Міфологія Давнього Дворіччя. Епос про Гільгамеша

Центром релігійного життя і  водночас економічним та науковим утворенням був храм. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями ("дарами для богів"), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари і виконували обряди жертвопринесення. Поряд з храмом будували вежу з трьома уступами (зикурат) — уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворюють послідовність небесних східців семи планетних сфер; знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому порядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

Міфологія Дворіччя. Легенда про великий потоп. Епос про Гільгамеша

Міфологія Дворіччя складається з  космогонічних сюжетів про створення Землі та її мешканців, легенд про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим ("він бачив життя"). У кінці розповіді він бере ім'я Атрахасис ("дуже розумний"). Утнапиштим розповідає Гильгамешу, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено було влаштувати потоп, щоб покарати за гріхи жителів легендарного міста Сурупак. Через сновидіння Еа (бог океану) без відома інших богів видає Утнапиштиму їхнє рішення; цар будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього і тому він мусить жити у бога Еа. їм він обіцяє благотворний дощ, який пошлють боги як благословення.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди загинули. Після цього настає спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим відкриває люк ковчега і через нього випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертаються, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вертається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапиштим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, подароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, Що вона ніколи не забуде цих днів. Бел побачив, що одна родина врятувалася. Рятівником міг бути лише Еа. Але той заспокоює Бела, стверджуючи, що потрібно карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його Дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань у деталях нагадують біблійну легенду про Ноя.

"Епос про Гільгамеша", або  поема "Про все що бачив" (sa nagba imuru), - одне з найстаріших  збережених літературних творів  у світі, створене в XXII столітті  до н. е.. в Стародавньому Шумері. Судити про нього можна тільки  за набагато більш пізнім списками з клинописної бібліотеки Ашшурбанапала, царя Ассирії, що належать до VII століття до н. е.. Також існує версія, що цей твір створювалося протягом тисячі років.

Збереглися окремі шумерські пісні  про Гільгамеша і Енкіду. У них один і той же противник - Хумбаба (в деяких джерелах - Хувава), що охороняє священні кедри. За їх подвигами стежать боги, в шумерських піснях носять шумерські імена, а в епосі про Гільгамеша - аккадські. Але в шумерських піснях відсутній сполучний стержень, знайдений аккадским поетом.

Сила характеру аккадського  Гільгамеша, велич його душі - не у  зовнішніх проявах, а у відносинах з людиною Енкіду. Епос про Гільгамеша - це гімн дружбі, яка не просто сприяє подоланню зовнішніх перешкод, але  перетворює, облагороджує.

У ньому розповідається про те, як дитя природи Енкіду, знайомлячись з благами міської цивілізації, силою доль стикається з царем  Урука Гільгамеша, людиною егоїстичним, розпещеним владою. Рівний йому по фізичній силі, але цілісний за характером, незіпсований природна людина здобуває з Гильгамешем моральну перемогу. Він веде його у степ і в гори, звільняє від усього наносного, перетворює його в людину у вищому сенсі цього слова.

Головним випробуванням для  Гільгамеша виявляється не зіткнення  із зберігачем дикого, не займаного сокирою кедрового лісу Хумбабой, а подолання спокус богині любові і цивілізації Іштар. Могутня богиня пропонує героєві все, про що він міг тільки мріяти до зустрічі з Енкіду, - влада не в одному місті, а в усьому світі, багатство, безсмертя. Але Гільгамеш, облагороджений дружбою з людиною природи, відкидає дари Іштар і мотивує свою відмову доводами, які міг би висунути Енкіду: поневолення нею вільних тварин - приборкання волелюбного коня, винахід пасток для царя звірів лева, перетворення слуги-садівника в павука, долею якого стає безпросвітний працю.

Таким чином, вперше вже на зорі цивілізації  була висунута ідея, яку потім протягом століть і тисячоліть будуть відкривати заново поети і мислителі, - ідея протистояння цивілізації і природи, несправедливості освячених богами відносин власності і влади, що перетворюють людину на раба пристрастей, найнебезпечнішими з яких були нажива і честолюбство.

Розвінчуючи заслуги Іштар в  освоєнні природи в інтересах  цивілізації, автор поеми перетворює честолюбця Гільгамеша в бунтаря-богоборця.

Чудово розуміючи, звідки виходить небезпека, боги приймають рішення  знищити Енкіду. Вмираючи, дитя природи  проклинає тих, хто сприяв його олюдненню, яке не принесло йому нічого, крім страждань. Здавалося б, смерть Енкіду - кінець всьому. І на цьому природно б скінчити оповідь про Гільгамеша, повернувши його до рідного Урук. Але автор поеми змушує свого героя вчинити новий, найвидатніший подвиг.

Якщо раніше Гільгамеш викривав одну богиню Іштар, то тепер він повстає проти рішення всіх богів умертвити Енкіду і відправляється в підземний світ, щоб повернути одному життя. Цим самим він повстає і проти вікової несправедливості - боги втримали безсмертя тільки для самих себе.

Проблема життя і смерті, як це ясно з похоронних обрядів найвіддаленіших часів, завжди хвилювала людство. Але вперше у світовій історії її постановка і вирішення даються на рівні трагічного розуміння мислячою людиною несправедливості розлуки з світом і близькими людьми, неприйняття ним непорушного закону знищення всього живого.

Однак не всі аспекти життя, не вся  система ідей та Інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними  Уявленнями. Наприклад, тексти законів  царя Хаммурапі переконують, що на норми права вони не впливали. Певних успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу. Особливо помітні досягнення вавилонської математики, яка виникла з практичних потреб виміру площі ланів, спорудження каналів і різноманітних будинків. Вавилонці спостерігали за рухом небесних тіл, занотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розташуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася європейській в епоху раннього Відродження.

Релігійна система не була тотальною, не монополізовувала духовне життя. Вона залишала місце для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією, що могло вплинути на характер релігійних уявлень народів Східного Середземномор'я — племен Сирії та Фінікії. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в античності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинуло на культуру багатьох народів як в просторі, так і в часі. Дотепер зберігає популярність у світі елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.

Висновок

Однією із загальних  закономірностей історичного процесу є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі. В історії людства на певних етапах окремі народи ставали носіями суспільного прогресу. До того ж на ранніх стадіях, коли людина ще сильно залежала від природи, дуже важливим був географічний чинник.

В кінці IV – III тисячолітті  до н.е. творцями перших цивілізацій  на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік – Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла  наявність наносних родючих земель. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Навіть кам'яні, дерев'яні або мідні знаряддя дозволяли вести тут великообсягові земляні роботи і одержувати значний додатковий продукт. Отже, створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави – східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому – збереження сільської общини.

Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу.

Використана література

1. Абрамович С. Релігієзнавство  : Підручник/ С. Абрамович, М.  Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство:  Навчальний посібник для студентів  вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство:  Підручник для студ. вуз./ Володимир  Лубський, Василь Теремко, Марія  Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Електронне джерело  . «Релігії у стародавній Месапотамії» 

http://www.info-works.com.ua/referats/religia/1970.html

5. Електронне джерело.  «Ранні національні релігії» 

http://ellib.org.ua/books/files/religion/relignowing2/p4.html