Міфологія Давнього Дворіччя. Епос про Гільгамеша

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

На тему «Міфологія Давнього Дворіччя. Епос про Гільгамеша»

 

 

 

 

Виконала студентка 1 курсу

факультету сходознавства

група №103

Горенська Олена Михайлівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ-2013

План

 

Вступ

Сучасна історична наука має  в своєму розпорядженні переконливі  докази того, що починаючи з кінця IV тис. до н.е. відбувався перехід від первісного суспільства і утворення ранніх форм цивілізації. Цей перехід тривав десь до кінця II - поч. І тис. до н.е., закінчившись у різних народів у різні строки. Тоді й почалась історія стародавнього світу. Поступове вдосконалення виробництва і ускладнення суспільних відносин призвело до утворення і розквіту рабства. А потім почався занепад стародавнього світу, на зміну якому в І тис. н.е. прийшов феодалізм. Це загальна схема історії людства, в межах якої відбувалося виникнення, розквіт і падіння окремих держав і цивілізацій. Жодна з них не загинула безслідно, кожна з них певною мірою є внеском в основи сучасної цивілізації.

Саме в межах цивілізації  стародавнього світу, як її складова і невід'ємна частина, формувалися  й розвивались релігії цього світу. Усі вони своєю початковою базою мали первісні релігійні вірування народів, які їх створювали, широко запозичували одна в одної віровчительний та культовий багаж і передавали його своїм наступникам; деякі зовсім зійшли з історичної сцени, інші існують і мають певне значення і тепер.

В історії стародавніх релігій, яків історії стародавніх народів, є спільні риси. Але кожна з  них зробила свій крок у перед  в історії людського духу.

Визначення історії стародавніх  релігій має велике значення. Без знання історії цих релігій неможливо зрозуміти життя стародавніх людей. Вона висвітлює багато чого і в сучасності, зокрема допомагає багато чого зрозуміти в сучасних релігіях. А найголовніше - вона розкриває невпинний прогрес духовного життя суспільства від однієї епохи загальнолюдської цивілізації до іншої, прагнення людського духу збагнути світ і самого себе.

Початок цивілізації в Дворіччі

У Передній Азії є країна Дворіччя (інакше - Межиріччя, Месопотамія). Тепер більша її частина перебуває  у складі Іраку, а також Сирії та Туреччини. Ця країна відокремлена від іншого світу пустелями, які нелегко було подолати. Але все ж торговельні інтереси, в міру розвитку людства, примушували людей вступати в змагання з пустелею, і Дворіччя незабаром стало на перетині важливих торговельних шляхів з Європи в Азію. Найбільшої ж ваги ця країна набрала як район стародавнього інтенсивного землеробства. Тут, у басейнах великих багатоводних річок, склалися дуже сприятливі умови для землеробства: багате природне зрошування внаслідок розливів утворювало родючі фунти, теплий клімат дозволяв збирати рясні врожаї, та ще й не раз на рік. Це дало змогу перейти від кочового на осіле скотарство. Внаслідок цього значно зріс добробут племен, що оселилися на цій території, створилися умови для утвердження рабовласництва, на базі якого поряд з господарствами дрібних вільних виробників виникли великі рабовласницькі господарства. Так, на Стародавньому Сході відбувся розпад первісного суспільства, утвердилася приватна власність, виникла держава. Тут було винайдено писемність, систему числення, покладено початок математики, астрономії, медицини, архітектури і мистецтва. З початкових невиразних релігійних уявлень виникли досить стрункі релігійні системи.

Тривалий час європейська  культура своїм початком вважала античність і Біблію. Щоб пересвідчитись у цьому, досить окинути оком мистецьку спадщину Європи, включаючи XIX ст. - уся вона побудована на античній і біблійній міфології!1 Але починаючи з XIX й особливо в XX ст. наукові відкриття перевернули наші уявлення про наше минуле. Перед нами постав у всій своїй культурно-релігій ній різноманітності стародавній Схід. Відомий історик стародавнього світу Семюель Н. Крамер так сформулював висновок, що виходив з аналізу цих відкриттів: "Історія починається у Шумері". Він доводить, що в Шумері вперше в історії людства були відкриті школи, вперше утворилися системні політичні установи, вперше записані закони й утворені судові органи, вперше з'явилася стала медицина, а сільське господарство набуло впорядкованого вигляду, вперше висловлено положення натурфілософії та етики, з'явилися прислів'я, байки та елегії, вперше було сформульовано релігійні положення, які відрізняють релігію цивілізованого суспільства від первісних релігійних уявлень.

Релігія народів давнього Дворіччя

Початок месопотамській цивілізації  поклали шумери. Головними в їхньому пантеоні богів вважали бога неба Ан і богиню землі Ки, що породили могутнього бога повітря Енлиля і бога води Еа (Енки). В Месопотамії з безліччю її державних утворень, що змінювали одне одного (Шумер, Алкад, Ассирія, Вавилонія), не було централізованих деспотій. І це позначилося на релігійній системі. Через порівняно невисокий рівень централізації політичної влади і відповідно обожнювання правителя легко співіснували багато богів, з присвяченими їм храмами і жерцями.

Месопотамська релігія  — це релігія зірок, оскільки божества уособлювали стихійні сили природи й ототожнювалися із зірками та планетами. Великі боги На-ннар (ак-кадською Син), Уту (Шамаш) та Інанна (Іштар), втілені в Місяці, Сонці та Венері, за уявленнями, панували над усім зодіаком. Наприклад, Бога Сина зображали у вигляді бика, що пасеться на зоряному пасовищі. Інанна була богинею кохання і плодючості, бог Нергал (планета Наро) відповідав за війни, хвороби та смерть, а верховного вавилонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопотамії.

Релігійному мисленню мешканців країни був властивий дуалізм: чітко простежувалися два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але не завжди протиставлялися, бо буття землеробів з культом родючості, регулярна зміна пір року, з почерговим оживанням та сном природи зумовлювали їх уявлення про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи втілювали в собі безсмертні боги. Одним з основних у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Ду-музи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.

Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. З кінця III тис. до н.е. на першому місці перебувала космічна трійця (Ану, Енлиль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш та Іштар, Адад).

В ієрархії богів  першим є Ану — цар богів, неба, країн і покровитель царів. Він  — верховний бог, але дещо пасивний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з його ансамблем святинь Еанна ("будинок неба"). Енлиля з самого початку вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму священному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енлиль втратив популярність, поступившись місцем богу Мардуку. Бог Еа (бог води) вважався найвідомішим богом-творцем: створив людину і ставився до неї доброзичливо. Як бог мудрості, він дав людству засади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтва та співу. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль в магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон богів  відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами  про створення світу, земля побудована на зразок неба. Зодіак — земне царство на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі семи великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства: Ану владарює над небесним світом, Енлиль — над земним, Еа — водним. Ану, Енлиль (аккадський Бел) та Еа утворюють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони Доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою частиною Всесвіту є підземний світ ("світ померлих"), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешкигаль і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ототожнювали з богом Сонця.

Уявлення про  походження та існування світу покладено в основу різноманітних легенд та міфів. На них теж позначилася шумерська культура (III тис. до н.е.). Відома ак-кадська епопея "Енума елиш" (дослівно — "Коли вгорі"; так починається перший рядок поеми) виникла із злиття спершу незалежних міфів про виникнення богів, про перемогу бога Еа над Апсу (первинним хаосом), про створення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами та переказами, роль творця часто належить богині-матері, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи богові Еа. Людину створюють з глини і божественної крові, тобто вона має божественне начало. Боги є справедливими і водночас жорстокими, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і робити приємним їхнє життя, за це вона може сподіватися на допомогу від них. Взаємозв'язок богів та людини виявляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.

У месопотамській філософії релігії особливе місце  відведено проблемі долі, безсмертя  людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився  про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявленнями, потрапляв у підземний світ, темне царство божественного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство померлих сумне, світло туди не проникає, а довкола — лише жалюгідне життя тіней. Жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися не похованим. Не можна завдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йому в похованні або сплюндрувати його могилу; ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.

Підземне царство  мертвих уявлялось великим містом з величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини за згодою бога або тікаючи повертається у світ земний у вигляді марева, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув в бою і був з честю похований; добре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчика. У вавілонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

Помітну роль у  релігії народів Дворіччя відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних. Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособлення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жреці складали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали "сім духів безодні" — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про характер вірувань, а й про високий рівень риторики: "Семеро їх, в підземній безодні семеро їх... В надрах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують... Вони — вигодовані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони... Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх..."

Для захисту від злих духів (демонів), крім численних заклинань, широко використовували  амулети-апотропеї (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотному вигляді, що, побачивши його, демон повинен був з жахом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною, тому в рецептах, що збереглися, нелегко відокремити одне від іншого, але в деяких випадках магія простежується чітко. Ось приклад магічного рецепта проти хвороби очей: "...з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш; заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око..."

У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося  мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкування людини з божеством. Вважалось, що часто боги підказували людині розвиток подій у майбутньому, а вона повинна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкривали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велику увагу приділяли снам, особливо сновидінням святих, в священному місці: в них або з'являлося божество, або подавало деякі знаки, які потрібно було розтлумачити. Вавилонське мистецтво передбачення мало великий вплив на інші народи (ворожба на печінці). В епоху еллінізму "халдей" означало те саме, Що й "астролог" або "волхв".

Вавілоняни зверталися до бога й  тоді, коли в судовому процесі необхідно було з'ясувати істину, коли неможливо було вирішити спір між сторонами. Тоді часто вимагали складення присяги, за неправдивість якої ображений бог покарає винуватця.

З об'єднанням общин і утворенням перших держав в Месопотамії формується клас жерців, яких вважали посередниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Вони були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва, як вважалось, божественного походження. Жреці служили в храмах, що мали значні багатства, і становили впливовий суспільний прошарок. Походили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.

Певні функції перебирали на себе й жриці, а такос храмові прислужниці. Багато з них були пов'язані з  культом богині кохання Іштар, практикували храмову проституцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служили й жреці-євнухи, які носили жіноче вбрання та виконували жіночі танці. Культ був строго регламентований і влаштовувався в храмах. Вавилонські храми здебільшого нагадували східчасті башти, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі.

Жреці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, обчислювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми і плели політичні інтриги; викладали в храмових школах божественні правила і складали власні правила арифметики, рівнянь геометрії; розвивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети.

Під час культового святкування  нового року цар повинен був ставати навколішки перед статуєю бога Мардука за розпорядженнями головного жерця, який відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за волосся, а той покірно розповідав про свою безневинність і любов до богів.