникає, але виникає не на порожньому місці, а на базі попереднього і проявляється при сприятливих умовах. Виникнення також найтіснішим чином пов'язане з поняттям «нове». Поява нового і є виникнення , а нове зароджується в надрах старого, на його базі.

Процес виникнення можна розділити  на два етапи:

1. прихований, коли з'являються нові елементи і відбувається їхній кількісний ріст

2) явний, коли нові елементи утворять нову структуру, тобто нова якість, тобто відбувається поступове накопичення визначених чинників і відбувається стрибок - утворення нового, якісно відмінного. Так, виникнення льоду на перший погляд здається раптовим, але в дійсності при зниженні температури відбувається поступове уповільнення руху молекул , зменшення їхньої енергії, що і призводить до стрибка ,- до утворення кристалів льоду. Отже поступовість, як етап виникнення, містить у собі не тільки кількісний ріст нових елементів, але і кількісні зміни енергетичних станів елементів системи, що призводять в остаточному підсумку до структурної перебудови, тобто до стрибка ^[2].

Виникнення неможливо без руйнації. Ці два процеси органічно пов'язані  один з іншим і не мають переваги  один перед іншим.

Причини виникнення як і причини  руйнації криються у вічній взаємодії  взаємозалежних суперечливих сторін, явищ, процесів. Існує уявлення ^[2] про виникнення як акт злиття, з'єднання двох і більш якостей в одне, або поділи однієї якості на два (або більш) нових. Крім того утворення системи може відбуватися шляхом обміну елементів, але це не третій шлях, а сполучення з'єднання і роз'єднання взаємодіючих об'єктів.

Виникнення системи є одночасно  і виникнення нової форми руху або нового виду визначеної форми руху і пов'язане з тим, що стара форма руху вичерпала себе. Це виражається в тому, що будь-яка подальша організаційна перебудова елементів системи в рамках даної форми прямування веде не до зміцнення й удосконалювання цієї системи, а до її перетворення.

Система вважається виниклою, коли між  елементарними носіями нової  форми руху утвориться взаємозв'язок, проте на початку зв'язок носить хиткий характер, тобто нова система  знаходиться на грані переходу з  можливості в дійсність. Інакше кажучи, нова якість повинна ще затвердитися , проявитися, стати сталою, тобто нова система, виникнувши, повинна встановитись.

З природних прикладів можна  зробити висновок про безупинне  виникнення нового, але не кожне  виникле піддається відповідним  зовнішнім умовам. ^[6]

Система як ціле

Цілісність або зрілість системи  визначається поряд з іншими ознаками так само наявністю в єдиній системі  домінуючих протилежних підсистем, кожна з який об'єднує елементи , що володіють функціональними якостями, протилежними функціональним якостям іншої підсистеми.

Система в період зрілості внутрішньо суперечлива не тільки внаслідок  глибокої диференціації елементів, що призводить домінуючі з них  до взаємної протилежності, але і  внаслідок двоїстості свого стану  як системи завершальної однієї форми руху, і вищої форми, що є елементарним носієм, напрямком руху.

Як завершуючи одну форму руху, система являє собою цілісність і «поривається» цілком розкрити можливості цієї вищої форми руху. З іншого боку, як елемент вищої  системи, як елементарна система - носій нової форми руху, вона обмежена у своєму існуванні законами зовнішньої системи. Природно, що це протиріччя між можливістю і дійсністю в розвитку зовнішньої системи в цілому впливає і на розвиток її елементів. А найбільші перспективи в розвитку надають ті елементи, функції яких відповідають потребам зовнішньої системи. Інакше кажучи, система, спеціалізуючись, позитивно впливає на розвиток переважно тих елементів, чиї функції відповідають спеціалізації. А тому що переважними в системі є елементи чиї функції відповідають умовам зовнішньої системи (або навколишньому середовищу), то і система в цілому стає спеціалізованою. Вона може існувати, функціонувати тільки в тому середовищі, у якому сформувалася. Всякий перехід зрілої системи в інше середовище неминуче викликає її перетворення. Так, «простий перехід мінералу з однієї області в іншу викликає в ньому зміну і перегрупування, що відповідає новим умовам. Це пояснюється тим, що мінерал може існувати незмінно лише доти, поки він знаходиться в умовах свого утворення. Як тільки він із них вийшов, для нього починаються нові стадії існування .

Але навіть при сприятливих зовнішніх  умовах, внутрішні протиріччя в системі  виводять її з досягнутого на визначеному  етапі стану рівноваги, таким  чином, система неминуче вступає в період перетворення.

ПЕРЕТВОРЕННЯ  СИСТЕМИ

Так само як і при утворенні системи  при її перетворенні, зміні, існують  внутрішні і зовнішні причини, що виявляються з більшою або  меншою силою в різноманітних  системах.

Зовнішні причини ^[6]:

1. Зміна зовнішнього середовища , що викликає функціональну зміну елементів. У наявному середовищі неможливо тривале існування незмінної системи: будь-яка зміна, як би повільно і непомітно вона не протікала, неминуче призводить до якісної зміни системи. Причому зміна зовнішнього середовища може відбуватися як незалежно від системи, так і під впливом самої системи. Прикладом може служити діяльність людського суспільства, що сприяє зміні навколишнього середовища не тільки на користь, але і на шкоду (забруднення водойм, атмосфери, і ін.)
2. Проникнення в систему далеких об'єктів, що призводять до функціональних змін окремих елементів ( перетворення атомів під впливом космічних променів).

Внутрішні причини ^[6]:

1. Безупинний кількісний ріст диференційованих елементів системи в обмеженому просторі , у результаті чого загострюються протиріччя між ними.
2. Накопичення «помилок» у відтворенні собі подібних (мутації в живих організмах). Якщо елемент - «мутант» більш відповідає середовищу, що змінюється то він починає розмножуватися. Це і є виникнення нового, що вступає в протиріччя зі старим.
3. Припинення росту і відтворення складових елементів системи, у результаті чого система гине.

Виходячи з розуміння зрілої системи як єдності і сталості структури можна визначити різноманітні форми перетворення, безпосередньо пов'язані зі зміною кожного з перерахованих атрибутів системи ^[2]:

1. перетворення , що спричиняє до знищення елементів системи , знищення усіх взаємозв'язків , (руйнація кристала, розпад атома і т.п.).
2. перетворення системи в якісно інше, але рівний по ступені організації стан. Це відбувається внаслідок:

а) зміни складу елементів системи ( заміщення одного атома в кристалі на інший),

б) функціональної зміни окремих елементів і/ або підсистем у системі (перехід ссавців від сухопутного способу життя до водяного).

3. Перетворення системи в якісно інше, але нижче за ступенем організованості стану. Воно відбувається внаслідок:

а) функціональних змін елементів і/ або підсистем у системі (пристосування тварин до нових умов середовища)

б) структурної зміни (модифікаційні перетворення в неорганічних системах: наприклад перехід діаманту в графіт).

4. Перетворення системи в якісно інше, але вище за ступенем організації стану. Воно відбувається як у рамках однієї форми руху, так і при переході від однієї форми до іншої. Цей тип перетворення пов'язаний із прогресивним, поступальним розвитком системи.

Отже, перетворення - неминучий етап у розвитку системи. Вона вступає  в нього в силу наростаючих  протиріч між новим і старим, між  функціями елементів, що змінюються, і характером зв'язку між ними, між протилежними елементами. Перетворення може відбивати як завершальний кінцевий етап у розвитку системи, так і перехід систем-стадій одна в одну. Перетворення є період дезорганізації системи, коли старі зв'язки між елементами рвуться, а нові ще тільки створюються. Перетворення може означати і реорганізацію системи, а також перетворення системи як цілого в елемент іншої, вищої системи.

СВІТ У СВІТЛІ СИСТЕМНИХ УЯВЛЕНЬ

Сьогодні спеціальні науки переконливо  доказують системність пізнаваних ними частин світу. Всесвіт постає перед нами як система систем. Звісно поняття «система» підкреслює відмежованість, конечність і, метафізично мислячи, можна приходити до висновку, що оскільки Всесвіт це «система», то вона має межу, тобто кінцева. Але з діалектичної точки зору як би не уявляти собі найбільшу із систем, вона завжди буде елементом іншої, більш великої системи. Це справедливо й в оберненому напрямку, тобто Всесвіт безкінечний не тільки «ушир», але і «усередину».

Дотепер усі наявні в розпорядженні науки факти свідчать про системну організацію матерії.

Системність неорганічної природи

Відповідно до сучасних фізичних уявлень, неорганічна природа в загальному виді ділиться на дві системи - поле і речовина. Матеріальна сутність фізичного поля в даний час ще чітко не визначена, але що б собою не являло поле, загальновизнано, що воно виявляється в різноманітних існуючих, взаємодіючих  видах, що взаємопроникають. Фізичне поле, як узагальнене поняття, містить у собі фізичний «вакуум», електронно-позитроне, мезонне, ядерне, електромагнітне, гравітаційне й інші поля. Інакше кажучи, являє собою систему конкретних матеріальних полів.

Кожне конкретне поле у свою чергу  теж системне. Але зараз не можна  з впевненістю сказати про  те, що є елементом конкретного поля. Очевидно, кожне конкретне поле має свої визначені рівні, інакше кажучи, воно як система розвивається , наприклад, від «вакууму» до чітко вираженого квантового стану. Сам же квант поля являє собою елементарну частинку. Тому квант навряд чи може бути елементом конкретного поля. Швидше за все такими елементами є вузлова «точка» структури елементарних часток ^[2]. Існують ясні експериментальні докази існування такої структури і маса різноманітних засобів її вивчення . Але що являє собою структура елементарної частки, а тим більше її вузлові «точки» залишається поки неясним.

Якщо припустити думку про частку як вищу форму розвитку матерії поля, то природно припустити існування визначених «цеглинок» які утворять таку частку, і є тим, із чого складається фізичне поле взагалі, тобто елементами системи фізичного поля. Їхня взаємодія (польова форма руху) і призводить до утворення елементарної частки того або іншого типу.

Така ідея про складність елементарних часток, про те, що кожна з них це система, що складається з різноманітної кількості різноманітно взаємодіючих і по різному просторово розташованих елементарних часток, але тотожних по своїй сутності «цеглинок» матерії, дозволяє пояснити взаємоперетворення часток і відчиняє шлях до проникнення всередину матерії. Елементарна частка - це не тільки квант поля, але і те, що може лежати в основі якісно іншої системи - речовини.

Речовина - надзвичайно складна, глибоко  диференційована багаторівнева  система. Якщо елементарна частка виступає і як елемент якісно іншої, речовинної системи, то дві і більш взаємодіючі елементарні частки являють собою систему, що може бути названа частинкою речовини ^[2].

Так, взаємодія протона й електрона  утворить найпростіший атом легкого  водню, внутрішньо динамічну систему, елементи якого підпорядковані цілому ряду параметрів, і внаслідок цього відрізняються від вільних часток. Атом як система розвивається ускладнюючись по складі і структурі аж до такого стана, коли починається невимушений розпад атомного ядра.

Взаємодіючі атоми утворять різноманітні системи: молекули, макромолекулі, іонні радикали, кристали.

Молекула являє собою матеріальну  систему, що складається з певним чином розташованих у просторі і  взаємозалежних атомів одного або декількох  хімічних елементів. Зв'язок атомів у молекулі міцніше зв'язку атомів із середовищем, що забезпечує цілісність системи. Молекула є якісно новим матеріальним утворенням стосовно складових її атомів. Молекули можуть бути простими і складними, що містять один, дві і тисячі атомів. Гігантські групи атомів утворять макромолекули, що якісно відрізняються від інших молекул. ^[2]

Проте не всі речовини складаються  із систем типу молекул. Ряд хімічних сполук, наприклад хлорид натрію (кухонна  сіль), не мають молекул у звичайному розумінні цього слова, і є відкритими системами в який іони незалежні одне від одного. Такий тип речовинної системи називають кристалом. Іонами називають як окремі заряджені атоми, так і групи хімічно пов'язаних атомів із надлишком або нестачею електронів. Група атомів, що переходить без зміни з однієї хімічної сполуки в інше, визначається як радикал. Всі ці групи є системами.

Взаємодія атомів одного типу утворить хімічний елемент. З хімічних елементів  складаються мінерали, із мінералів - породи, із порід - геологічні формації, із геологічних формацій - ряди формацій - геосфери, із геосфер - планета Земля. Кожна система, що складає Землю, у свою чергу складена по своїй структурі. Так, наприклад, атмосфера являє собою систему, що складається з п'ятьох підсистем: тропосфера, стратосфера, мезосфера, термосфера й екзосфера.

Земля, як планета, виступає поряд  з іншими планетами елементом  Сонячної системи. У свою чергу, Сонячна  система входить у таку грандіозну космічну систему як Галактика. Взаємодіючі  галактики утворять системи галактик, що входять у Метагалактику і т.д. При цьому на кожному рівні розвитку неживої природи, поряд із загальними, є і свої системотворчі чинники, свої особливі зв'язки і взаємодії. Водночас, принцип організації множини в єдність залишається тим самим. Не змінюється він і при переході до систем живої природи ^[2].