Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

Для дітей-сиріт в Україні традиційною  виховною моделлю тривалий час були школи-інтернати. Але вчені виявили специфічні особливості розвитку інтелектуальної, мотиваційної і поведінкової сфер особистості у вихованців дитячих будинків. Дослідження 8 тисяч дітей-сиріт у школах-інтернатах, проведені Українським державним центром соціальних служб для молоді, довели:

• Неповнолітні цієї категорії, як правило, “важкі”, але вони готові йти на контакт із дорослими-друзями.
• Для таких дітей є характерними одноманітність та регламентованість у стосунках, негативна спрямованість до соціального досвіду, опір педагогічним впливам.
• Відсутність безпосереднього спілкування з великою кількістю людей призводить до психологічної та духовної самотності, замкненості.
• Обмеженість сфери вибору друзів – спілкування тільки в рамках школи-інтернату, що в більшості випадків ускладнює встановлення зв’язків з ровесниками з благополучних сімей .

Отже, інтернати вже не спроможні  в повному обсязі виконувати функції  підготовки дітей до дорослого життя. Тому сьогодні активізують свою роботу соціальні заклади нового типу: центри соціальної реабілітації, дитячі будинки сімейного типу, центри вільного проживання, соціальні притулки. Так, в Україні діє 85 дитячих будинків сімейного типу, де виховується понад 900 неповнолітніх .

Відхилення  у поведінці у зв’язку з  соціальною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Соціальна дезадаптація об’єднує різні соціальні порушення, які виникають у дітей внаслідок непристосованості до складних соціальних умов їх життєдіяльності та розвитку. Ми погоджуємося з думкою А.Міллера про те, що дезадаптація призводить до порушення соціально-позитивних зв’язків та відношень і, як наслідок, відбувається десоціалізація особистості неповнолітніх [61].

У науковій педагогічній літературі існує багато термінів, які характеризують соціально дезадаптованих дітей, зокрема, це недисципліновані, важкі, важковиховувані, соціально-занедбані діти та діти з асоціальною поведінкою . Не дивлячись на деякі відмінності у визначенні цих понять, вчені схиляються до думки, що у всіх цих випадках поведінка таких неповнолітніх не відповідає прийнятим у суспільстві нормам і правилам.

Термін “важковиховуваність”, на думку Н.Максимової, найкраще відображує зміст процесу соціальної дезадаптації особистості і поєднує в собі три поняття: педагог, дитина та їхня взаємодія. Неповнолітні стають важковиховуваними внаслідок недостатнього засвоєння позитивного соціального досвіду. Такі школярі не піддаються педагогічним впливам дорослих. Водночас, за дослідженнями Н.Максимової, не всі неповнолітні, які чинять опір педагогічним впливам та порушують норми поведінки (тобто зо всіма ознаками є соціально дезадаптованими), належать до категорії важковиховуваних. І далеко не завжди частота негативних виявів, їх демонстративність та яскравість визначають ступінь важковиховуваності учня [57].

Сучасною структурованою класифікацією соціально дезадаптованих неповнолітніх, на нашу думку, є класифікація Н.Максимової, у якій типи “важких” дітей залежать від детермінант  соціальної дезадаптації:

• неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально схвалюваних навичок поведінки (педагогічна занедбаність);
• неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуація характеру, емоційна нестійкість);
• неповнолітні, у яких опірність педагогам і батькам викликана невмілими виховними діями (ситуативна важковиховуваність);
• неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам викликана функціональними новоутвореннями особистості (власне важковиховуваність) .

В.Оржеховська дала обґрунтоване визначення поняття “важковиховувані неповнолітні”. Це така категорія учнів, у яких під впливом несприятливих  для їхнього розвитку негативних чинників відбуваються порушення моральних ставлень до навчання та норм поведінки, зниження або й втрата почуття відповідальності за свої вчинки [65]. 

Дослідниця виділяє  такі типи важковиховуваних неповнолітніх:

• Пасивно-позитивний, або ж конфліктно-ситуативний з переважною пози-тивною спрямованістю. Такі діти розуміють, що асоціальна поведінка існує, але змінювати її не збираються.
• Байдуже-нестійкий, або ж неврівноважено-ситуативний з незначною негативною спрямованістю. Такі учні ставляться до асоціальної поведінки байдуже, зрідка роблячи те саме.
• Пасивно-негативний, або нестійкий з переважальною негативною спрямованістю. Такі діти негативно ставляться до асоціальної поведінки і пасивно до тих, хто має відхилення в поведінці.
• Активно-негативний, або стійкий з негативною спрямованістю. Такі діти не бажають боротися з відхиленнями в поведінці .

Відхилення  у поведінці, пов’язані з адиктивною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що складність та історична новизна завдань, які вирішує країна сьогодні, потребують від її громадян високої соціальної активності, уміння дотримуватися законів і норм цивілізованого суспільства. Особливо актуальними є питання зміцнення дисципліни, правопорядку та законності. Але соціально-економічні проблеми сьогодення та пов’язані з ними зростання тенденцій, що існують у поведінці людей, зумовлюють актуалізацію адиктивної діяльності дітей молодшого шкільного віку (від англійського слова addiction – “шкідлива звичка”).

Виявами адиктивної поведінки серед  молодших школярів є вживання алкоголю, наркогенних речовин, тютюнопаління. Сьогодні надзвичайно гостро постає проблема росту дитячого алкоголізму. Із соціальної точки зору алкоголізм – це різновид адиктивної поведінки, що характеризується патологічним потягом до спиртних напоїв і як наслідок – соціальною деградацією особистості.

Медичні обстеження виявили, що алкоголізм не передається генетично, передається лише схильність до вживання алкоголю, яка формується під дією негативних чинників соціального середовища. М.Галагузова виділяє такі типи сімей, у яких неповнолітні діти починають вживати спиртні напої частіше, ніж в інших сім’ях:

• Сім’ї зі стійкими конфліктами між її членами, коли стосунки будуються за типом суперництва, ізоляції, невротичного доповнення.
• Десоціалізовані сім’ї, в яких батьки ведуть аморальний спосіб життя, зловживають спиртними напоями, вживають наркотики, мають низьке матеріальне забезпечення, не дотримуються санітарно-гігієнічних вимог, не займаються організацією домашнього побуту .

У дітей із таких сімей  формуються почуття провини, замкнутість, занижена самооцінка, спостерігаються  вияви тривожності, невпевненості в собі, що є основою девіантної поведінки, однією з форм якої є адиктивна поведінка.

Одним із виявів адиктивної поведінки  є наркоманія – хворобливий психічний  стан, який зумовлений хронічною інтоксикацією  внаслідок зловживання наркогенними речовинами, і характеризується психічною або фізичною залежністю від них. Дані статистики засвідчують, що в Україні сьогодні нараховується 68 тисяч хронічних наркоманів, серед них майже 5 тисяч неповнолітніх; кількість токсикоманів визначається десятками тисяч.     Дослідження, проведені центрами соціальних служб для молоді, виявили такі причини вживання наркотиків: 1) провокації друзів – 62%, 2) обставини життя (відсутність інтересу в житті, бажання забути проблеми, погані стосунки з батьками, від нудьги) – 52%, 3) для задоволення – 44%, 4) бажання отримати “кайф” – 45%, 5) цікавість – 37%, 6) нав’язлива ідея, нездатність зупинитися – 5%, 7) вживання за компанію, тому що “вживають всі” – 26% [69].

Корекційна робота з молодшими  школярами, що мають адиктивну поведінку, керується відповідною нормативно-правовою базою, зокрема Конституцією України, Національною програмою “Діти України”, Національною програмою патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства (від 15.09.1999 р., №1697), Програмою профілактики ВІЛ/СНІДу та наркоманії на 2001-2003 роки (від 11.07.2001 р., №790).

Відхилення у поведінці, пов’язані з делінквентною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що за умови несвоєчасної корекційної роботи соціальна дезадаптація та адиктивна поведінка можуть перетворитись у делінквентну поведінку – асоціальну поведінку неповнолітніх, яка не відповідає загальноприйнятим у суспільстві правовим нормам. Термін “делінквент” походить від латинського слова delictum, що означає будь-яке правопорушення, тобто вчинення дії, що суперечить закону. Означена дефініція широко вживається за кордоном, зокрема у Англії та США, у значенні “правопорушник” (від латинського delinquens – той, що вчиняє провину) [78].

Аналіз наукової літератури свідчить, що сьогодні не існує чіткого визначення поняття делінквентної поведінки. Н.Левіна стверджує, що це такий вид  девіантної поведінки, який перешкоджає  нормальному розвитку неповнолітніх  та об’єднує в собі не лише правопорушення, а й злочини, передбачені кримінальним кодексом [89].

Сучасні науковці вважають делінквентність  сукупністю протиправних вчинків чи злочинів, які не відповідають формально  зафіксованим юридичним нормам, виконання  яких гарантовано державою [77]. Ми дотримуємося погляду Д.Кассебаума, який вважає, що діти-делінквенти є “певною групою неповнолітніх віком від 7 до 16 років, які здійснюють такі вчинки, що у випадку здійснення їх дорослими розглядаються як злочини” .

Ураховуючи дослідження згаданих вище науковців, ми визначаємо делінквентну поведінку як асоціальну поведінку, різновид девіантної поведінки, що не передбачає притягнення до кримінальної відповідальності внаслідок невеликої суспільної небезпеки скоєних правопорушень та недосягнення дитиною віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Проблема делінквентної  поведінки неповнолітніх досліджувалася вченими протягом тривалого періоду  часу. Зокрема, психолого-педагогічний аспект проблеми вивчали В.Бочкарьова, З.Зайцева, І.Козубовська, Т.Титаренко та ін.[35]. Вивченням медико-біологічного аспекту займалися М.Буянов, В.Лебединський, О.Селецький, С.Тарарухін та ін. . Питання профілактики делінквентної поведінки неповнолітніх розглядали Є.Драніщева, В.Оржеховська, Г. Пономаренко, М.Фіцула та ін.

Значне місце у своїх  працях учені приділяють дослідженню  причин появи делінквентної поведінки  у неповнолітніх. Вони підкреслюють, що джерела виникнення цієї форми девіантної поведінки слід шукати ще в ранньому дитинстві, коли дитина починає формуватися як особистість. На думку Д.Дріля, дитина вже в три роки може мати схильність до делінквентної поведінки, що виявляється у вигляді “поганих зачатків, які, поступово розвиваючись у цьому напрямі, дадуть гіркі плоди” [30].

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що головними детермінантами появи делінквентної поведінки  молодших школярів є негативний вплив  соціального середовища, соціальних умов життя . Так, за матеріалами науково-практичної конференції “Закон і підліток” на обліку в органах внутрішніх справ перебуває понад 28 тисяч батьків, які негативно впливають на виховання дітей, та 65 тисяч осіб, які систематично вчиняють правопорушення у сфері сімейно-побутових відносин [37].

Учені, які досліджують  проблему неповнолітніх правопорушників, дійшли висновку, що не всі діти мають  однаково сформовану протиправну спрямованість  та викривлені антисуспільні уявлення про норми моралі і права. Так, Г.Міньковський виділяє чотири види неповнолітніх правопорушників залежно від ступеня протиправної спрямованості:

• Неповнолітні з кримінальною спрямованістю. Для них є характерними агресивність, жорстокість, наявність примітивних потреб. Такі діти в основному є організаторами та активними учасниками правопорушень.
• Негативна спрямованість особистості. Такі діти мають адиктивну поведінку і правопорушення скоюють, “пливучи за течією”.
• Нестійка особистісна спрямованість. Правопорушення неповнолітні скоюють внаслідок наслідування.
• Позитивна спрямованість. Такі діти скоюють правопорушення випадково, внаслідок необдуманих дій.

Бачимо, що значна кількість  неповнолітніх має нестійку або  позитивну спрямованість, тобто  їхня асоціальна поведінка пов’язана  з дефектами емоційно-вольової сфери, що виявляється в емоційній нестійкості, відсутності стійкого опору негативним зовнішнім чинникам.

Ми вважаємо, що найбільш обґрунтованою є класифікація Л.Грищенка та Б.Алмазова, у якій враховано не лише вікові особливості правопорушників, а й тяжкість скоєних злочинів:

• неповнолітні злочинці, які порушили кримінальний кодекс у віці, з якого передбачена кримінальна відповідальність;
• діти з делінквентною поведінкою, проступки яких не мають протиправного змісту (втеча з дому, азартні ігри і т.д.) або скоєні у віці, з якого не передбачено притягнення до кримінальної відповідальності;
• інші неповнолітні, проступки яких виходять за межі дитячих пустощів.

Виявами девіантної поведінки молодших школярів є:

• агресивно-насильницька поведінка, яка спрямована проти особистості людини і поєднує приниження гідності інших людей, бійки, підпали, вияви садизму, хуліганство, нанесення тілесних пошкоджень;
• корислива поведінка, що поєднує дрібні крадіжки, вимагання, викрадення автотранспортних засобів, тобто дії, що передбачають швидке матеріальне збагачення;
• незаконне виготовлення, придбання, зберігання та продаж наркогенних речовин.