Трудова зайнятість населення як соціологічна проблема: основні моделі, види, методи дослідження динаміки зайнятості в соціології

Розуміння і підхід до категорії  зайнятості В.С. Васильченка, Б.Н. Крижанівського, В.В. Онікієнка [1] подібні до визначення Л.І. Рофе, але це визначення не вимагає відповідності чинному законодавству, а також деталізує форми прибутку особи від зайнятості.

Е.Лібанова, В.Скуратівський, О.Палій пропонують трактувати зайнятість з точки зору наявності роботи, а також вказують на безліч форм зайнятості та критеріїв сегментації  зайнятого населення [6].

Перше визначення із „Сучасної  економічної енциклопедії” Г.С. Вечканова і Г.Р. Вечканової має „ринкове забарвлення” – адже тут йдеться про сукупність економічних відносин, про ринок, який базується на взаємодії попиту і пропозиції праці, а також взаємодії між різними учасниками цих відносин [3, c.177-178], насамперед між роботодавцями та працівниками. Наступне визначення зайнятості населення, наведене цими авторами, не зовсім коректне з методичної точки зору, адже компонент „що не порушує чинне законодавство” відсікає певні форми зайнятості населення (кримінальна, тіньова, неформальна та ін.). Загалом же економічні та соціологічні словники й енциклопедії зазвичай містять категорію „зайнятість населення” у досить нечіткому визначенні.

В економічній енциклопедії, виданій у 1980 році, зайнятість визначалася  як “сукупність економічних відносин, пов’язаних з робочими місцями і  участю в господарській діяльності”.

А.С. Лук’янов визначає не стільки саму сутність категорії „зайнятість населення”, скільки те, що її структурні прояви залежать від рівня розвитку суспільства – системи його потреб, рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, – а також підкреслює роль самої особи в процесі її зайнятості [4, c.59].

Заслуговує на увагу підхід (А.А. Нікіфорова та інші), автори якого пропонують розглядати зайнятість населення з економічних і соціальних позицій.

Трактування змісту зайнятості населення з точки зору соціальних пріоритетів полягає у тому, що зайнятість населення – це ступінь  задоволення потреби населення  в праці, в робочих місцях, також  авторами підкреслюється значимість пріоритетів  у сфері прикладання праці  самої особи.

З економічних позицій  розглядають зайнятість В.М. Петюх та О.М. Кузнєцова [5], враховуючи при цьому і макрорівень, і ступінь результативності та ефективності зайнятості для кожної окремої особи.

Необхідно підкреслити, що термінологічне значення категорії „зайнятість  населення” багатогранне, і його визначенням  займаються багато наук: психологія, соціологія, право.

У нормативну лексику категорію  „зайнятість населення” вперше було введено Законом України „Про зайнятість населення” [7], після чого ця категорія набула достатньо широкого правового поширення. Зайнятість населення  безпосередньо пов’язана з поняттям „межі виробництва”, оскільки в  системі національних рахунків визначено, що зайнятими вважаються особи, що беруть участь у створенні товарів і  наданні послуг у межах виробництва. Такий підхід дозволяє проводити  спільний аналіз показників зайнятості й виробництва.

Правовий зміст категорії  зайнятості населення, на нашу думку, полягає  в тому, що право на працю є  звичайним природним правом людини, яке кожна держава повинна  гарантувати своєму громадянину. В  Україні, зокрема, у відповідності  зі ст. 43 Конституції України, кожен  громадянин має право на працю, а  держава створює умови для  того, аби громадяни могли повністю скористатися цим правом. Держава  гарантує рівні можливості у виборі професії і виду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів у відповідності з суспільними  потребами.

На законодавчому рівні  має місце ототожнення понять „право на зайнятість” і „право на працю”. При зіставленні цих  понять можна побачити їх відмінність. Визначаючи зайнятість людини трудовою діяльністю як природною, іманентною її соціальній природі формою життєдіяльності, необхідно визначити й іншу сторону, а саме: право на працю – це первинне, невід’ємне право людини.

Право на зайнятість ширше  за право на працю [9, c.119]. Тому ми вважаємо, що право на зайнятість і право  на працю не можна ототожнювати, оскільки суспільно корисна праця завжди є зайнятістю, але останню не слід зводити лише до праці. Зайнятість – це природний стан людини, який не завжди означає, що вона зайнята суспільно корисною працею. Але праця і зайнятість як економічні категорії органічно взаємопов’язані.

Якщо зайнятість населення  окреслює собою необхідні соціальні  рамки, в яких протікає праця, то праця, у свою чергу, є лише субстанційним  компонентом зайнятості. Праця, трудова  діяльність – це вид і основні  компоненти зайнятості як діяльності громадян, пов’язаної із задоволенням їх особистих і суспільних потреб. Отже, поняття „зайнятість” більш  містке, ніж поняття “праця”; зайнятість, на відміну від праці – це не тільки діяльність, а й відносини  між людьми.

Узагальнююча категорія  зайнятості населення об’єднує в  собі такі категоріальні поняття, як зайнятість, самозайнятість, безробіття. Тому, розглядаючи теоретичне поняття  цієї категорії, необхідно виходити з того, що вона охоплює сукупність взаємопов’язаних та взаємообумовлених  категорій: зайнятість населення як економічна ринкова категорія є  системним поняттям, сутність якого  можна розкрити тільки комплексно.

Усі категорії зайнятості населення мають динамічний характер, зумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і суспільними виробничими  відносинами.

У контексті вивчення зайнятості населення та передумов забезпечення її ефективності можна виділити такі аспекти проблематики зайнятості:

1)     економічний, який відображає головний зміст зайнятості як системи відносин щодо забезпечення робочих місць; цей напрям стосується проблем взаємоузгодженості матеріально-технічного і особистісного факторів виробництва, а також галузевої, професійної і кваліфікаційної структур зайнятості тощо;

2)     демографічний, який відображає питання зайнятості населення у зв’язку з статево-віковими характеристиками працюючих;

3)     регіональний, який полягає у вивченні та виявленні особливостей зайнятості населення, обумовлених специфікою природноекономічної зони, етнічного складу населення, урбанізації та ін.

Зайнятість населення  базується на особистій праці  та передбачає отримання доходу, а  також визначає передумови ефективного  використання трудового потенціалу держави, регіону та окремого працівника і пов’язана із забезпеченням  масштабів, умов та форм включення людей  в суспільну працю. Зайнятість вказує на рівень забезпечення працездатного  населення робочими місцями в  системі відносин суспільної праці. Враховуючи весь спектр відносин, які  проявляються і перетинаються у  змісті категорії „зайнятість населення”, вона, на нашу думку, синтезує систему  економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин з приводу діяльності громадян у процесі створення  суспільного продукту в системі  суспільної праці, яка базується  на особистій праці та приносить  доход.

Зайнятість як система  відносин виникає в межах суб’єктних структурних складових (рис. 1), які були виокремлені на основі групування їх за ознаками відповідності нормам, передбачених чинним законодавством.

Схема 2. Система відносин зайнятості та її складові

 

Кожному суб’єктному структурному елементу відносин зайнятості населення  притаманні специфічні риси та умови, і тому його можна дослідити і  охарактеризувати на основі певної групи  критеріїв та показників [2].

В межах суб’єктної структури  „найманий працівник – роботодавець”  відносини зайнятості можна оцінити  на основі таких критеріїв:

1.     Розподільчі критерії:

-       пропорції розподілу створеного продукту між фондами відшкодування спожитого капіталу, фондом оплати праці та прибутком;

-       пропорції розподілу прибутку між фондом нагромадження, фондом відшкодування власникам матеріально-речових факторів виробництва та фондом коштів для забезпечення участі найманих працівників в прибутках;

-       пропорції розподілу фонду оплати праці між окремими категоріями персоналу;

2.     Критерії умов праці:

-       дієвість механізмів гарантування працівникові нормальних умов праці та належної компенсації в разі порушення такого права, відповідно до спричиненої шкоди здоров’ю і працездатності;

-       наявність та дієвість механізмів перегляду вимог до умов праці відповідно до розвитку знань про медично-соціальні аспекти взаємодії працівника з виробничим середовищем.

3.     Критерії доходності праці:

-       характер механізмів реалізації економічних інтересів учасників процесу виробництва, наявність механізмів участі найманих працівників у прибутках, принципи побудови системи оплати і матеріального стимулювання праці.

4.     Критерії соціальної захищеності праці:

-       характеристика ризиків, що можуть привести до погіршення економічного стану працівника, та механізмів відшкодування його втрат з урахуванням можливостей реалізації норм, передбачених трудовим законодавством та трудовою угодою.

Аналіз і оцінювання відносин зайнятості у суб’єктній структурі  „найманий працівник – роботодавець”  відображають проблеми та стан зайнятості населення на мікрорівні – на рівні  підприємства, а також на рівні  окремої особи як власника здібностей до праці.

У межах суб’єктної структури  „роботодавець – держава” зайнятість населення доцільно оцінювати на базі такого переліку критеріїв:

1.     За масштабами охоплення державним регулюванням різних аспектів відносин зайнятості населення:

-       розподіл повноважень щодо визначення параметрів зайнятості між договірним регулюванням та нормативно-правовою регламентацією.

2.     За формами участі держави у процесах відтворення відносин зайнятості населення:

-       розподіл усіх заходів державного регулювання відносин зайнятості населення за формами на адміністративні та економічні, а в межах економічних – на заохочувальні, компенсаційні та штрафні;

-       домінування принципу „все, що не заборонено, є дозволеним” чи принципу „все, що не дозволено, – заборонено” в практиці діяльності контрольних органів держави.

3.     За масштабами охоплення державним регулюванням діяльності суб’єктів господарювання:

-       пропорції розподілу суб’єктів господарювання за ознакою належності до офіційного, неформального чи нелегального секторів зайнятості населення.

4.     За характером спрямованості державного втручання у відносини зайнятості населення:

-       ієрархія цілей та завдань державної політики зайнятості населення, система її пріоритетів – повнота чи ефективність, доходність чи рівномірність розподілу, соціальна захищеність чи висока конкурентоспроможність, продуктивність чи соціальна справедливість.

Суб’єктна структура „роботодавець  – держава” визначає набір елементів  державного регулювання і стимулювання зайнятості населення, ступінь жорсткості її нормативно-правового забезпечення.

У процесі вивчення підсистеми відносин зайнятості „роботодавець  – держава” нами було проаналізовано та узагальнено світовий досвід з  правового регулювання та забезпечення захисту зайнятості населення.

У межах суб’єктної структури  „держава – найманий працівник” оцінку зайнятості населення визначають такі критерії:

1.     Характер державних обмежень форм трудової активності особи:

-       вибір параметрів діяльності, що дозволяють класифікувати її за відповідністю вимогам чинного законодавства.

2.     Ідеологія державного сприяння розвитку відносин зайнятості населення:

-       розподіл заходів державної підтримки за призначенням – для підвищення конкурентоспроможності економічно активного населення на ринку праці та для пом’якшення негативних наслідків фактичних параметрів зайнятості населення.

3.     Форми державного сприяння поліпшенню статусу особи в системі відносин зайнятості:

-       розподіл заходів державної підтримки на прямі і опосередковані, заохочувальні і компенсаційні [2].

Зайнятість населення  як процес реалізації відносин можна  охарактеризувати з точки зору їх етапності:

1)     Формування трудового потенціалу суспільства та пропозиції праці як форми прояву економічної активності суспільства;

2)     Формування сфери застосування праці на основі формування попиту на працю, сутність якого полягає у розвитку виробничого елементу економічної системи;

3)     Розподіл зайнятого населення за сферами діяльності, окремими суб’єктами та одиницями господарювання;

4)     Безпосереднє використання трудового потенціалу (послуг праці), в межах якого визначаються форми залучення індивідуальної праці до відносин з приводу створення суспільного продукту.

Саме підхід до зайнятості населення як до відносин з точки  зору етапів її реалізації є найвдалішим  для статистичного аналізу її стану та перспектив як на макрорівні (узагальнюючий, загальнодержавний), так  і на мезорівні – рівні галузі та регіону.