Сільське господарство

Значні  площі  в  Україні засіюються  гречкою –  до 342  тис.га.  Однак  за той час після війни площі значно  скоротилися.  Відносно  є невеликою врожайність цієї  культури – 10-12,5  ц. 

Найбільш  значні  масиви  займає  гречка  у   Житомерській,  Київській  та  Сумській  областях.

Також на Україні вирощують  просо.  Ця  культура  займає  приблизно  241  тис.га .  Просо   відноситься до  посухостійких  круп’яних  культур  і  дає   відносно  високі  і досить стабільні  урожаї  в  посушлеві  роки – 15-21  ц.

У державі  близько  35  тис.га  засіяно   рисом.  Розширення  зрошувальної  меліорації  в  південній  частині  держави  створює  сприятливі  умови  для  розширення  площ  під  посіви  цієї  культури,  яка  вирощується  на  посівних  землях,  дає високі  і  стабільні  врожаї  до  50 ц.

У  північній  та  західній  частинах  України  вирощується  льон , площа  якого  займає  205 тис.га , а його  врожайність  становить  4,6  ц/га .

Також  неменш  важливою  галуззю  с/г  є  садівництво, полоща  якого  становить  біля  865  тис.га.

 

3. Основні риси  тваринництва

 

             Галузь  тваринництва  поділяється  на :

• скотарство
• свинарство
• вівчарство
• конярство
• птахівництво

Залежно від особливостей кормової  бази,  застосовують  різне  утримання  худоби:    

               -   стійлове

• стійлово-пасовищне

При  стійловому  утриманні  худобу  годують  заздалегідь  заготовленими  кормами, а при  стійлово-пасовищному  худоба  більшу  частину  року  перебуває на  природних  пасовищах, а  взимку – в стійлах.

Україна має величезні природні  пасовища і луки, але для кращого  розвитку тваринництва треба розширювати кормову базу, збільшувати виробництво концентрованих і сокових кормів, щоб забезпечувати ними худобу цілий рік.

У лісовій і лісостеповій зонах  розводять молочні породи худоби , тут легше  забезпечувати її соковитими кормами.

Молочно-м’ясну худобу розводять у степовій зоні , де на природних пасовищах мало соковитих кормів, але є можливість забезпечувати худобу силосом та концентрованими кормами при стійловому утриманні.

Приблизно  1/3  поголів’я великої  рогатої худоби припадає на поголів’я корів.  За останні роки значно збільшився обсяг виробництва молока, в зв’язку із  збільшенням корів.  Однак досягнутий рівень виробництва молока ще не відповідає реальним можливостям галузі. Середньорічні надої молока від корови в цілому по державі становили 2918  кг.

Напрям тваринництва визначається також потребами населення і  промисловості в його продукції.  Наприклад , велика рогата худоба поширена майже всюди в усіх землеробських районах України. Але використання її продукції не скрізь однакове. Біля великих міст і в промислових районах розвивається молочне тваринництво для забезпечення населення молоком.  Далеко від цих районів молоко переробляють на масло , сир, молочні консерви.

Поблизу міст і особливо в зерновій зоні створюють птахофабрики для прискореного одержання м’яса та яєць.

  За останні роки  м’ясо птиці зросло із 225 до 364 тис. тонн.  Зросло також виробництво  яєць за той же період –  з 7,2 до 17,7 млрд штук. У розрахунку  на одного жителя їх припадає  320 штук щорічно – близько до науково-обгрунтованої норми споживання цього продукту.

Але завдяки застосуванню машин та електроенергії почали менше розводити робочої худоби. Проте в гірських районах ще потрібні коні. Поголів’я коней з часів колективізації постійно знижувалося і налічується приблизно 782 тис. голів. Вони зосереджені переважно в районах Карпат , Закарпаття , Поділля та Полісся. На українських заводах розводять племінних коней.

Вівчарство розвивається в південних степах, гірських районах. Воно може бути додатковою галуззю в районах розведення великої рогатої худоби. У північних районах розводять овець на хутро і м’ясо у південних – тонкорунних. Смужкове та молочне вівчарство переважно склалося в Карпатах.

Товарною галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво. В останні два десятирічча виробництво кролячого м’яса в Україні досягло 69-80 тонн на рік. Чисельність поголів’я кролів коливається в межах 10-15тис.  Основна їх кількість зосереджена в підсобних господарствах.

Перспективною галуззю  є рибне господарство. Воно розвивається на основі ставків (200 тис.га) ; водойм Дністра, Дніпра, Південного Бугу та ін., а також уздовж багатьох середніх та великих річок. Тут переважно розводять коропа, білого амура, ляща, товстолобика, судака та ін.

У державі організовано кліткове звірівництво і практично у всіх областях розводять нутрій , норок, песця, ондатру.

В Україні є і бджільництво , яке має тут давно історично  сформовану продукцію. Ця продукція за княжих часів була важливою статтею експорту. Але інтенсивне вирубування лісів, розорювання  земель, конкуренція штучного воску призвело до занепаду бджільництва в 18 ст. У 19 ст. відомий український пасічник П. Прокопович  вперше в  світі виготовив рамковий валик, в результаті чого бджільництво на Україні почало відновлюватися.

 

 

 

2. Продуктивність праці та рентабельність сільського господарства.

 

Інтенсивне відтворення  це коли приріст обсягшу продукції  відбувається за рахунок зростання  продуктивності праці на базі науково-технічного прогресу прискорення виробництва, а також поліпшення її матеріального стимулювання і оргшанізації.

Екстенсивне – коли обсяг  продукції збільшується за рахунок  залучення додаткових трудових та виробничих ресурсів.

На сучасному етапі  актуальними питаннями розвитку аграрного сектора економіки  є аналіз стану соціального напрямку розвитку трудових ресурсів в Україні, яка входить у новий період перебудівних процесів, пов’язаних не тільки  з економічною , але й з банківсько-фінансовою сферою.

Насамперед , це стосується заробітної плати та ефективної трудової діяльності і зайнятості  с/г населення . Сьогодні діє деструктивний механізм дальшого руйнування економіки і деградації трудового потенціалу як у промисловості так і в сільському господарстві.

Поки що не розроблені та не діють ефективні методи запобігання негативним тенденціям. З різних причин відбуваються скорочення обсягів виробництва  продукції в суспільному секторі та чисельності трудових ресурсів (робочої сили) , а також як наслідок зниження продуктивності аграрної праці

Зазначимо , що виробництво валової продукції сільського господарства  в розрахунку на душу населення України  зменшилося з 817 крб. до 564 крб. , а її загальний обсяг – відповідно , з  42493 млн до 28829  млн крб.  в господарствах розташованих у порівняно однакових природно-кліматичних умовах, трудомісткість виробництва одиниці основних видів сільськогосподарської продукції надто коливається ( в межах  4-10  разів ) навіть за усередженими показниками  по їх групах. Отже продуктивність праці залежить від рівня господарювання та інших суб’єктивних  факторів. Такі відмінності в цьому показнику зумовлені насамперед мірою використання досягнень науково-технічного прогресу в окремих сільськогосподарських підприємствах. Важливим  критерієм прогресу є ефективність використання землі та худоби, до яких прикладається праця для одержання сільськогосподарської продукції , від її рівня залежить  продуктивність трудових вкладень  та ін. економічні показники.

Таким чином для виходу з кризової  соціально-економічної  та  кредитно-фінансової  ситуації треба перш за все зупинити повсюдний спад  сільськогосподарського виробництва, а потім  забезпечити його зростання. Тому більше уваги  необхідно приділити енергійному впровадженню в галузі прогресивних технологій виробництва поліпшення  її матеріально-технічного  забезпечення, гарантуванню повсюдної та вчасної виплати заробітної плати, активізувавши матеріальне стимулювання аграрної праці.

 

3     Екологія   і   сільське  господарство.

 

Відомо, що природа –  єдина і неподільна, а сучасне  господарство – результат взємодії природи і суспільства. Отже, суспільство, господарство і  природа – взаємопов’язані. Зв’язок цей має глобальний характер, стан і доля кожного із компонентів – взаємозалежні.

Ця порівняно проста теза є відправною щодо розуміння  низки глобальних екологічних проблем.

Нажаль протягом тисячоліть людина посилено втручалась в природу, не дбаючи про підтримку в ній  рівноваги. Особливо ускладнились відносини  суспільства і природи в 20 ст., коли в процесі науково-технічної  революції різко зріс антропогенний вплив на навколишнє середовище. Через різке збільшення кількості населення , і інтенсивну індустріалізацію та урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати здатність екологічних систем до самоочищення і відновлення. У відносинах людини і природи настала криза, яка викликала екологічні проблеми глобального характеру.

Зростання потреб сучасного  господарства призводить до великих  втрат у природі. Щорічно на земній кулі перетворюються на пустелю 6млн.га родючих земель; 11 млн.га лісу вирубається, гине від пожеж або забруднення довкілля.

Внаслідок проживання в  місцях інтенсивного забруднення хворіють сотні тисяч людей. Спостереження  за кліматом дають змогу визначити  зміни газової структури атмосфери, вивчати явище “парникового”  ефекту, що посилюється внаслідок збільшення частки СО2 , випадання кислотних дощів, виснаження озонового прошарку, який оберігає життя на Землі від жорсткого ультрафіолетового випрамінювання Сонця.

Катастрофічних розмірів набуло забруднення морів і океанів. Стічні води промислових підприємств і міст , змиті з полів вдобрива і отрутохімікати потрапляють у річки. Окремі акваторії Світового океану є місцями зберігання радіоактивних та високотоксичних відходів. Видобуток корисних копалин на шельфі морів і океанів посилює небезпеку аварій. Великим джерелом забруднень став морський транспорт, особливо нафто-паливний. Через забруднення води гине флора і фауна морів, порушуються процеси глобального газо- та теплообміну між океаном та атмосферою.

Особливо значної гостроти екологічні проблеми досягають в густонаселених та індустріальних районах.

Негативні наслідки антропогенного впливу на географічну оболонку такі  значні і масштабні, що їх уже визначають як екологічну кризу.

Наприклад погіршується енергетична, мінерально-сировинна та продовольча забезпеченість земної цивілізації, зростає забруднення довкілля, є небезпека зміни генетичного фонду людства. В  підходахдо висвітлення екологічної кризи є 2 напрями наукової та суспільної думки: песимістична та оптимістична.

Песимісти заперечують  можливість поступального розвитку цивілізації за співвідношенням  народжуваності та смертності, темпів економічного зростання , умов забруднення  довкілля. Вони пропонують обмежити чи навіть зупинити техніко-економічний  розвиток людства.

Оптимісти відстоюють можливість збереження маштабів економічного розвитку за умови забезпечення суворих державних  заходів захисту географічного  середовища та раціонального природокористування, організації процесів виробництва  і споживання на основі радикальної перебудови технологій, створення нових технічних засобів і технологічних процесів,  більш прийнятних з екологічної точки зору.

Найбільш логічний шлях подолання екологічної кризи  полягає в усвідомленні того, що захист георафічного середовища полягає в організації раціонального використання природи.

Освоєння та раціональне  використання сільськогосподарських  угідь, розвиток сільськогосподарської  науки, пошуків вирішення організаційних політичних та соціально-економічних  питань. Розвиток агровиробничої сфери пов’язаний з посиленням антропогенного впливу на географічне середовище і стимулюється загостренням демографічної ситуації на планеті. Розв’язання проблем не можливе без використання науково-технічного прогресу.

В окремих регіонах Землі  склалася напружена ситуація із забезпеченням населення продовольством, причиною якої є нерівність у соціально-економічному розвитку країн і подекуди стихійні лиха.

Але проблема забезпечення продовольством полягає не в тому , що в світі не вистає с/г продуктів, а тому , що розміщення їх виробництва не збігається з географією попиту на продовольство. Північна Америка та Західна Європа мають надлишок сільськогосподарських продуктів. Водночас у країнах , що розвиваються , продуктивність сільського господарства ще занадто низька. Отже, шлях до розв’язання проблеми полягає в тому , що необхідно шукати можливі шляхи підвищення продуктивності сільського господарства.

   

3. Фінансові відносини в сільському    господарстві.

 

 

В умовах ринкової економіки, до якої Україна прагне перейти , кожна галузь , підприємство мають самі дбати про самоокупність свого виробництва. В тому скрутному становищі , в якому перебуває Україна , сільському господарству важко сподіватися на підтримку збоку бюджету , як це робиться в усіх розвинених країнах світу і деяких країнах що розвиваються.

Розглянемо проблему саме валютної самоокупності сільського господарства.

За рахунками міністерства сільського господарства та продовольства  України  у 1994 році  АПК  України потребував промислової продукції на 3049,6 млн доларів США. Певну частину її треба було імпортувати. Переважну більшість імпортної продукції становить продукція паливно-енергетичного комплексу. Її питома вага дорівнює 75,9 %  ( 6809,6 млн доларів США). Тому необхідно достатньо докладніше розглядати проблему сільськогосподарської продукції саме з точки зору споживання продукції паливно-енергетичного комплексу. В свою чергу вона розподіляється на продукцію нафто-газової, хімічної та нафто-хімічної промисловості , з одного боку, і на інше паливо з другого.